Інтерв'ю з реанімації: як повертають до життя критичних поранених
Фото надано адміністрацією лікарні ім. І.І. Мечникова
«Роби те, що повинен робити, що вмієш робити, що виходить у тебе найкраще. А далі все саме якось налагодиться», — каже Володимир Дубина, завідувач відділення реанімації Дніпровської Обласної Клінічної Лікарні ім. І.І. Мечникова
Володимир Дубина,
Тому відділення реанімації (наразі розраховане на 50 місць), яким завідує Володимир Дубина, практично завжди заповнене вщент.
Володимир Миколайович розповідає про життєво необхідну терапію, низький відсоток летальності і про те, що потрібно, щоби перемогти у війні.
(далі — пряма мова Володимира Дубини)
— Щодня тільки наша реанімація приймає 18−20 людей. Нещодавно за день було 24 поранених. І тільки в тому разі, якщо пацієнта швидко і адекватно знеболити, відновити, одразу провести протишокову терапію, цей показник (40% пацієнтів з ураженими нирками) можна знизити до 2−3%. Тобто це означає, що їм не буде потрібна замісна ниркова терапія, і вони не будуть змушені перейти на пожиттєвий гемодіаліз.
— Зараз у нашому відділенні 2 апарати для проведення продовженої замісної ниркової терапії, які застосовують для пацієнтів у критичному стані: multiFiltrate та multiFiltrate на цитратно-кальцієвій технології від компанії Fresenius Medical Care. Тільки за 2022 рік на цих двох «мультифільтратах» ми провели 168 процедур.
— При цьому відсоток летальності, на глибокий подив самих лікарів, дуже низький, — 6,7%. Він викликає здивування навіть у досвідчених військових. І це заслуга насамперед команди. Жоден апарат не лікуватиме без команди, без навченої, згуртованої, добре підготовленої групи людей, які точно знають, що, коли і кому треба робити. Лікують не стіни — лікують люди.
— У мене часто питають, коли починається мій робочий день. Краще сказати, коли він закінчується (посміхається). От зараз пів на четверту дня, я був «на сутках», і поки не знаю, коли потраплю додому. Але тут так працюють усі. У нас просто немає іншого виходу. У хлопців на війні немає іншого виходу, і у нас теж. Треба працювати після двох робочих діб — працюємо. Треба сидіти до кінця — сидимо. В основному, всі розуміють, навіщо вони тут. Незважаючи навіть на те, що вимоги в мене бувають не просто жорсткі, а де в чому жорстокі. Бо зараз не час вести світські бесіди. Зараз час приймати рішення.
— Розумієте, якщо ти — анестезіолог, то завжди повинен бути готовим. Готовим прийняти рішення. Ми вчилися цьому з 2014 року. У 2014−15 роках до нас приїздили американські та ізраїльські спеціалісти ділитися досвідом, а зараз вони готові вчитися у нас, тому що ми напрацювали цю практику (роботи з гострим діалізом) краще за них. Для того, щоби щось зробити, треба спочатку подивитися, як це робить хтось інший. Потім ти це багаторазово повторюєш, якщо можеш вдосконалити, — покращуєш.
— Щоби перемогти у війні, треба бути психологічно готовим до перемоги. Бійцю потрібно бути психологічно готовим перемогти, вірити у це беззаперечно. Лікарю для того, щоб урятувати посіченого, понівеченого пораненого, треба бути психологічно готовим до цього. Щодня, щохвилини. І ще потрібна найкраща команда. Зараз у своїй команді я впевнений на всі 100%. Я збирав її ще під час ковіду, і тепер точно знаю, що працюю з найкращими. Бо коли я збирав людей, то, як у фільмі «Кіборги», запитував: перш ніж ви прийдете до мене в команду, я хочу розуміти, для чого ви сюди прийшли.
— Завдяки нашому згуртованому колективу ми можемо витримувати нинішній наплив пацієнтів. Зараз я повністю впевнений: мої — не підведуть. Коли 14 січня ракета поцілила в будинок на вулиці Перемоги і треба було дуже швидко реагувати, всі, кого я покликав, приїхали без нагадувань, а декого я навіть навмисно залишив у резерві — руки завжди знадобляться.
