«Для мене все почалося вісім років тому». Волонтерка про фронт, доставку машин бійцям та допомогу близьким військових — інтерв'ю

29 липня, 18:22
Ексклюзив НВ
Волонтерка Марія Стецюк (крайня ліворуч) (Фото:Вікторія Амеліна / Facebook)

Волонтерка Марія Стецюк (крайня ліворуч) (Фото:Вікторія Амеліна / Facebook)

Автор: Алла Кошляк

Психологиня та волонтерка Марія Стецюк розповіла Радіо НВ, як наразі відбувається допомога українським бійцям на передовій та як підтримують один одного близькі військових.

 — Буду сьогодні розпитувати про дві речі: по-перше, Марія вже вісім років допомагає фронту, і добре це чи погано, на відміну від багатьох людей, не 24 лютого дізналася, що в Україні війна. Не буду судити те, як по-різному в людей склалися обставини, але для багатьох це було відкриттям, що треба допомагати ЗС, виявляється, у нас може чогось не вистачати для солдатів, захисників, узагалі війна — це страшно, боляче і неприємно. Ти знаєш про всі ці речі та проблеми з 2014 року і наскільки я пам’ятаю, не припиняла допомагати і добровольцям, настільки, наскільки вистачає сил. Чи змінилося для тебе щось після 24 лютого?

Відео дня

— Напевно, для мене нічого не змінилося, тому що, як ти сказала, війна для мене почалася 2014 року, просто були моменти, коли я активніше допомагала, на початку, 2014−2015 роки. І були моменти, коли цього було менше, тому що якісь потреби хлопців були закриті. Але насправді нічого не змінилося, війна почалася, війна, на жаль, триває і триватиме ще довго. Тому просто робимо те, що маємо. Я не дуже люблю, коли мене називають волонтером, тому що мені здається, що я роблю те, що мав би робити кожен, допомагаю своїм знайомим, близьким людям, якось так.

— Як для тебе почалася ця історія з, окей, не волонтерством, допомогою нашим збройним силам?

— Вона почалася 2014 року, я прочитала в Facebook, що київському військовому госпіталю на той момент, здається, потрібні були футболки, якісь такі речі. Я принесла одного разу, потім побачила, що ще щось було потрібно, потім дівчата-волонтерки з госпіталю сказали, що там потрібні руки, потрібно щось прибрати, приготувати. Я стала приходити все частіше, раз на два-три дні. З того часу, напевно, почалося моє волонтерство.

— Що весь цей час дає тобі сили продовжувати це робити?

— Напевно я це робила, тому що розуміла, що хлопці та дівчата багато роблять, ризикують своїм життям і дуже часто віддають своє життя. Я мушу так само хоча б якось до цього докладатися, хоча би мінімально і те, що я можу робити. Тому я на початку ходила в госпіталь.

— Потім зрозуміла, що у хлопців і дівчат на фронті є ще й інші потреби і почала займатися різними закупівлями. Здається, до 24 лютого серед цих закупівель не було величезних автомобілів для військових.

— Так, я познайомилась у госпіталі зі своїм другом Дімою і після того зрозуміла, що окрім госпіталю є ще багато потреб на фронті у хлопців. І як я жартувала на початку, 2014−2015 років було таке, що я відсилала і воду, і якийсь туалетний папір, такі речі, які, здавалось би, зараз уже точно у хлопців є, а тоді в цьому була велика потреба. Цього разу сталося так, що я почала незаплановано займатися автомобілями, це теж для мене новина, але так є. Все почалося з того, що моєму другу в підрозділ потрібен був автомобіль і я подумала, чому би не зібрати гроші. Якось це можливо, разом всі складемося. І так сталося, що на перший автомобіль дуже легко вийшло зібрати, підключилися друзі, багато людей у Facebook, тому що це були ще перші тижні війни і люди були такі, як мені здається, більш налякані, більш зібрані, були готові робити максимум.

— І навіть ті, хто поїхали, мені здається, відчували якусь певну провину, хоча би грошима хотіли допомогти. Ти бачиш якийсь збір і до нього одразу долучаєшся. А є якісь лайфхаки, як ефективно зібрати кошти?

