«Росії не вдалося нас залякати». Як адаптуватися до війни і бути максимально ефективним — інтерв'ю з психологом Андрієм Козінчуком
План Росії з залякування українців не вдався, переконаний військовий психолог і боєць сил територіальної оборони Андрій Козінчук. Він пояснює: не тому, що нам не страшно, а тому, що ми — і не лише Збройні сили — навчилися воювати.
Війна Росії проти України — головні події 3 червня
В інтерв'ю Радіо НВ Козінчук радить, як ще більше адаптуватися до життя у нових умовах, щоб незалежно від того, йдуть бойові дії чи ні, кожен був максимально ефективним.
Також він розповів, як після двох місяців війни рухатися далі, пробачати, об'єднуватися, знаходити своє місце, пити напої з кав’ярні і не відчувати вини; а також про те, як спілкуватися з військовими та коли їх можна обіймати.
— Що на цей 58-ий день повномасштабної російської агресії проти України може почувати людина? Чи залишилося взагалі поняття нормальності?
— Якраз це поняття і лишилося. Тому що норма — це не коли все добре, а коли все відповідно до ситуації. Якщо, наприклад, твій близький загинув або в окупації, а ти сумуєш, тобі дуже погано — це норма. Бо якщо тобі весело і прикольно — це не норма. Якщо ти боїшся вибухів або остерігаєшся якихось незнайомих людей — це норма, бо ми таким чином виживаємо. Наразі ми пристосовуємося. 58-ий день — це уже певна адаптація пройшла: більшість людей взагалі не реагує на авіа-сирени.
— Я тут весь час закликаю людей, щоб не ігнорували ці повідомлення, але розумію, що ці заклики можуть не спрацьовувати.
— Так, бо, наприклад, було у людини 42 авіатривоги. Ця людина 42 рази спускалася вниз. А потім: «Та ну його в баню». Психіка так працює, на жаль: ми призвичаюємося.
Але тут дуже важливо підключати свій раціональний мозок. Авіатривога спрацьовує, тому, що кудись летить ракета. І спрацьовує вона до того, як визначиться точний район, куди вона потрапить. Чи буде там ППО? Треба якось все одно підняти свою дупцю і побігти.
Люди трошки стомлені, досі знаходяться в напруженні. Ця напруга виснажує. А люди не звикли таку поправку на виснаження робити. Тобто відпочивати треба більше, приділяти собі часу більше. Деякі люди кажуть «не на часі», «іншим ще гірше, ніж мені», «я буду ще більше працювати». А воно так не працює. Тоді наступає не просто втома, а виснаження.
Виснаження — це не зовсім продуктивно для того, аби працювати, піклуватися про інших і вигравати війну. Треба закликати людей звернути увагу на себе, аби трішки відпочити.
— Зараз ми переживаємо не первинну адаптацію, а вторинну. Можете трішки докладніше пояснити, що саме відбувається?
— Первинна адаптація — це коли ми ще в ступорі, в стресі — їдемо лиш би куди, або зупиняємося лиш би де. А потім ми адаптувалися — розуміємо, що ми робимо.
Вторинна адаптація — це коли стрес ще нікуди не подівся, але ти вже знаєш, яким чином тобі бути залученим до нього — ходити на роботу, записуватися у військо, донатити або взагалі нічого не робити, чи лежати на дивані.
Далі [наступає] адаптація: коли ти повертаєшся до своїх попередніх показників — займаєшся йогою, крутиш закрутки. І чим довше люди живуть в своїх наративах, в ритуалах, тим швидше вони переходять до цієї стадії. Наприклад, бабуся якась в селі прекрасно розуміє, що війна, але бараболю садити треба: «Ви мене вибачайте, я пішла на город». Вона все життя так робить, вона так виживає, їй так зрозуміло. А деякі люди, в яких немає такого довгого повторювання своїх традицій, можуть до них і не повертатися довго. Тому дехто, наприклад, не вийшов на роботу, тому що «не ефективно».
Ця адаптація, як правило, має завершитися тим, що війна чи ні, а ми ефективні. Успішний приклад адаптації — Ізраїль: десятки років успішна економіка, прекрасна система психологічної адаптації населення, військові.
— А ще залізний купол.
— У них теж з сусідами нелади. Нам також треба буде щось придумувати, бо будемо реалістами — ми не зможемо їх посунути і сказати: «Японія і Росія, міняйтесь місцями». Тому стіна, купол, рів із голодними крокодилами — все одно треба буде щось робити для того, аби кожний житель України не просто був в безпеці, а ще і відчував себе так. Це важливо.
