«Гірше бути вже не може». Жителька Чернігова розповіла про кілька вцілілих будинків на вулиці, бомбардування і порятунок двох військових
«Найбільше жахало, коли вночі летіли російські літаки. Бомбардували. Скидали бомби. Це, мабуть, тривало днів чотири підряд. Нас бомбили з ранку до вечора. Просто знищували. Усе навколо зруйноване, бомби лежать на подвір'ях, під ногами. Ми навіть не могли пробігти до болота, щоб набрати води», — розповідає Олена, яка багато років мешкала в спокійному затишному районі на околиці Чернігова. А потім розпочалася повномасштабна війна.
Війна Росії проти України — головні події 3 червня
Внаслідок обстрілів зруйновано 70% міста. На відбудову ж знадобиться щонайменше чотири роки. Так Олена розповіла, що на її вулиці з 20 будинків уціліло 8, водночас уточнює:
Уціліло – означає, що можна в них жити, а не те, що вони зовсім без пошкоджень.
Раніше думала про те, що потрібно щось купити, щось десь роздобути. А зараз уже не потрібно нічого. Головне – життя: твоє, твоїх дітей, усіх близьких. Виявляється, це єдине, що має цінність.
Олені 43, до війни займалася вдома господарством. До цього довгий час, близько 20 років, працювала в лабораторії, була інженером-землевпорядником.
Про початок війни Олена дізналася від своєї мами. Жінки не могли в це повірити. Але постріли, які лунали спершу здалеку, а пізніше — вже біля їхнього дому, швидко повернули до реальності та підтвердили найгірше.
Я спала, мені зателефонувала мама. Вона пішла на роботу, де їй сказали: розпочалася війна, попросили повернутися додому. Певний час ми ще не усвідомлювали сповна, що взагалі відбуватиметься, до чого призведе. Думали, постріляють десь там… Та за кілька днів стало нестерпно. У нас стріляли з “градів“, з чого лише не стріляли… Тоді стало страшно. Дуже страшно.
У перші дні війни Олена разом із мамою та свекрухою були вдома: діти, сини 24 та 10 років, виїхали в перші дні війни та поки ще не повернулися. Окрім цього, жінка прихистила двох сусідів. Майже тиждень перед виїздом з околиці Чернігова всі вони жили у підвалі, під щоденними бомбардуваннями. Олена розповідає, що нині всі будинки там зруйновані.
Ми були вдома до останнього, доки стало неможливо витримати кількість бомбардувань. Палали будинки, кожен день – по три, по чотири хати на вулиці. Ані з нашої вулиці, ані з нашого району, ані з наших будинків нічого не залишилося, майже все згоріло…
Жителька Чернігова зізнається: до війни була зовсім іншою, емоційною, вразливою. А зараз дивуєтья сама собі.
Спершу переживала, аби діти були в безпеці, заспокоювала їх, усміхалася. Коли вони поїхали, я трохи розслабилася. Бомбардувати стали сильніше. Я залишилася з двома бабусями, які слабо ходять, і пораненим сусідом. Опікувалася ними та господарством - без води, світла та газу. А кожного треба нагодувати, всіх заспокоїти. Вони ж не лише маломобільні, ще й психологічно важко сприймають те, що відбувається. Мала бути найсильнішою, всіх підбадьорити. Про те, що й мені також погано, часу думати не було.
Сусіда, про якого згадує Олена, поранило уламком від снаряда. Швидка приїхати не змогла, тож ліки для чоловіка збирали всією вулицею — все, що було в аптечках і що могло б врятувати йому життя.
Це не єдиний випадок, коли Олена проявила свою мужність. Жінка допомогла українським військовим, які опинилися під завалами зруйнованої будівлі.
Хлопці ж ні в чому не винні. Вони не прийшли воювати. Вони ховалися біля нашого дому, відстрілювалися і знову ховалися. Їх засік ворожий дрон, після чого по їхньому укриттю влучили снарядом. Ми їх дістали з-під завалів, заховали у себе в льосі, де сиділи самі. Дали їм води, хлопці годину-дві перепочили, а ми поки відшукали їхні рації та командира.
Ці військові врятували Олену та її близьких: вранці за кілька днів вони приїхали та забрали всіх із будинку жінки. З самого ранку швидко посадили людей в автомобіль під обстрілами й відвезли до бомбосховища в Чернігові.
За весь час перебування в бомбосховищі, протягом двох тижнів, Олена не знала, чи вцілів її будинок.Відразу з початком затишшя чернігівчанка вирішила повертатися у рідний район. Крім бажання пошвидше відбудуватися, Олену тягнуло додому й те, що жінка боялася мародерства. Уже згодом, коли вона приїхала до рідної хати, власні речі збирали по сусіднім підвалам і льохам.
Спершу поїхало двоє сусідів, далі - вона, адже самій бути на вулиці, зізнається, — страшно.
Слава Богу, дім уцілів. Вікна вибиті, прибудова зруйнована, але в будинку жити можна. Нині наводимо лад: позабивали вікна, прибираємо всередині дому. На вулиці ладнаємо теплицю.
Світло, газ та вода в будинку відсутні. Але жінка не скаржиться. Спокійно говорить, що все гаразд, усього вистачає, адже є найголовніше — життя.
Як каже мій син: «Мамо, все буде добре». І я не втрачаю надію. Здається, що ми пережили вже все, і гірше бути не може. Дуже хотілося б зажити спокійно, відбудувати все, що пошкоджено. Головне – є куди повертатися.
Коли Україна переможе, Олена хоче побачити своїх дітей. Ці думки її підтримують.
Авторки сюжету: Олеся Савенко, Анастасія Корицька
