«У дев’ятирічної доньки з’явилася сивина». НВ поговорив з жінками, які виїхали з дітьми в інші країни, про їхній психологічний стан

28 листопада, 20:56
Ексклюзив НВ
Вимушена переселенка з дитиною гуляє в центрі розміщення біженців, зокрема українців, у колишньому аеропорту Тегель у Берліні, Німеччина, листопад 2022 року (Фото:REUTERS/Lisi Niesner)

Вимушена переселенка з дитиною гуляє в центрі розміщення біженців, зокрема українців, у колишньому аеропорту Тегель у Берліні, Німеччина, листопад 2022 року (Фото:REUTERS/Lisi Niesner)

Репортерка НВ Саша Горчинська поспілкувалася з жінками, які через війну були змушені виїхати до інших міст або країн про їхній психологічний стан, стосунки з дітьми і те, як діти переживають цей травматичний досвід.

Нові виклики для дітей і дорослих

Стосунки на відстані, тривалі розлуки, стреси, самотність та складнощі з адаптацією на новому місці — такі виклики постали перед вимушеними переселенцями з України після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року. Більшість з тих, кому довелося виїхати за кордон — це жінки з дітьми, адже на період дії воєнного стану чоловікам з українським громадянством заборонено залишати територію країни.

Відео дня

«По-суті, українські жінки з дітьми опинилися в становищі вимушеного самотнього материнства. З особистого досвіду можу сказати, що це, безперечно, дуже важко», — говорить в інтерв'ю НВ Оксана Дутчак, соціологиня, співредакторка журналу Спільне, дослідниця в Berliner Institut fur empirische Integrations- und Migrationsforschung. Після початку повномасштабної війни вона виїхала за кордон, чоловік залишився в Україні.

Така тривала розлука — випробування і для чоловіків, і для жінок, каже вона, особливо якщо до цього обоє в парі однаково активно брали участь у вихованні дітей, порівну розподіляли хатні обов’язки тощо:

«Між партнерами і партнерками також можуть виникати проблеми у розумінні досвіду одне одного: досвід жінки, яка сама виїхала з дітьми, і досвід чоловіка, який залишився, будуть дуже відрізнятися».

Загалом суспільство ставиться до такого досвіду лояльно, цитує одне з таких досліджень співрозмовниця НВ. 75−90% українців ставляться з розумінням і не засуджують тих, хто виїхав у інші країни. З найбільшим розумінням — 90% респондентів — ставляться до жінок із дітьми, які виїхали і чиї чоловіки залишилися в Україні. 87% з розумінням ставляться до жінок без дітей, які залишили країну. Дещо меншим є рівень незасудження літніх чоловіків-біженців — 83%. Найменший, але все ще дуже високий рівень незасудження чоловіків, які не повернулися в Україну після вторгнення — це 75%.

«Тобто, що б не звучало в публічній дискусії, громадяни у своїй більшості не засуджують тих, хто виїхав чи залишився за кордоном, хоча різниця у ставленні до різних категорій населення все-таки відчутна, — коментує результати опитування соціологиня.

Вона додає: іншим викликом для сімей може бути шкільне навчання, яке потрібно організовувати або в дистанційному режимі, або у сімейній формі. Для дітей це важко: вони відчувають сум за рідними та через втрату дому, повинні пристосовуватись до нових умов, нової школи, нових людей, вчити мову.

