«Роки на відновлення». З якими складнощами доведеться боротися екоактивістам після війни — відповідає голова ГО Україна без сміття

18 серпня, 19:05
Ексклюзив НВ
Руїни у Маріуполі (Фото:Alexander Ermochenko/Reuters)

Руїни у Маріуполі (Фото:Alexander Ermochenko/Reuters)

Автор: Алла Кошляк

Євгенія Аратовська, голова ГО Україна без сміття, розповіла Радіо НВ, з якими складнощами доведеться зіткнутися українським екоактивістам після завершення війни.

Слухайте подкаст на цю тему

 — Розкажіть, як працює в першу чергу простір для сортування зараз і Україна без сміття нині?

— Так, дійсно і для нас, і для багатьох інших організацій, бізнесів в Україні ця ситуація стала незвичною, ми не були до неї готові в плані, що в нас був відсутній такий досвід здебільшого, я не кажу про східні області. І ми напередодні 24 лютого провели нараду з командою, розказали про наш план дій. Якщо щось станеться, ми маємо забезпечити і собі безпеку, і нашим відвідувачам, закритися. Так це і сталося. І так, в перший місяць ми просто займалися тим, що всі мали потурбуватися про себе і свою безпеку. Перші два тижні я вивозила дітей з України, мої колеги. Здебільшого люди залишилися в Україні. Але через вже тиждень-два стало зрозуміло, що треба використовувати наш менеджерський потенціал. Тобто в нас є багато зв’язків, багато знайомих, дружніх знайомств. І ми подумали, що ми можемо використати це на користь, тобто допомогти і ЗСУ, і територіальним оборонам чимось. Бо запит тоді був шалений. І одразу ми приступили до волонтерської роботи.

Відео дня

Реалізували три проєкти. Перший був пов’язаний з тим, що ми закуповували термобілизну для ЗСУ. Це було 300 комплектів, ми отримали кошти від донора. І ще 300 комплектів нам подарували компанія-виробник, ми надали це людям, які опинилися в статусі біженця. Потім ми закуповували ліки, які в співпраці з великим проектом міжнародним, закупили ліки на близько 800 тисяч гривень, що для нас було дуже важливим — закуповувати ліки саме у українських організацій. Тобто ми закуповували у компаній-виробників, які теж опинилися в складному становищі. Деякі з них втратили свої склади, тому що вони були зруйновані військовими діями. Але я вважаю, що це був внесок і в економіку, і в те, щоб задовольнити потреби в ліках. І третій проект, це була така моя ініціатива заснувати цех пошиття плитоносок і різного одягу для військових. Тому що коли ми порахували, скільки все це коштує в посередників, то ми зрозуміли, що ми будемо довго збирати, великі кошти на дуже маленьку кількість речей.

І ось ми виконали цей проект, ми знайшли тканину, знайшли цех, працевлаштували близько 10 людей. Вони досі працюють у Дніпрі. Тобто ми це зробили. Однак з часом стало зрозуміло, що все ж таки наша місія в тому, щоб тримати баланс оцей. Баланс екологічний. Ми зрозуміли, що нам треба бути на цьому фронті, і ніяка війна не зупинить наших планів. Це було дуже важливо, що ми припинили боятися і ми почали готуватися до відкриття, продовжувати свою роботу. Це було стратегічно правильно. Тому що ми не очікували, що в цьому році відбудеться робота по проєкту закону про управління відходами. І як раз ми були готові до адвокації, щоб трішки висвітлити цю проблему, що відбулося із законом, і намагатися навіть внести зміни, і деякі зміни ми таки внесли. Якби ми були не готові, були б занурені в волонтерські справи, нам би це не вдалося здійснити.

— Наскільки я пам’ятаю, там доволі дискусійне вийшло питання із цим законом, депутати там не дуже погоджувалися зміни вносити, що мотивували тим, що нам треба якнайшвидше євроінтеграційні всі процеси запускати, і це одна з вимог від ЄС була, щоб якнайшвидше цей закон ухвалити. Наскільки вдалося вам цю адвокацію провести? Щоб скориставшись воєнним часом, не протягли депутати документ, який нашкодить країні?