— Єдине, чого нам бракує, — це, як каже заступник нашого медичного директора, додаткові 4 години у добі. А ще — апаратів, які «витягують» найважчих пацієнтів. Наприклад, пацієнти з калієм 7 в принципі не повинні вижити, бо це значно перевищує смертельний рівень вмісту калію. (Калій продукують пошкоджені тканини після поранень). А у нас вижив із рівнем калію 9.0! Ми жартуємо, що продовжуємо ставити рекорди і дивувати самих себе. І все це — завдяки «мультифільтратам».
— У нашому відділенні вони працюють практично без перерви, як і апарати ШВЛ, відпрацьовуючи всі свої години. Бо для наших пацієнтів життєво необхідний продовжений діаліз (терапія «гострої нирки»), і слово «життєво» — не метафора. Але для того, щоби повністю покрити потребу в апаратах, для відділення потрібно ще як мінімум один-два «мультифільтрати». От дивіться: із 2456 пацієнтів, що потрапили у відділення реанімації, 956 поранених мали прояви ниркової недостатності.
— Статистика у нас проста: із 71 пацієнта, які були на продовженій замісній нирковій терапії, ми врятували та евакуювали на подальше лікування 67 поранених. У відсотковому відношенні це 94,3% .
Це високий показник навіть порівняно зі світовою статистикою, бо гостре ураження нирок поряд із супровідними ускладненнями дають смертність понад 25−35%. А у нас виживає 94%. Без апарату multiFiltrate смертей було би більше.
— Якось у мене був дуже важкий етап у житті. Я подзвонив своєму давньому другу, досвідченому військовому, і кажу: «У мене якийсь ступор, не знаю, що робити далі, куди рухатися». А він каже: «Роби те, що повинен, що можеш робити найкраще, і не думай ні про що, просто роби, а далі все саме якось налагодиться». Це була дуже гарна порада, проста і дієва. Тепер я всім так кажу.
— За 9 років війни я бачив різне, багато вже забулося, але окремі історії закарбувалися в пам’яті назавжди. Наприклад, історія хлопця з «Азова». Він потрапив до нас десь у 2017 році. Отримав важке поранення в ногу під Маріуполем, тривалий «турнікетний синдром», починалася поліорганна недостатність, його перевели до нас із гострою нирковою недостатністю. Він дуже довго не погоджувався на ампутацію, молодий, не хотів залишатися інвалідом. Але ми все-таки вмовили його, бо нога гіршала на очах, і тим самим врятували йому життя.
— Тоді нам дуже допомагала одна волонтерка, вона прийшла до нас і каже: «Куплю вам у відділення все, що захочете, тільки врятуйте його. Молодий, повинен жити!» А тоді літо було, така спека надворі. Я і пожартував: «Купиш, кажу, пляшку Боржомі» (сміється).
Хлопця врятували, але потрібна була реабілітація, в тому числі психологічна. А він не спілкувався з батьками, бо вони були проти того, щоб він ішов на війну. Батьки врешті приїхали, довго виходжували його, ставили перед ним дзеркало: це такий прийом від фантомних болів. Хлопця мучили болі в нозі, якої вже не було. А препарати, які ми зазвичай даємо, йому були протипоказані через ниркову недостатність. І йому треба було усвідомити і звикнути до того, що тепер у нього лише одна кінцівка.
Три тижні він був у нас, почав одужувати, відновилась функція нирок. У день виписки — його відправляли на подальше лікування — до нас приїхала та сама волонтерка з ящиком боржомі (посміхається).
І от, через рік той хлопець приїхав до нас у формі, на протезі, задоволений, щасливий, без костиля і палички: працював інструктором на полігоні. «Зараз, — каже, — тільки коли швидко біжу, то видно, що я на протезі, бо трохи ногу тягну. А так ніхто навіть не помічає, бо я не ходжу, а бігаю».
Володимир Миколайович завершує розмову про війну: «Досвідчені військові кажуть, що війна пахне дешевими цигарками, дизпаливом і горілим. І цей змішаний запах війни потім переслідує їх повсюдно».
У лікарні пахне ліками, війною і… життям. Життям, попри всі загрози, критичні поранення і несумісні з життям діагнози. Тому що лікарі часто перемагають всупереч, а не завдяки. Тому що «Кожен на своєму місці повинен робити те, що в нього виходить найкраще».
Записала Анастасія Гриневич