«У доньки, якій тоді було дев’ять, з’явилася сивина у волоссі»

«Пам'ятаю, як розбудила дітей і сказала, що почалася війна. Їхні очі. Вони спросоння подумали, що це якась гра. Коли кидала речі у валізи, згадала фразу знайомої, яка у 2014-му виїжджала з Донбасу. Вона казала: збирай речі, знаючи, що ти можеш не повернутися. Пам’ятаю, як взяла сукню з думкою, що коли настане перемога, я зможу одягти щось гарне. Для чоловіка взяла піджак замість теплого светра», — так згадує в інтерв'ю НВ ранок 24 лютого 2022 року Катерина Жуліна, директорка з виробництва і управління контентом на одному з українських телеканалів.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Коли почалася повномасштабна війна, вона разом з дітьми — 10-річною Анею і 12-річним Ісаком — була вдома, у Києві. Чоловік — у відрядженні в іншому місті. План дій у разі, якщо почнеться вторгнення, обговорили напередодні, тож коли це сталося, вона вже знала, що разом з дітьми поїде до подруги у Львів. Згадує: поки чекала, коли по них на авто приїде подруга з чоловіком, думала, чи правильно вчиняє:

Аня, Ісак та Катерина під час поїздки у Францію (Фото: Фото надане героїнею матеріалу)
Аня, Ісак та Катерина під час поїздки у Францію / Фото: Фото надане героїнею матеріалу

«У мене почався ступор. Я робила сніданок, включила новини, працювала, включалася в зуми, і думала: можливо, краще залишитися в Києві, у мене ж в холодильнику їжі на тиждень точно є. Але поряд немає бомбосховища. Ми жили на Лук’янівці — поряд з нашим домом було влучання російських ракет. Пізніше я впевнилася, що виїхати було правильним рішенням».

Катерина розповідала дітям, що відбувається, пояснювала, чому потрібно бути у безпеці, навіщо спускатися в бомбосховище. Тож з першого дня повномасштабної війни Аня та Ісак знали, що відбувається в Україні.

«Вони подорослішали. А в Ані, якій на той момент було дев’ять, з’явилася сивина у волоссі, такий хороший пучок. Проте зараз діти сприймають цей досвід як мандрівку. Ми вирішили, що ми — українці, можемо жити у будь-якому місті, як вдома. Іноді сумують за домом. Хочуть до друзів у свою школу, в своє ліжко, з'їсти вафельний торт в кафе біля будинку. Ще 24 лютого вони взяли з київського дому свої м’які іграшки і сплять з ними, це — згадка про дім».

Співрозмовниця НВ зізнається: кілька разів думала про те, чи не краще було би тимчасово переїхати за кордон. Разом з дітьми відвідувала свою сестру у Франції. Діти також окремо їздили в табори як в Україні, так і за кордоном разом із Пластом.

«Коли поверталися з Франції, діти зізналися: їм — страшно. Мовляв, тут так тихо і нічого не літає. Тоді я сказала: ми їдемо додому. Добре бути туристами, але на нас чекає дім», — згадує Катерина Жуліна.

Лист, який написала Ісаку та його однокласникам їхня вчителька з математики в кінці навчального року 2021-2022 (Фото: Фото надане Катериною Жуліною)
Лист, який написала Ісаку та його однокласникам їхня вчителька з математики в кінці навчального року 2021-2022 / Фото: Фото надане Катериною Жуліною

Через російські атаки на українську інфраструктуру в жовтні у багатьох містах України почав зникати зв’язок, країна вдалася до відключень світла, щоб зменшити навантаження на енергосистему. Катерина каже: коли півдня просиділа з дітьми у бомбосховищі, зрозуміла, що психічно ці переживання витримати складно. Попри це вони намагаються тримати баланс і насолоджуватися життям. З вересня віддали дітей у львівську школу. В них з’явилися нові друзі, є фізична присутність вчителів, діти задіяні в різноманітних заходах.

«Діти завжди йдуть у бомбосховище, коли починається тривога: і якщо вони вдома, і якщо у школі, і якщо у нас з чоловіком на роботі. Вдома іноді йдемо у коридор. Вони чітко знають це правило», — ділиться досвідом Катерина Жуліна. Додає: думала над тим, що їй, як мамі, варто було б попрацювати з психологом та вирівняти свій стан, адже якщо діти бачать, що батьки не можуть впоратися, то погано і їм теж.