— Я люблю жартувати, що основний лайфхак — це знати, коли в айтішників зарплата. І після того треба написати пост за день або ще раз нагадати в день зарплати, тоді успіх забезпечений.

— Багато донатів від айтішників?

— Якщо мати друзів, знайомих серед них, то можна якось попросити і звернутися. Але загалом через Facebook мені останнім часом уже складно збирати кошти, тому що, як ти правильно кажеш, уже майже всі стали волонтерами, всі на щось збирають і це складніше. Я якось пробую вже звертатися до людей безпосередньо, писати їм прохання окреме, якщо знаєш, що може людина має більше якихось фінансових можливостей тощо. Я просто пишу, пояснюю, хто це, для кого, що це, якісь фотографії кидаю. Тоді дуже часто не відмовляють, скажімо так.

— Зібрати кошти на автівку — це тільки частина. Потім треба знайти цю автівку, ще часто перефарбувати, а потім довезти. Зараз ти робиш усі ці речі сама?

— Не сама, мені пощастило, в Болгарії, де я купувала останні автівки, знайшлися хлопці, українці, які допомагали з закупівлею і робили всю ту частину, яка була потрібна в Болгарії. Вони брали машину, ми якось оглядали, домовлялися, чи вона підходить, не підходить, далі вони займалися оформленням документів. Дуже часто вони від себе купують гуму, якісь запчастини на цю машину, цю частину вони закривають. І крім того вони її дуже часто доганяють до кордону і далі вже моя частина роботи: просто перейти кордон і якщо автівок більше, ніж одна, це може бути якась подруга або хтось із дівчат, хто має право виїзду, і вже забрати цю автівку до України. А далі догнати її до певного міста, пофарбувати. Ще раз подивитися на СТО, чи все з нею окей, аби хлопці не ремонтували її потім уже десь на фронті. І так, доправити.

— Зараз бюрократично все ще важко цей перетин кордону робити, чи вже якось більш-менш спростили і цю процедуру можна нормально провернути?

— Це не важко, якщо знати як правильно завозити і які документи треба готувати. Тоді більш-менш легко це відбувається, дуже часто сприяють митники, бо якщо вони знають, що автівки йдуть для ЗСУ, роблять окремий коридор і тоді заїхати легше.

— А перефарбувати, подивитися, чи все нормально, вже мабуть свої фарбувальники, якісь перевірені майстри є?

— Так, є так само волонтери, які фарбують це все.

— Сама дорога ближче до лінії фронту — це зараз нормальна логістика? Довезти машину до місця призначення — це скільки часу, сил, грошей, всього займає? Ще й коли бензину не було?

— Як я говорю, що дуже часто це лотерея, те, що відбувається в Україні з ракетними обстрілами тощо — це лотерея і може бути по-різному. Найближче, куди я їздила до лінії фронту, — це Дніпро, пам’ятаю, останнього разу у мене була запланована поїздка умовно на один день, трохи змінилося дещо у хлопців, і добре. Тому що того дня Дніпро обстріляли. Мене там не було, пощастило. А так може бути дуже по-різному. Зазвичай дорога займає не дуже багато, але блокпостів, як ти кажеш, справді багато, там часто перевіряють, бо потрібні документи на все це. Дуже різне може бути ставлення на блокпостах, хтось уважніше свою роботу виконує, хтось менш уважно. Але зазвичай мені якось щастило, все це проходило легко. Дуже часто дивуються, що дівчина за кермом, якось вони увагу скеровують не на машину і якісь документи, а на те, щоби поспілкуватися зі мною, дізнатися, як так сталося, чому я одна, чому їду і чи справді вмію керувати цією машиною, чи є в мене якісь документи.

— Ну очевидно ж, коли ти вже в ній їдеш. Я просто знаю, що є історія про червону сукню і великий автомобіль, дуже хочу, аби наші слухачі її теж почули.

