«Жінка ніколи не вагатиметься». Інтерв'ю зі снайперкою про фронт, бойові навички та боротьбу зі стереотипами в умовах війни

25 жовтня, 17:30
Ексклюзив НВ
Євгенія Емеральд (Фото:instagram.com/emerald.evgeniya)

Євгенія Емеральд (Фото:instagram.com/emerald.evgeniya)

Євгенія Емеральд, снайперка з позивним Жанна Д’арк, розповіла в інтерв'ю Радіо НВ про те, як бути жінкою-снайпером в умовах масштабної війни та ще наявних стереотипів.

 — Я дійсно і читав про це, і в інтерв'ю, які ви давали до того чув про те, що жінки — кращі снайпери, ніж чоловіки, а чому так?

— Якраз щойно це обговорювала з колегами. Як кажуть, що жінки, по-перше, холоднокровніші. Якщо чоловік може вагатися, робити постріл чи ні, то жінка ніколи не вагається. І кажуть, що дальномір у жінки краще налаштований, ніж у чоловіків.

Відео дня

Як сказав мені командир на початку повномасштабного вторгнення, я ніколи не забуду, він сказав: Євгеніє, якщо посадити тебе, мене і ще одного чоловіка, налаштувати відповідно правильно гвинтівки, то ти зробиш влучання краще, ніж він.

— Я скажу так: ми розуміємо, що зараз українці після того, що вони бачать, що відбувається в нашій країні, говорять, що ми би хотіли вбивати москалів. Звісно, не всі це можуть робити, не всі справні для цього. А куди треба стріляти, щоби напевно?

— Я би сказала, не вбивати москалів, бо я це називаю ліквідацією ворога, який прийшов на нашу землю. Мені здається, так трохи коректніше звучить. У ворога треба стріляти прямо і не вагатися.

— Ми розуміємо, що ви були багато-де, я бачив серед ваших дописів, що ви були на Харківщині. Чи можете ви розповісти, що саме побачили на фронті, і якщо говорити про Харківщину конкретно?

— Я не дуже люблю розповідати, поки у нас ще триває війна, що саме бачила, бо бачила я дуже багато. І, на жаль, і втрати побратимів я бачила, це не дуже приємні спогади. Я скажу, що мені знадобилося багато часу, щоби це все якось прийняти.

Але, слава Богу, час лікує і ти приймаєш все, що відбувається навкруги. Коли ми були на Харківщині, це якраз ситуація, коли ми понесли перші втрати, у нас був перший 200-й і два 300-х. І далі вже втрати були ще трагічніші та гірші. З Харківщини в мене саме такі спогади, не дуже добрі, скажімо так.

— Я знаю, що ви входите до полку спеціального призначення Національної поліції України Сафарі. Чи можете ви трішки про нього розповісти, про що ми можемо говорити в ефірі?

— Так, спершу трошки передісторії. В перший місяць повномасштабного вторгнення я спочатку була у ЗСУ, а потім нас усією ротою запросили до новоствореного полку спецпризначення Сафарі. Більша кількість людей погодилася.

Це полк, де дуже багато абсолютно різних людей. Наприклад, у моїй роті є люди зі Французького легіону, це українці, які служили [там], хлопці з КОРДу, колишній Беркут, підприємці, такі як я, які просто мали досвід ще до повномасштабного вторгнення зі зброєю.

Контингент дуже-дуже різний, але спільне, що нас об'єднує — це бажання швидше вигнати ворога з нашої землі. Класні, сильні побратими, я ними дуже пишаюся, якщо чесно, і мені дуже пощастило служити саме з такими людьми. Спецпідрозділ був створений для того, аби виконувати бойові задачі саме в гарячих точках. Весь мій час перебування на війні був саме в гарячих точках.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Я передивлявся ваші інтерв'ю, де ви розповідали, зрозуміло, що треба влучно стріляти, але там дуже багато геометрії, математичних розрахунків. Чи могли би ви про це розповісти? Що бути снайпером — це не просто мати хист до цього і вміти це робити, а це і ще багато чого іншого, чого саме?