Трагедії, особисті драми і безвихідні ситуації

«Розмови, ще раз розмови, особисті драми, трагедії, ситуації, що заводять в глухий кут. Майже кожного дня я слухаю все це, іноді — мовчки. І майже завжди — зі сльозами. Не атрофувалося нічого за весь час, не відключилася функція співпереживання, не відмерло співчуття. Болить разом із усіма», — зізнається в інтерв'ю НВ Уляна Куликова, лідерка проєктів Profi, координаторка українських біженців у Німеччині.

Туди разом з сином приїхала в середині квітня 2022-го. Цю країну обрала, адже її родичі по маминій лінії — німці, крім того, в студентстві проходила навчання в цій країні. З першого тижня в Німеччині Уляна Куликова почала волонтерську співпрацю з організацією Caritas. Відтоді допомагає вимушеним українським переселенцям у Німеччині інформаційно, перекладом і супроводом.

У розмові з НВ Куликова згадує кілька історій від вимушених переселенок, які запам’ятала чи не найбільше. До прикладу, це 47-річна Наталя з Київщини, чоловік якої після піврічної розлуки знайшов собі нову обраницю в Україні та повідомив дружині про розставання у телефонній розмові. Жінка каже, що залишилася «і без дому, і без чоловіка», та не розуміє, як почати нове життя в 47 у новій країні.

Уляна Куликова (Фото: Уляна Куликова via facebook)
Уляна Куликова / Фото: Уляна Куликова via facebook

«Мама двох дітей родом з Бучі розповідала, що старший син погрожував щось з собою зробити, якщо його не відпустять в Україну. Адже там у нього — перше кохання, друзі. Влітку він мав вступати до університету, та пропустив цю можливість через війну. Хлопець добирався додому три дні, приїхав на вокзал у Київ вранці 10 жовтня — в день, коли росія атакувала центр столиці ракетними ударами», — переповідає ще одну історію Уляна Куликова.

Інша жінка, з якою вона комунікувала, 29-річна харків'янка, не повертається до рідного міста через маму, яка перебуває разом з нею у Німеччині й має пригнічений емоційний стан. Сама ж хоче до України, адже там залишився її хлопець.

«Еміграційні хвилі продовжуються, і вони триватимуть ще — після кожного вибуху, після кожної атаки до Німеччини прибувають переселенці, які потребують підтримки. Тож я продовжую займатися координацією цих процесів», — каже Уляна Куликова.

«Син відмовляється від нового»

Експертка зі стратегічних та політичних комунікацій Надія Потоцька з Києва за час повномасштабного вторгнення разом із сином Матвієм змінила більше двадцяти квартир, десятки міст та кілька країн. Коли почалася велика війна, Матвію було шість. Він ходив у приватну школу до прескулу, взимку навчився читати і писати та готувався піти в перший клас у вересні. Займався вокалом, відвідував басейн, разом з мамою часто подорожував.

«Коли вранці почули перші вибухи, син прокинувся і запитав, це салюти чи війна. Сказала, що війна. Він встав із ліжка, випив ліки, спокійно і швидко зібрався, взяв улюблені іграшки й за 10 хвилин був готовий їхати. Це був неймовірно сильний і дорослий вчинок як для 6-річної дитини. Не впевнена, що того ранку подібне змогли зробити деякі дорослі», — згадує про початок повномасштабного вторгнення Надія Потоцька.

Перед тим вони з сином багато говорил про війну: він розпитував про росіян, Путіна, про анексію Криму, боротьбу України з агресором. Взимку батьки також готували його до потенційного нападу росії, адже на той момент про це постійно велися розмови. Тож хлопчик знав, що може настати момент, коли доведеться тікати. Матвій — передчасно народжена дитина, має фенілкетонурію та невиліковну гормональну хворобу, проблеми з ростом і зором. Потребує постійної діагностики здоров’я, відповідних ліків, дієти, щодня вживає гормони.