— Як цей процес адаптації пришвидшити і повернутися до більш ефективного функціонування? Це важливо для нашої спільної перемоги. Нам потрібно, щоб весь тил функціонував, щоб економіка працювала, щоб життя продовжувалося, інакше навіщо ми тоді воюємо?
— Насамперед слідкувати за своїми базовими потребами — це сон, харчування і відпочинок. Нам треба зробити так, аби сон був максимально комфортним, шість-сім з половиною годин; харчування — триразове, (одне з яких, як мінімум, гаряче) і пити водичку. Відпочинок є базовою потребою: не робота, а відпочинок. Відпочивати треба правильно, бо тоді ти набираєшся ресурсів. Якщо ти дивишся телевізор, в якому показують кадри з Бучі, або інсту [листаєш], а там світлини колишньої, яка схудла і фоткається з нинішнім, то це ніфіга не відпочинок!
— У когось ще залишився такий Інстаграм? Я в це не вірю!
— Стовідсотково [залишився].
Друге, про що треба піклуватися, — власна функціональність. Треба відповісти на запитання: «що я хочу робити?», «що я можу робити?, «що в мене виходить найкраще?». Саме це треба робити! Ходити на роботу, волонтерити, донатити — бути в такій діяльності, яка не найкорисніша в світі, а в якій ви найефективніші, аби відчувати себе потрібним.
Третє — це соціальні зв’язки. Комунікація із людьми, які вас оточують, з якими вам приємно спілкуватися. Важливо, щоб це були люди, які приносять вам задоволення, безпеку, зміцнення. Бо якщо ви говорите зі своєю тіткою, яка розказує якісь новини, що всі ми помремо…
— Або прочитані десь з вайбер-чату повідомлення, де чийсь родич, який працює в СБУ…
— Мені тітка сказала, що вона спілкувалася із астрологом… Коротше: це не та комунікація, яка рекомендується. Рекомендується комунікація з тими людьми, з якими вам приємно, і є зворотній зв’язок. Тобто ви не просто слухаєте, а обмінюєтеся думками, можете навіть сперечатися, щоб зрозуміти істину.
— Помітила, що з якимись людьми стало говорити простіше, бо в нас більш-менш однаковий досвід. Наприклад, людина не їхала з Києва, розуміє, як виглядала столиця після 24-го лютого, наскільки спокійніше тут зараз. І є комунікація з людьми, які одразу ж поїхали, вони цього всього не бачили. Коли в мене питають «як ти?», то мені важко сформулювати і переказати весь той попередній досвід. Що з цим робити?
— Тобі не треба розказувати, що тут коїться. Відповідай на питання, яке тобі задають. Тебе ж не питають, який ти досвід пережила або як ти побачила табуретку, яка була знищена в Ірпені. Тебе питають про твій стан.
Наприклад, тебе питає дівчина з Берліна, в якої немає твого досвіду. Я глибоко переконаний, що стан у неї подібний до твого. Не те, що з нею коїться, а те, що вона зараз в голові переживає. Розділення на ми і ви — це все одно сепарація. І це зовсім не окей.
Якщо питають «як ти?», то кльово, що питають. Набагато гірше, коли вони кажуть: «слухай, я срав, як у вас там в Україні. У Берліні почався розпродаж шкарпеток. Собі такі кльові купила, ти не повіриш». Оце тоді трохи ображає.
Я спілкувався і з нашими вимушено переселеними особами, і їм не легко — дуже багато провини. І я дуже їм вдячний за те, що вони виїхали і є в безпеці! Як військовий насамперед. Як людина, яка розуміє якісь економічні зв’язки, я прекрасно усвідомлюю, чому стільки людей повернулися в Київ. Але як військовому, мені, звісно, дискомфортно, бо прильоти ніхто не відміняв. І плани дебільних абізян (росіян — ред.) теж ніхто не зрозумів. Мені здається, що їх і вони ще не знають.
Не шукайте те, що вас роз'єднує, знайдіть те, що вас об'єднує!
— Коли в Києві відчинилися кав’ярні, мені дуже хотілося фільтр-кави. Випила, а потім думала: «Як же це я п’ю фільтр-каву, а навколо війна йде». Як із цим почуттям провини справлятися?
— Уяви, що ти подумала: «Ні, фільтр-кава — це круто, бо йде війна і мені не можна». І ти почала страждати. А є військові в Маріуполі. Знаєш, їм від твого страждання точно легше не стане.