— Справа в тому, що це була суто маніпуляція — говорити, що прийняття такого закону якось посприяє нашому статусу кандидатства. ЄС взагалі не вимагав від нас, якщо не брати до уваги антикорупційної вимоги, яка не була здійснена, прийняття саме цього закону. Просто це був саме випадок, коли треба було щось показати, що ми працюємо. Тому я вважаю, що всі підпали під маніпуляцію, що це дійсно важливо. Але на той момент це було не важливо. По-друге, обурювало саме нашу спільноту те, що цей закон назвали євроінтеграційним. Але він повністю скасував імплементацію трьох важливих європейських директив. Він не те, що їх скасував, він спотворив сенс цих євродиректив. І днями я як раз пояснила, в яких пунктах відбулося це, я це можу назвати злочином. Тому що коли європейці побачать цей документ, вичитають його, проаналізують, вони скажуть: а де тут євроінтеграція? Де ви тут виконали умови щодо угоди про асоціацію з ЄС, де в яких пунктах?

Коли конкретно зазначено три євродирективи. Але пішли проти тих євродиректив. І коли експерти кажуть, що цей закон допоможе нам закрити ці звалища, просто базово в цьому законі зафіксували легалізацію звалищ на роки вперед. Тому що полігони обізвали місцем захоронення звалищ, а не видалення чи зберігання звалищ, як того вимагає директива. Бо термін захоронення в Європі просто заборонено вживати. Тобто не можна захоронювати відходи на звалищах. І ще низка таких пунктів дуже поганих. Але зараз, коли ми маємо вже статус кандидата, ми, громадськість, маємо повне моральне право вимагати вносити зміни до цього закону, щоб він дійсно був схожий на євроінтеграційний. Тому робота триває, і це тільки початок. Але мені не сподобалося, як швидко депутати погодилися з цією маніпуляцією.

— Пам'ятаю, що в перші дні, тижні після початку повномасштабного російського вторгнення, волонтери і просто небайдужі кияни в першу чергу зверталися на бази, щоби мати сировину для коктейлів Молотова. Розкажіть, як працювала вся ця історія? І як відбувалося ваше перевідкриття самого центру? Чи багато людей прийшло?

— З самого початку, коли були заклики «нам потрібні пляшки», ми так обачно поставили всі контейнери з пляшками на вулиці, і це спрацювало. Тому що в перші тижні просто максимально люди поїхали, хто за кордон вивозити дітей, хто самі почали дітей вивозити. Тому було правильно лишити те на вулиці, і всі бажаючі приходили забирали. Мене досі хвилює доля тих пляшок, тому що вони, на щастя, не були використані. Дуже хотілося б, щоб вони повернулися на переробку, щоб люди, які взяли ті пляшки, відповідально їх відправили далі на переробку. Ви знаєте, цей фронт дуже важливий, тому що він економічний. Ми ж є частиною ланцюга. Ми збираємо вторсировину, хтось її вивозить, обробляє, а хтось її переробляє. І це велика кількість людей, які задіяні в підприємствах, і якщо встанемо ми, то встануть певні процеси в інших гравців. І таким чином ми показуємо приклад, що все на часі.

Це економічний фронт, ми маємо працювати, підживлювати оці процеси, щоб ми не думали про те, скільки лишиться ще грошей, куди нам діватися? Їхати за кордон на заробітки чи як? Насправді це рішення відкритися, нас до нього підштовхнули саме наші відвідувачі. Бо це вони писали: а коли ви відкриєтеся? А можна вам відправити? Якщо в перші дні ми просто навіть боялися дозволяти це робити, бо могла б прилетіти якась ракета, і людина під час поїздки може постраждати. Ми вважали, що це безвідповідально — відчинятися. Поки ми не зрозуміли, що от є повітряна тривога, вона означає, що в людини є час піти у сховище і так далі. А спочатку ми собі просто цього не дозволяли навіть робити. Але з часом і люди почали запитувати, і приїжджали, і навіть відправляли посилки з Харкова, хтось переїжджав до Києва зі своїм сміттям з Харкова. Тобто люди продовжували це робити. Я вважаю, що це для них була така цінність, яку вони забрали з мирного життя і продовжують цим займатися, тому що для них це є ознакою нормального життя. І що знову ж таки війна нормальне життя не має зупинити.