Матвій під час поїздки на фоні вивіски на станції Перемишль у Польщі (Фото: Фото надане Надією Потоцькою)
Матвій під час поїздки на фоні вивіски на станції Перемишль у Польщі / Фото: Фото надане Надією Потоцькою

Півтора місяця після початку повномасштабної війни Надія та Матвій провели в селі у Тернопільській області, далі — місяць у Києві, ще місяць у Мюнхені, де син був на обстеженні та лікуванні. У червні 2022-го тимчасово переїхали до Великої Британії:

«Причина — здоров’я сина. В Україні були проблеми із забезпеченням необхідними для життя ліками. У Британії ж це — повне медичне забезпечення та підтримка дітей з фенілкетонурією. Ще одна причина обрати саме цю країну — англійська мова. Ми її знаємо, а Матвій вчив у прескулі базові слова і фрази. Нам тоді здавалось, що це буде менш стресово для нього».

Матвій пішов до британської школи, заглиблюється у вивчення англійської, розуміє мову на побутовому рівні, спілкується з британцями. Проте є і деякі складнощі: у хлопчика проблеми з читанням і писанням: він не до кінця вивчив читання українською, тож зараз інформація у його голові дещо змішалася, він плутає літери. Через це — засмучується.

«Важко зараз: він почав усвідомлювати, що поряд немає його друзів, плаче за ними і просить поїхати до них. Хоче гратися з ними, — розповідає НВ Надія Потоцька. — Я отримала нову роботу на держслужбі, тож мені довелося повернутися до України, але син із чоловіком — у Британії. Чоловік приїхав, щоб замінити мене. Та Матвій почав плакати за мною, це розриває серце».

За словами жінки, спершу вони планували повернутися додому всі разом уже восени, та через жовтневі обстріли росіянами української інфраструктури, відключення світла і проблеми зі зв’язком вирішили відкласти ці плани.

«Психологічний стан Матвія — різний. На початку [повномасштабної] війни, коли було дуже багато переїздів, він став агресивним і тривожним. Були сльози, істерики, він кидав речі, почав вперше в житті битися, тривожно спав. Ми почали терапію з психологом. За кілька місяців стан покращився. Психолога відмінили, та я відчуваю, що зараз — нова хвиля загострення», — ділиться спостереженнями Надія Потоцька. Дитина більше концентрується на одних і тих самих, звичних їй іграх, відмовляючись від нового, бо цей досвід складно витримати.

Вимушена розлука з дітьми і страхи перед майбутнім

«Тієї ночі лучани прокинулися від вибухів на летовищі», — згадує Ольга Булковська, редакторка регіонального видання з міста Луцьк ранок 24 лютого. Тоді на аеродромі в Луцьку прогриміло кілька вибухів, внаслідок чого летовище було повністю виведене з ладу.

У Ольги — троє дітей. Старший, 21-річний Олександр, з перших днів записався до територіальної оборони. Чоловік, працівник міської ради, долучився до активного волонтерства. Сама ж Ольга продовжила роботу в журналістиці. Мала регулярні наради в міській адміністрації та обласній раді, де спільно з представниками силових структур, як-от поліція, Національна гвардія, прикордонна служба, обговорювали алгоритми подальших дій щодо реагування та висвітлення ситуації в області. В цей час двоє молодших дітей Ольги — Аліна та Дмитро, яким на той момент було 11,5 та 8,5 років відповідно — майже постійно були самі.

«Багато хто виїхав за кордон відразу, проте в мене було все навпаки. Поки ми були активно зайняті, двоє малих дітей сиділи самі в квартирі — ми живемо за кілька кілометрів від самого Луцька. Це було просто катастрофічно, мене просто розривало на запчастини, — розповідає про той період Ольга Булковська. — Одного дня я просто не витримала. Під час однієї з нарад мені подзвонив син, я ледь стримувала сльози — так було страшно».