— Так, ви абсолютно маєте рацію, бути снайпером — це не тільки влучно стріляти. Мені пишуть дуже багато людей про те, що ось я дуже добре стріляю, хочу бути снайпером. Я кажу: люди, я перепрошую, але цього замало, просто добре стріляти. Це дійсно людина, яка має володіти багатьма різноманітними знаннями. Ви правильно зазначили, що це і геометрія, алгебра, фізика.

Людина-снайпер має володіти також і логічним мисленням, це дуже важливо. Вона має орієнтуватися на місцевості, навкруги, має знати основи маскування, сама собі готує прихід і відхід. Це дуже важлива позиція. Також хочу розвіяти такий міф: всі вважають, що снайпер — це ти як в американських фільмах, серіями вбиваєш, ліквідуєш ворога, але це теж далеко не так.

Дуже часто, зазвичай снайпер узагалі не робить пострілів, його основна задача — слідкування і знімання даних. Це дуже важлива частина роботи. Розповім такий секрет, який можна прочитати у спеціальній літературі, що снайпер робить один постріл, максимум два. Якщо він зробить на одній позиції більше пострілів, то, вважайте, це 200-й.

— Звісно, можуть вирахувати, де він перебуває.

— Його вираховують, так, вже після другого пострілу його можна вирахувати. Після третього вже летітиме у снайпера все, просто максимально все найважче летітиме в нього, бо це перша ціль на ліквідацію.

— Я знаю, що ваш батько дуже любив зброю, ви говорили в інших інтерв'ю, він завжди був впевнений у тому, що буде війна з Росією. А як він вам це пояснював?

— А він цього не пояснював, він просто готувався і говорив мені: Женю, треба бути готовим до всього. Якщо сусід — наш ворог, він уже тоді сусіда ворогом назвав, якщо він прийде, ми маємо відстрілюватися, маємо бути напоготові. Чому він вважав, що буде війна? Це дуже важко пояснити. Мабуть, у нього були якісь свої здогадки та погляди, але мені він цього не пояснював. Та я йому дуже вдячна, бо завдяки його підготовці я теж, як виявилося, була підготовлена до цього.

— Ви публікували ваші дитячі фото, де ви в маленькій військовій формі, я так розумію, і зі зброєю ви мали так чи інакше досвід, це не було щось таке дивне, чого ви не бачили. Як ви думаєте, як це на вас повпливало?

— Дуже сильно вплинуло, мені навіть здається, що батько мене до цього готував із самого дитинства. Так, ви абсолютно маєте рацію, зброю я тримала з дев’яти років. Тато дуже любив зброю і я з дитинства спостерігала, як він її чистить, як він рахував патрони.

Тато був мисливцем і навіть брав мене з собою, я просто сиділа і спостерігала в безпечних місцях. Чесно, мені це все дуже подобалося, я з самого дитинства мріяла бути не моделлю чи кінозіркою, а мріяла бути снайпером. І бачите як, наші мрії здійснюються, нам треба дуже-дуже обережно мріяти.

— Я знаю, що ваша мама — видатна спортсменка. Як вона вплинула на те, що ви обирали?

— Так, позаяк моя мама в минулому дійсно видатна спортсменка, по своїй натурі вона теж боєць. Такий її дух спільно з татовим на мене разом і вплинули. Мене навчали, по-перше, ніколи не здаватися, мене навчали йти до цілі, бути самостійною та готовою до всього. Покладатися тільки на себе, це була основна теза, яку тато мені намагався пояснити з самого-самого дитинства. І якщо взяти докупи ці всі моменти, це все сформувало мене таку, як я є зараз.

— Якщо я не помиляюся, ви в 20 років уже пішли на військову кафедру. Вже тоді ви розуміли, що хочете так чи інакше мати цей досвід?

— Так, я прийшла туди невипадково, мене вже тоді друзі запитували: Женю, навіщо воно тобі потрібно? А я чітко розуміла, що якщо не дай боже в Україні буде війна, я хочу брати в ній участь і хочу це робити офіційно. Я розуміла, позаяк це складніше для жінок, особливо цивільних, якщо я буду все ж таки військовою жінкою, мені це буде легше зробити. Я підготувалася, можна і так сказати.

