«Ворог колошматив дві області з 2014-го». Нас не шокував сусід, що раптово з'їхав із котушок — інтерв'ю з очільницею фонду допомоги дітям

7 липня, 16:41
Ексклюзив НВ
Співзасновниця та голова правління фонду Голоси дітей Олена Розвадовська (Фото:Голоси дітей/Facebook)

Співзасновниця та голова правління фонду Голоси дітей Олена Розвадовська (Фото:Голоси дітей/Facebook)

Автор: Алла Кошляк

Волонтерку, правозахисницю та голову правління благодійного фонду Голоси дітей Олену Розвадовську 24 лютого не шокував напад Росії на Україну, адже вона ще з 2014 року підтримувала на Донбасі сім'ї, які постраждали від війни.

Вона зі своєю організацією швидко мобілізувалися і розширили масштаб діяльності з двох областей до всієї країни.

Як психологічно допомогти дітям, які постраждали від війни; що можуть зробити батьки, а коли варто звертатися до спеціалістів, Розвадовська розповівла в інтерв'ю Радіо НВ.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=KBh_d2oOEHU

— Я хотіла у вас спочатку запитати про статистику, розуміючи, що за сухими цифрами, насправді стоять історії врятованих дітей, яким надано допомогу. Скільком дітям фонд Голоси дітей уже зміг надати допомогу?

— З 24 лютого, з часу повномасштабного вторгнення Росії до України, це тисячі дітей, але різні види допомоги. Якщо говорити про психологічну допомогу, яка передбачає більш індивідуальний і тривалий підхід (наприклад, із однією дитиною ми можемо займатися два-три місяці), то це набагато менші цифри. Якщо говорити про гуманітарну допомогу — допомогу шелтером або продуктами харчування в евакуації, то це набагато більші цифри.

Насамперед [надавали допомогу] наприкінці лютого, у березні, квітні, коли були дуже активні фази евакуації — Київ, Харків виїжджав. Зараз евакуація теж триває, але менш численно. Ми розуміємо, що багато людей уже виїхали, дуже багато сполучень поїздів уже просто немає, тому зараз трошки інший етап. Етап, коли ми більше сконцентровуємося на допомозі сім'ям, особливо тим, яким уже немає куди повертатися. Авдіївка, Сєвєродонецьк, Лисичанськ — це ті міста, в яких ми працювали з 2015 року; знімали документальні фільми за участі дітей: арттерапію проводили — робили багато роботи, направленої на допомогу сім'ям, які живуть на лінії фронту.

Більшість із тих сімей, з якими ми познайомилися ще тоді, сьогодні [знаходяться] на Західній або в Центральній Україні, в евакуації. Вони не можуть повірити, що вже вдруге переживають цю ситуацію, коли ти розумієш, що втрачаєш дім, втрачаєш своє місце.

Напевно, зараз той етап, коли дуже багато сімей розуміють, що вони все-таки надовго втратили своє місто — Маріуполь, Сєвєродонецьк. Це дуже часті історії, на жаль.

— На чому найбільше саме зараз зосереджена ваша робота? Я знаю, що до 24 лютого все ж таки переважно займалися Сходом України, тепер географія — це вся Україна. Які найнагальніші проблеми на п’ятий місяць повномасштабної війни?

— Проблем, очевидно, маса, враховуючи те, наскільки збільшився масштаб трагедії. Якщо до 24 лютого ми працювали тільки в Донецькій та Луганській областях і з поодинокими сім'ями переселенців, які були розселені по всій Україні, то зараз це масштаб всієї України і, очевидно, що ми не готувалися до такого великого.

Втім, ключовою програмою нашого благодійного фонду є психологічна, психосоціальна підтримка при травмі війни.

Ми працюємо з травмою війни і багато про неї говоримо, кричимо, намагаємося виробити якісь документи або механізми дієвої допомоги, вивчаємо зарубіжний досвід. Ще на початку лютого я думала про те, а як же актуалізувати тему травми війни та психологічної підтримки дітей. Зараз уже, на жаль, актуалізувати нічого не потрібно цією темою. На наш погляд, в Україні немає такої дитини, яка так чи інакше не постраждала би від цієї війни, яка так чи інакше не відчула би на собі її наслідки. Чи то діти втратили можливість ходити до школи, бо нескінченні сирени; чи то батьки дітей служать в армії і невідома їх доля чи різко змінилася.