Після того вирішила вивезти дітей до Польщі. Знайшла транспорт, яким їх мали доставити до Любліна. Там мала зустріти сестра Ольги, яка вже 20 років мешкає у Варшаві, й тимчасово забрати до себе. Сама ж Булковська не планувала їхати з ними. Та — довелося: коли проводжала дітей до автобуса, на місці з’ясувала, що самих їх ніхто не візьме. В чому була, сіла в автобус і поїхала з ними. До Любліна дісталися за вісім годин. Прощання з дітьми тривало близько 20 хвилин. Передавши дітей сестрі, Ольга Булковська відразу попрямувала на автостанцію і сіла на автобус до України. Так обидва штампи у її закордонному паспорті — і про в'їзд до Польщі, і про виїзд з неї — були датовані одним днем.

Ольга Булковська з двома молодшими дітьми (Фото: Фото надане Ольгою Булковською)
Ольга Булковська з двома молодшими дітьми / Фото: Фото надане Ольгою Булковською

«У мене був страх, що хтось може скривдити дітей. Так, я відправляла їх не у невідомість, а до своєї рідної сестри, та все одно переживала, — ділиться переживаннями Ольга Булковська. — Дітей намагалася налаштовувати на позитив. Склала їм з собою необхідні речі, підручники, які будуть потрібні для навчання».

Жінка розповідає, як її діти відреагували на переїзд до іншої країни. Каже: для них це було чимось незвичайним, проте родичі в Польщі оточили їх увагою і приємними моментами: пригощали солодощами, возили у дитячі центри. У Варшаві для українських переселенців на той момент діяв безкоштовний вхід на різноманітні атракції, тож сестра Ольги водила дітей всюди. Сама ж Ольга кілька разів приїздила до Польщі в гості до дітей, допомагала синові з уроками в дистанційній українській школі.

«Щоразу коли я поверталася до України, вони хотіли їхати зі мною. Вони постійно просили мене: „Мама, забери“. Вмовила їх хоча би закінчити навчальний рік і потім поїхати», — говорить Ольга Булковська. Вона забрала їх 2 червня 2022-го. Відразу після повернення записалася до сімейної лікарки на плановий медогляд перед новим навчальним роком. Перед тим такий само огляд діти проходили напередодні Нового року. Нове обстеження показало, що у дітей на тлі стресів і переїзду погіршилося здоров’я.

«У Дмитра сильно впав зір. В Польщі моїх дітей ніхто не ображав, про них турбувалися. Проте поки дорослих не було, вони постійно дивилися телевізор, де показували події в Україні, слідкували за цим і переживали. Думаю, на фоні цього і з’явилися проблеми», — розповідає співрозмовниця НВ.

Літо вона з дітьми провела в Україні. Зараз діти продовжують навчання в українській школі: вчаться тиждень офлайн, і тиждень — онлайн. Страхи Ольги тепер пов’язані з невизначеним майбутнім: найбільше її лякає близьке сусідство з ворогом, адже Волинська область має кордон з Білоруссю, на територію якої росія стягує свою техніку і війська:

«Що робити далі — точно не знаю. Наперед виїжджати точно зараз не збираюся, проте раптом щось — найперше буду думати про безпеку дітей. Поки що живемо в стані перманентного страху».

Що говорять психологи

Війна повпливала на всіх українців, адже, в першу чергу, підвищився рівень тривоги, говорить психотерапевтка у гештальт-підході Анна Шумська. Вона згадує прислів'я: де тонко, там і рветься. Проблеми в стосунках, які існували раніше, загострилися, і йдеться тут як про стосунки між батьками і дітьми, так і про пари.