— Проблема сміття під час війни. Чи є якісь шляхи мінімізації шкоди? Чи є якісь способи цю шкоду зменшити?

— Дійсно побутові відходи — це зараз не найбільша шкода довкіллю. Тому що є багато токсичних відходів, які спричинені саме бомбардуванням. Бомби містять купу важких металів, токсичних металів. І багато земель просто ми не зможемо роками використовувати взагалі. Ні для вирощування, ні для того, щоб там люди жили. Про це сьогодні мало говорять, але це дійсно так. Багато територій ми втратили для того, щоб вести на них господарську діяльність. Якщо говорити про сміття, то частина людей виїхала. Споживання змінилося. Тобто те споживання, яке було до цього, де було дуже багато пакування, цього сьогодні немає. Сьогодні здебільшого в смітті переважає органічна частина, органічні відходи.

Бо саме рівень благополуччя впливає на морфологію відходів. Тому зараз, я вважаю, навантаження на сміттєвих перевізників суттєво зменшилося, це перше. А по-друге: так, це не означає, що треба зупинити сортування. Але з’явився ще один фактор. Це руйнація переробних підприємств. Наприклад, те скло, яке збирали в Києві, його везли в Гостомель на скляний завод, а він зруйнований вщент. Це велика-велика втрата на роки, поки буде відбудовано цю інфраструктуру, цей об'єкт знову. І незрозуміло, чи це буде тут, в Київській області, чи зовсім в іншому місті. Але склопереробні заводи в Україні є, просто зараз питання в тому, що комунальні служби мають це накопичувати, потім вивозити на західну Україну. Тобто є фактори, які змінили повністю процеси. Але я вважаю, що сміття стало менше. Сміття, яке було спричинене руйнацією, його багато. Але це сміття зовсім іншого класу, з яким досі є такі, знаєте, дискурси про те, що з цим робити, як це переробляти.

Поки що чіткої відповіді немає, наскільки це безпечно — переробляти цю суміш, бо в середині можуть бути нерозірвані снаряди і так далі. До речі, нещодавно я побачила допис представниці Верховної Ради, яка сказала про те, що в Україну заходить іноземний інвестор ізраїльський, який буде переробляти будівельні відходи, відходи знесення і руйнації. Він має технології і так далі. Я подумала: клас. Але потім подумала, як багато бізнесу в Україні це робило до війни і досі готові робити. І бізнес так багато грошей пожертвував на армію, але сьогодні отримує реакцію, коли інші гравці з інших країн зайдуть на цей ринок, а їм тут не буде місця. Вони просто з нього вимушені будуть піти. Збанкрутувати і так далі.

Тобто уряд якоїсь держави, Ізраїлю чи Польщі, може профінансувати діяльність такої компанії в нас, розуміючи свій довготривалий план, закріпитися на цій території. А в наших компаній вітчизняних такого плану немає. І на жаль, держава не може їх підтримати нормальними грошима, кредитами. Можна почитати допис Василя Хмельницького, який писав про такий кейс, де держава не змогла допомогти грошима. Хоча компанія могла теж вкладатися в будівництво об'єкту. Тому це теж велике питання, яке зачіпає начебто і сміття, але ж тут і наш бізнес, який хоче працювати, який вже зробив дуже багато для того, щоб перемагати ворога. І оце ситуація, коли вони можуть опинитися у вразливому становищі, не бути конкурентоспроможними на фоні інших інвесторів, це трошки хвилює.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Показати ще новини
Радіо НВ
X