— Ми бачимо, що росіяни, російські пропагандони вже про вас пишуть, називають вас «украинская карательница».

— Так, це комплімент для мене, новий позивний.

— Ми ж розуміємо, це означає, що вони бояться. Коли вони пишуть про азовців, що вони «каратели, нацисты», коли вони пишуть про вас, чи ви також інтерпретуєте це саме таким чином?

— По-перше, хочу сказати, що для мене це успіх, дійсно успіх і я пишаюся цим. Я ніколи не думала, що мені буде настільки приємно. До речі, багато військових прокоментували і писали мені про те, що Женю, ми тобі заздримо, теж хочемо досягти такого рівня, аби про нас [у РФ] писали. Так, вони бояться, вони не можуть похизуватися тим же, у них немає таких жінок. І те, що вони пишуть про мене, вони ж насправді роблять велику рекламу, і в мінус собі, до речі.

І те, що вони мене оголосили «ворогом народу», на мене полювання, — та будь ласка, я у своїй країні, я їх чекаю. Це вони, розумієте, оголосили мені, дівчині, яка є снайпером, що вони на мене полюють. Азовців так само вони дуже сильно бояться. Тому дана теза для мене є компліментом і я цим пишаюсь.

— Точно знаю, вам мільйон разів ставили одне і те ж питання, як це, бути жінкою на війні, бути снайперкою. Є ж стереотипи, що військові — це такі мужлани, які не знаються ні на чому, тільки на війні.

Ми розуміємо, що ця війна — це також і війна зі стереотипами, і це круто. <…> Якщо говорити про жінок на війні, про жінок-військових, захисниць України, що ви зрозуміли про війну і чи справді ми також перемагаємо в війні зі стереотипами?

— Перше, що я зрозуміла про цю війну, що війна — це не тільки про смерть, це і про життя. Друге, що я зрозуміла, що, на жаль, стереотип залишився і залишається. Але з повномасштабним вторгненням ми всі побачили, як багато у нас таких хоробрих жінок, які реально виконують свою роботу. І я думаю, що зовсім скоро, згодом ми подолаємо ці стереотипи, ми вже на шляху до цього, реально.

Бо порівняно з 2014-м роком є дуже велика різниця. По-третє, я хочу сказати, що в цій війні ми дійсно перемагаємо і дуже скоро переможемо, та інформаційну війну з ворогом ми вже перемогли. Нас знають у всьому світі. Раніше Україну сприймали як буферну зону, як якийсь «шматочок Росії». Але зараз Україна — це Україна і кожен українець пишається, що він українець.

Наші кольори, кольори нашого прапора — це ж уже просто світовий тренд. Тому найкраще попереду, головне, щоби ми, українці, не втрачали цю віру. Це дуже сильно важливо, вірити у світле майбутнє та в перемогу наших військових.

— Ви говорите, що війна не тільки про смерть, а про життя. Ми знаємо, що до цієї широкомасштабної війни ви займалися ювелірним мистецтвом. Здається, є така категорія українців, для яких великою проблемою є просто прийняти те, що дивіться, зараз така реальність, життя тепер таке. Через те, що воно не може повернутися до того, яким було до 24 лютого, деякі українці через це дуже страждають. Як ви прийняли те, що життя таке?

— Важко, звісно, завжди важко приймати нову реальність, але необхідно. Так склалося, що ще до повномасштабного вторгнення в останні роки мене життя поштовхало, воно дуже сильно змінювалося. І, мабуть, буквально за декілька місяців до 24 лютого я змирилася і просто почала сприймати те, що відбувається, як є. Плюс у мене була така ситуація, я восени дуже сильно перехворіла на COVID.

Хворіла півтора місяця, постійно була в реанімації, моє життя трималося на волосинці. І я собі тоді дала слово, я сказала: Женю, якщо ти виживеш, ти кардинально змінюєш своє життя, свої погляди, ти займаєшся, перше, тим, що тобі подобається і друге, на благо людей. Ти допомагатимеш людям таким чином, яким ти зможеш. І я вилікувалася, і вже тоді почала змінювати своє життя.