«У родинах, які розлучилися через війну, спостерігається емоційне віддалення. Якщо дружина і дитина за кордоном, батько може оберігати їх від тривог і власних переживань, і під час дзвінків оминає ці теми. Після возз'єднання сімей виникають проблеми з відновленням емоційного балансу. Виявляється, що для багатьох складно, а подекуди і неможливо розділяти свої емоції й почуття не через тілесні прояви: обійми, поцілунки, секс, а через просте спілкування, — наводить приклад Анна Шумська. — Відтак чоловіки віддаляються, шукають підтримки в комусь іншому, або чомусь іншому — наприклад, в алкоголі. Чоловіки на фронті стають емоційно ближчими до своїх побратимів, аніж до сім'ї. Після цього дуже складно повернутися назад в ту точку близькості, яка була до цього. Не пережитий разом біль віддаляє людей одне від одного».

Натомість керівниця відділу Київського міського центру соціальних служб Любов Лоріашвілі у розмові з НВ зазначає, що за період з 24 лютого 2022 року КМЦСС не отримував звернень щодо збереження парних стосунків. Проте були звернення щодо порозуміння з родичами, які мешкають в росії, проживання втрати стосунків з близькими через їхні відмови визнавати війну.

Хлопчик грається з м'ячем у центрі для біженців у Німеччині (Фото: REUTERS/Lisi Niesner)
Хлопчик грається з м'ячем у центрі для біженців у Німеччині / Фото: REUTERS/Lisi Niesner

Любов Лоріашвілі говорить і про інший бік впливу війни: у деяких випадках вона навпаки зміцнила стосунки між членами сім'ї, вивела їх на новий рівень довіри та турботи. Відбулася переоцінка цінностей, що вплинуло на відчуття приналежності до сім'ї:

«Сім'я напрацьовує нові механізми проживання складних часів, звертається до історії роду. Та разом з цим війна розірвала стосунки в багатьох родинах. На жаль, не поодинокі історії, коли дружина з дітьми за кордоном обирає розірвати стосунки та будує нові. Та складно сказати, чи саме війна це спровокувала».

Окремий аспект — як переживають війну діти. Вона впливає на кожну дитину, незалежно від віку. Й найважливіше тут — як при цьому поводяться дорослі, каже Любов Лоріашвілі. На цьому ж акцентує увагу і Анна Шумська: діти залежні від емоційного стану батьків, тож якщо якщо мама тримає біль в собі, дитина може страждати від нічних кошмарів та істерик — вона, як губка, вбирає фонову напругу, і починає відреаговувати на неї.

«Якщо ми говоримо про дорослих, то здатність вирішувати буденні справи в умовах стресів суттєво знижується. Те ж саме — і з дітьми. Тому не варто вимагати від дітей активності у навчанні та в хатніх справах. Потрібно зменшити тиск, а ще — дати можливість для творчого відреаговування. Щоб дитина не вдавалася до руйнувань, їй потрібно дати простір для творчих реакцій», — говорить Анна Шумська.

Найкращими словами, які допоможуть пояснити дітям, що відбувається, буде правда. Якщо дитина відчуває емоційний фон і підвищений рівень напруження, варто спокійно обговорити ситуацію. Анна Шумська дає кілька порад щодо цього:

«Ви можете сказати: зараз ворог заходить в наше місто, ми повинні полишити дім. Але я — з тобою. Ти можеш взяти з собою свою улюблену іграшку — вона також може бути з тобою. Це є дуже важливим з точки зору створення відчуття безпеки, яку мав би дати дитині дім, але зведення цієї безпеки до одного символічного змісту, до одного предмета».

Анна Шумська радить і дорослим, і дітям більше звертати увагу на роботу з тілом: це і чуттєві обійми, і дотики, можливість переживати складні часи пліч-о-пліч:

«Заземлення — це таке відчуття, що я стійко стою на цій землі й не втрачаю опори. Тривога, яка виникає через вибухи, переїзди, розрив життя, дуже пов’язана з відчуттям, нібито поверхня під ногами розсипалась і немає, за що вхопитися. Тому повернення в тіло — це дуже важливо. Це те, що буде повертати нас сюди, до бажання жити».

.
Фото: .
Показати ще новини
Радіо НВ
X