Тому фокус роботи — психологічна та психосоціальна підтримка. Втім, відповідаючи на виклик війни, яка руйнує будинки та міста, ми надаємо широкий спектр гуманітарної підтримки тут і зараз. Усе, що потрібно родині для того, щоби почати жити в новому місці.

— Як із невеликої ініціативи ви зараз виросли в велику благодійну організацію, яка допомагає величезній кількості сімей подолати цю травму війни?

— Починалося з того, що я займалася темою захисту прав дітей, не у благодійній організації, навіть не у громадському секторі, а у пов’язаному з державним органом влади.

Коли почалася війна 2014 року, всі, хто так чи інакше займалися темою, дотичною до захисту прав дітей, до допомоги дітям, зіткнулися з ситуацією, що не розуміємо, хто така дитина війни, як її захищати. Я ніколи не бачила бойових дій. У принципі, ми не розуміли, що таке війна, як вона реально відбувається. XXI століття. Здавалося, що це все залишилося далеко позаду, але ні - діти досі сидять у підвалі через те, що у нас є просто ненормальний сусід.

Це почалося більше з моніторингів, з поїздок на Схід, волонтерської роботи, роботи тут і зараз, щоб хоча би чимось [допомагати]. Від стресу та депресії, від відчуття безсилля в цій ситуації, коли ти не можеш стримати війну, дуже часто допомагає пряма, чітка дія, конкретна дія. От допоміг прямо зараз — начебто стало легше осмислити все, що відбувається. Тому це все почалося з волонтерської роботи на Сході, підтримки сімей буквальним розвезенням, чимось таким дуже потрібним.

Потім із часом я почала більше дружити з цими людьми, сама поселилася у Слов’янську, хоча родом зовсім не звідти. Сєвєродонецьк, Лисичанськ — це все такі майже рідні міста, де знаєш кожну вуличку, кожне місце. До минулого року я там теж частково проживала.

Потім це все переросло більше у психологічну допомогу, зокрема психосоціальну підтримку, як арттерапія — один із наших проєктів. Я зокрема побачила, що можна нескінченно надавати допомогу продуктами харчування і гуманітарну допомогу, а діти важко проживають ситуацію стресу, ситуацію того, що поруч війна. Їм усе одно потрібно гратися, вони цього хочуть. Це нормальна потреба дитини бути дитиною навіть у той час, якщо йде війна.

Почали з того, щоб допомагати їм реалізовувати своє дитинство і свої бажання, мрії погратися, покопати м’ячик, з'їжджати з гірки на санчатах, навіть якщо за кущами стріляють. Це все плавно переросло у програми психосоціальної підтримки. Ми зареєстрували фонд 2019 року.

Зараз виявилося, що ми правда дуже давно в темі дітей війни і 24 лютого для нас не наступило нічого нового, окрім того, що все змінилося в масштабах, помножених на мільйон. Для мене особисто немає дивини в тому, що діти можуть сидіти в підвалах, бо вони сиділи там з 2014 року і ми знаємо, скільки ворог колошматив і тероризував дві області - Луганську і Донецьку. Втім, безумовно, до таких драматичних планів ніхто не готувався.

— Як вам довелося перебудовувати свою роботу чи розширювати команду, зважаючи на те, що з 24 лютого полем діяльності стала вся Україна?

— Ми дуже швидко мобілізувалися, оскільки у нас не було цього первинного шоку: «Війна, невже? Що, правда?». Нам не доводилося відкривати очі на сусіда, який раптово з'їхав із котушок. Тому ми дуже швидко мобілізувалися. Більша частина роботи все одно організована, звісно, онлайн. Більшість психотерапевтів, яких ми вивозили з Сєвєродонецька, Гірського, Лисичанська, Слов’янська — це люди, які зараз точно так фізично переселені.