У грудні вирішила припинити займатися ювелірним мистецтвом, бо зрозуміла, що цей бізнес, хоч він приносив немалі гроші, але не приносив користі. Все, що я робила — це тільки задовольняла его людей. Тому я зрозуміла, що мені треба трошки інше. І я ніколи не могла подумати, наскільки сильно зміниться моє життя. Тому вважаю, все, що не відбувається, відбувається реально не просто так, хоч це така заїжджена фраза, але не можу її не згадати.

Я обрала такий шлях, шлях захисту, державної служби. І після війни я наразі не планую повертатися до бізнесу. Я планую далі йти цим шляхом, але подивимося, як буде, зрозуміло, що на війні нічого не можна загадувати наперед. Треба жити сьогодні, бути в цьому дні, сьогодні. А якщо наступає завтра, то просто радіти, що воно наступило, бо для багатьох українців наступний день не наступає.

— Ми бачимо серед українців шок щодо того, що роблять тут росіяни. Ми говоримо і про катування, і про зґвалтування, і про вбивства, ми бачимо таку надмірну жорстокість. Здавалось би, ми живемо в цивілізованому світі, де цього вже немає, у світу зараз зовсім інші проблеми. Але є ця орда, ця російська орда. Що ви дізналися про росіян, які висновки для себе зробили?

— По-перше, я не те щоби дізналася, а ще раз зрозуміла, що ця їх агресія, ненависть до нас, вона була вже дуже-дуже багато років, десятиліть. І зараз просто це все випливло, вони це все показали. І мені іноді здавалося, якщо ми згадаємо перші місяці війни, Київську область, ну сюди ж поприїжджали, перепрошую, бандити, які ґвалтували, мародерили, крали.

Те, що вони робили тут, фактично вони роблять і у своїй державі, вони роблять те ж. Я говорила хлопцям: зрозумійте, не може людина в одну мить стати ґвалтівником, він такий завжди.

Не може людина, наприклад, яка є порядною, брати ці пральні машини та виносити. Це закладено в людині всередині. І звісно, коли вони сюди приїхали, подивились як живуть українці, у них ця агресія ще більше зросла. Це реально ненависть і фашизм. Вони називають фашистами нас, але доводять і показують усьому світу, що фашисти — саме вони. І їх перша задача, як я бачу — це знищити нас як націю, бо ми, як та кістка у них посеред горла.

Як доводять українці, їм це не вдалося і не вдасться, звісно. Але знаєте, чим вони відрізняються від німців? Тим, що коли правда вийшла назовні, німці вибачились і були в шоці від того, що відбувалося, їм було соромно, реально соромно. А нашому ворогу, і цивільним їх громадянам, не соромно, вони навпаки це підтримують, вони пишаються і радіють, коли вмирають наші люди від їх рук.

Як це взагалі пояснити? Це жах, це просто жах. Я не можу сказати, що всі москалі такі, є дуже маленький відсоток людей, які все ж таки мають мозок, але вони бояться, залякані, і це теж можна зрозуміти. Бо якщо там хтось і намагається якось підтримати, це для них тюрма і зламане життя. Ось така держава, от такий наш сусід. І, на жаль, я дуже-дуже жалкую, як і кожен українець, що ми маємо саме такого сусіда.

— А чи розумієте ви їх жінок? Ми чули в перехопленнях, як вони радять своїм чоловікам, що їм треба вкрасти, як треба ґвалтувати українських жінок тощо.

— Це жах, я ж говорю, це їх ментальність, ментальність народу. Це те, що в моїй голові просто не може вкластися. І вони з цим зростають, вони так це все доводять до своїх дітей. І навіть зараз їхні діти вже зростатимуть із думками про те, що українців треба ґвалтувати, вбивати та мародерити.

Розумієте, яка ситуація? І багато військових правильно говорять, що ворога треба вбивати на нашій землі, бо ця війна може затягнутися на багато поколінь і я дуже не хотіла би, щоби це сталося. Тому ця війна для українців зараз дуже сильно важлива, ми маємо її завершити раз і назавжди і показати нашому сусіду, що до нас краще не підходити.

Показати ще новини
Радіо НВ
X