— Є історія про червону сукню і великий автомобіль. Останнього разу, коли я їхала до Дніпра, мені дуже хотілося приїхати туди красивою. Бо постійно їздиш якось, джинси, як волонтер і все таке, нічого особливого. А тоді був якийсь такий настрій, захотілося дуже красиво приїхати на великій зеленій машині. Я одягла червону сукню, зробила гарний макіяж, сіла в машину і на кожному блокпості я не була обмежена в чоловічій увазі. Всі так само запитували, а що, як, а чи зручно в такій сукні, і загалом більше спілкувалися, менше перевіряли якісь такі моменти. Менше мене затримували, що було дуже добре. Тому я подумала, що це такий лайфхак із червоною сукнею може бути використаний і надалі.

— Я знаю, що ви з волонтерами машини возите не порожні, всіляких корисних штук для військових теж привозите. В чому зараз є потреба? Базові потреби ніби закриті, не треба папір, мило і воду відправляти. А що досі треба?

— Потреба може бути багато в чому, просто я для себе розподіляю, що я займаюся, наприклад, тільки автівками і в основному дронами. Я знаю, наскільки потрібні дрони, наскільки часто їх не стає, я в основному вожу дрони в автівках.

— Не тільки колеса, а ще й очі для військових.

— А так з іншого дуже часто долучаються друзі, які готові закупити банально ті ж цигарки, якісь смаколики для хлопців, будь-що, що їм хочеться передати. Все забираю, завантажуємо, їдемо. Головне, щоби машина була не пуста, бо мені якось завжди незручно приїхати з пустою машиною.

— Це не єдина твоя діяльність на нашу спільну перемогу, будемо називати це так. За освітою ти психолог і у процесі цієї освіти, наскільки я знаю. У тебе є групи підтримки для дівчат, які чекають своїх близьких із фронту. Розкажи, звідки взялася саме така ідея і як вона оформилась у таку підтримку?

— Все почалося з того, що після 24 лютого мені зателефонувала моя близька подруга, в якої чоловік вперше за цей час пішов на війну і з ним не було зв’язку дні три, напевно. Вона була в розпачі, зателефонувала і говорить: давай просто з тобою поговоримо, ти мене підтримаєш, бо я знаю, що в тебе є такий досвід очікування. У мене багато друзів серед військових, серед волонтерів, я знаю, що таке чекати повідомлення, коли немає зв’язку, я знаю, що таке чекати повідомлення зранку після не дуже тихої ночі. От ми з нею поспілкувалися один раз, другий і я подумала, що, на жаль, після лютого таких дівчат і жінок стало набагато більше, ніж було до того, і всі вони проживають цей досвід, хочеться їх якось підтримати. А до того у мене була ініціатива з ветеранами, коли я робила групи взаємопідтримки. Я знаю як працюють такі групи, знаю, що вони можуть бути помічні, з їх відгуків. Тому я вирішила спробувати, написала в Facebook пост про те, що створюю групи взаємопідтримки, відгукнулося досить багато дівчат. Після цього підключився Veteran Hub, який так само вирішив зробити цей проєкт спільно, бо і в них було багато таких запитів. Після цього ми почали проводити ці групи взаємопідтримки.

Вони виглядають так: ми збираємось у Zoom раз на тиждень десь на годину-півтори. Там може бути максимум 10 учасниць, існують певні правила, які в таких групах є, але особливого формату немає, це кожного разу може бути дуже різна тема. Ми можемо прийти з настроєм, щоби поплакати, а можемо посміятися, поділитися якимись фотографіями. Дівчата після цього виходять із такими фразами, що як класно, що з’явилися такі групи, бо в мене в оточенні не було дівчат, які когось чекають, мені хочеться просто банально з кимось поговорити, з тим, хто зрозуміє. Тому це один такий формат.

Інший формат — це вони вже самі захотіли собі зробити Telegram-групи, де вони спілкуються посеред тижня, хто як, хто чим займається, діляться якимись новинами. Так само окремо я створила Telegram-канал, де я створюю повідомлення зранку і ввечері, підтримуючі та надихаючі, я сподіваюся.

— Скільки вже людей відгукнулися, звернулися за такою підтримкою?

— Наразі таких груп чотири, в кожній по 10 людей, ще близько 100 людей у листі очікування.

— А в Telegram можна будь-кому, в цей чат, чи поки що він ще закритий?

— Спочатку він був для цих учасниць, які в цих групах, але я все частіше думаю про те, аби його відкрити, щоби там був будь-хто, хто має таке бажання.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X