А навіщо тобі пити ту фільтр-каву? Та для того, щоб ти була така крута, яка ти є зараз — в ресурсі. Ти зараз на інформаційному фронті, у тебе свій калібр. І я хочу, щоб ти свою зброю тримала впевнено, а для цього треба фільтр-кава.
Щодо вини. Наприклад, що я в Києві, а не в Маріуполі; або я в Берліні, а не в Україні. Все дуже просто: вина у тих людей, які не усвідомлюють свою роль — що робити на цій війні. Роль на війні - це не обов’язково стріляти. Ти можеш просто ходити на роботу, заробляти і витрачати гроші.
— І платити податки, за комунальні послуги, підтримувати економіку…
— Так. А якщо ти крім цього знайдеш собі якогось солдатика і будеш йому раз на тиждень надсилати шкарпетки і шоколадку — взагалі супер.
Вина [з'являється] через те, що я не відчуваю себе дотичним до того, що зараз коїться. Треба цю роль визначити. Навіть якщо тобі треба ввечері подивитися якусь кінокомедію або стендап — вперед, аби це тебе заряджало! Навіть у військових, які воюють, є вина, що воюють мало.
— І у тих, хто далі від лінії фронту, що вони далеко від лінії фронту.
— Так. І ми їм говоримо, що ваше страждання війні не допомагає. Що допомагає війні? Ваш ресурс; те, що ви працюєте. Нам, військовим, важливо знати, що в тилу все окей, що там люди працюють, налагоджується життя. Тому воно й налагоджується, що наші військові на фронті все роблять правильно, для цього вони воюють.
Тому якщо у вас вина, будь ласка, віднайдіть свою роль і робіть це кльово. Якщо ваша роль просто ходити на роботу, то зробіть так, аби ви на 5% були кращі, ніж було до того.
— Ще одну практичну пораду попрошу. Мені здається, що за цей сеанс психотерапії мала би перерахувати вам трошки грошей, перерахую на Повернись живим.
— На армію перерахуй, скажеш, що то мені.
— Як правильно спілкуватися з військовими? Люди намагаються цією турботою ніби огорнути, але можуть відволікати бійців від роботи питання, чи він або вона поїли, чи в шапці.
— Зараз буде погана новина. Спілкування з військовослужбовцями має бути відповідно до можливостей військовослужбовця. Якщо він не може говорити, то це треба усвідомити, війна.
Інша річ: також хваліться, кажіть, що у вас все добре. Для військових це капець як важливо. Хваліть військових, будь ласка, кажіть, які вони кльові, наскільки ви захоплюєтеся своїм військовим, пишайтеся цим. І знову, ті ж поради, що і для цивільних: не розповідайте, як краще воювати, що треба їсти, пити, — ви не знаєте умов, які є.
Іноді деяким сім'ям здається, що чоловік розлюбив дружину або не приділяє уваги дітям, бо зараз він сфокусований саме на війну і прекрасно воює. Але не забувайте, що тому він і воює: для нього важлива сім'я, дитина, і Україна заодно. Треба буде трохи ніби поступатися, бути м’якшими.
Захищайте все одно свої кордони. Важливо, щоб ви перейшли на якусь систематичність спілкування: один раз на день, один раз на тиждень — як завгодно. Це дійсно допомагає.
Якщо хочете обійняти, то попереджайте про це, бо реакції всілякі бувають, але 99% кажуть «звичайно, так, давайте, обіймемося, все буде добре».
— Це як запитати «як ти?». Так само хочеться людину обійняти, коли її бачиш, особливо, якщо це вперше за довгий час. Так, мабуть, наша психіка влаштована?
— Звісно. Під час травматичних подій для психіки тілесний рівень дуже важливий, тому що тіло не може не реагувати. Тілесно ми дуже подібні, тому нам і хочеться обійматися — важливо бути біля своєї теплої людини, яка несе тобі відчуття безпеки. А це те, чого нам зараз дуже сильно бракує.
План Росії - залякати нас — не вдався не тому, що нам не страшно, а тому, що ми навчилися воювати. Йдеться не тільки про Збройні сили, а взагалі про Україну. Ми дуже кльово адаптувалися.
Є феномен — українське волонтерство, яке унікальне на весь світ: такого не було, щоб під час війни настільки все було об'єднане. Це нам дає надію на те, що ми дуже добре відновимося. Звісно, будуть проблеми, але я не вірю в те, що можна щось створити без того, щоб було все легко. Саме таким чином ми і карбуємо свою історію, свою національну ідентичність. Ну хіба не прекрасні часи?!