Багато пішло часу на те, щоби люди облаштувалися у нових місцях, будучи самі переселенцями. Але ми дуже швидко розгорнули свої контакти серед знайомих, серед опорних волонтерських рухів на Сході. Дуже швидко почали фінансувати евакуаційні автомобілі. Переїхали фізично на Західну Україну, тому що з Києва працювати було нереально — постійно треба було бігати то в бомбосховище. На Західній Україні і не треба було шукати свою роботу, бо буквально все було забито людьми, які потребували допомоги. Тому ми почали в шелтер просто скуповувати все, що потрібно.

З 1 березня організували онлайн психологічну підтримку. У нас досі працює лінія психологічної підтримки і ви можете отримати консультацію онлайн. Одразу ми почали також запускати наших психологів і в шелтери для того, аби організовувати роботу з дітьми.

Наша лінія: 0800−210−106. Якщо ви відчуваєте, що вам треба з кимось поговорити, ви можете зателефонувати.

— Йдеться не тільки про дітей, а й про дорослих?

— Так, не можна розглядати дітей без контексту сім'ї, без дорослих. Ми не можемо принести благо шестирічній дитині, розуміючи, що її мама зараз страждає і можливо теж у стані гострої депресії чи паніки. Очевидно, що дитина — це завжди частина сім'ї. Сім'я є першою опорою для дитини: підтримай батьків — підтримаєш дитину просто тому, що ти підтримав батьків. Тому лінія психологічної підтримки [діє] для дітей та батьків.

— Ще хочу вас запитати про якісь поради чи можливо маркери для батьків або тих, хто перебуває поруч із дитиною, які мають свідчити про те, що відкладати зі психологічною допомогою та підтримкою вже немає куди. Зрозуміло, що ця підтримка потрібна всім, але, можливо, не завжди це питання стоїть гостро. А що свідчить про те, що не можна навіть до завтра чекати, треба терміново звернутися?

— Є кілька важливих моментів. Насамперед, що такий аспект як психоедукація. Безперечно всім батькам буде корисно більше почитати про те, як захистити зараз свою дитину від цього негативного тривожного травматичного фону. Ми маємо розуміти, що нова реальність наступила і тікати від неї просто немає сенсу. Ми будемо жити далі, але просто в нових обставинах.

Водночас для більшості дітей достатнім буде поміщення їх у ситуацію або простір, де вони можуть гратися, бігати — здійснювати свою фізичну активність; отримувати підтримку і бути у просторі, де їх почуття та емоції можуть розкладатися. Це психосоціальна підтримка — не треба дітям забороняти бавитися, малювати, якщо їм хочеться нескінченно малювати.

Якщо ж є (мати може відчувати) щось більше, ніж просто страх. Зазвичай, це можуть бути видимі, очевидні зміни в поведінці: не просто не слухається, не їсть кашу, а зміни стану від дуже депресивних настроїв або дуже тривожних, коли дитина буквально не відпускає маму на п’ять хвилин… Теж можуть бути і фізичні прояви на кшталт енурезу. Дитина також може частково втрачати мову, заїкатися. Це має насторожувати.

Звичайно, у кожної дитини це все [відбувається] дуже індивідуально. Втім, якщо ви розумієте, що була травматична ситуація, яка мала б її злякати, дитина мовчить, це також може бути сигналом про те, що дитина дуже-дуже глибо закопала свій страх і зараз відбуваються теж не дуже приємні речі для майбутнього.

[Потрібно] спостерігати за дітьми, бути поруч і розуміти, що часто діти дуже сильно переймаються ще й гострою реакцією батьків на поведінку. Якщо ви відчуваєте, що ви, як мама, сама дуже тривожна і у вас усе валиться з рук, ви демонструєте свою паніку чи тривожність, то думати, що дитина при цьому якось собі окремо живе, малює, читає і все в неї нормально, також не треба. Тому що для дитини батьки — це перший фільтр усього цього світу, через який вона його сприймає.

Інколи важливо надати підтримку мамі. Вона приведе себе до ладу, до стабільності і надасть необхідну підтримку дитині. Звичайно, не треба боятися такого питання як проконсультуватися з психологом. Знаю, зараз дуже багато психологів надають багато безкоштовної підтримки.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X