Материнство під обстрілами. Чотири історії про жінок, які рятувалися від війни вагітними або з немовлятами на руках

19 жовтня, 08:35
Жінка з дитиною ховається від обстрілів у бомбосховищі в Харкові (Фото:REUTERS/Vyacheslav Madiyevskyy)

Жінка з дитиною ховається від обстрілів у бомбосховищі в Харкові (Фото:REUTERS/Vyacheslav Madiyevskyy)

Ці жінки зустріли початок повномасштабної війни в Україні вагітними або з новонародженими дітьми. Вони діляться своїми історіями та розповідають, як переживали той період.

Ввечері 26 лютого 2022 року, на третій день повномасштабної війни, в київському метро, яке стало укриттям для мирних мешканців столиці, народилася дівчинка на ім'я Мія. Її фото розлетілося по всім соцмережах та ЗМІ. Мія стала одним із перших малюків, які з’явилися на світ після початку великої війни — під звуки повітряних тривог та вибухів.

Відео дня

Того ж дня угорський журналіст Андраш Фьольдеш опублікував у своєму інстаграмі серію знімків, на яких показав людей, що ховаються в метро Києва від обстрілів. На цих знімках була киянка Тетяна Блізняк, яка годувала груддю свою новонароджену доньку Марічку. Це фото відразу стало вірусним: художниця Марина Соломенникова перетворила його на картину «Київська Мадонна в метро» — згодом вона стала прототипом для ікони, якою прикрасили один з храмів у італійському місті Неаполь.

9 березня 2022 року російська армія обстріляла пологовий будинок № 2 у місті Маріуполь. Знімки авторства українських фотографів Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова, на яких закривавлених породілль зі зруйнованої будівлі виносять на ношах та виводять під руки, облетіли весь світ.

Всі вісім місяців, поки в Україні триває повномасштабна війна, жінки змушені народжувати дітей у бомбосховищах і підвалах, бавити і вигодовувати немовлят під обстрілами та жити в жити в укриттях, щоб врятуватися.

Репортерка НВ Саша Горчинська записала історії чотирьох жінок з різних міст України, які народили малюків незадовго до початку повномасштабної війни або майже відразу після її розгортання. Вони розповідають про евакуацію з-під обстрілів, пологи під звуки повітряної тривоги і час, проведений у бомбосховищах разом з немовлятами.

Дарина Вершиніна, Харків

«Почула гучний вибух, і в мене почалася кровотеча»

У лютому 2022 року я перебувала на збереженні вагітності в першому пологовому будинку Харкова. Напередодні зі мною ніхто не розмовляв про ймовірну повномасштабну війну — мій чоловік мене від цього відгородив. Він заглядав до мене лише через віконечко, а новин я не знала. На той момент я викладала в університеті, й, лежачи в пологовому, продовжувала проводити заняття у форматі онлайн. Я не могла би повірити, що таке станеться.

24 лютого вночі, коли почалася війна, я була в палаті одна. Пам’ятаю, як почула дуже гучний вибух біля лікарні, й у мене почалася кровотеча. Багато кого тоді з лікарні відпустили, але мене, а також дівчат, які мали от-от народжувати, або вже народили тієї ночі, залишили в пологовому. Там немає бомбосховища, тож ми були на першому поверсі. Головний лікар дозволив зайти до пологового моєму чоловікові та ще кільком чоловікам, чиї дружини були там. Це було десь п’ятеро чи шестеро чоловіків. Вони поскидали нам матраци з інших поверхів на перший. Ми жили так тиждень: поряд з нами весь час знаходилися лікарі, годували нас, персонал за нами доглядав. Ми всі підтримували одна одну. В ті дні навколо була дуже напружена атмосфера — росіяни виїхали на одну з великих вулиць поруч і почалася стрілянина.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Дарина Вершиніна з чоловіком та сином (Фото: Фото надане Дариною Вершиніною)
Дарина Вершиніна з чоловіком та сином / Фото: Фото надане Дариною Вершиніною

Потім ми з чоловіком переїхали до області, декілька тижнів були там, та навколо знову відбувалася стрілянина. Почалася чергова кровотеча, тож мене відвезли до пологового будинку в центрі міста. Лікарі зупинили кровотечу, дали мені всі необхідні медикаменти. Пізніше поруч з цим пологовим пролунав великий вибух, тоді пошкодило будівлю Харківської обласної державної адміністрації. Це було дуже близько.

Пологи на сьомому місяці

Чоловік вирішив, що ми поїдемо до Чернівців. У Чернівцях — дуже сучасний, європейський перинатальний центр, лікарі — хороші фахівці. Моя вагітність була складною, тож це було для мене дуже важливо.

Я народила на сьомому місяці вагітності, мені робили кесарів розтин. О третій годині ночі відійшли води, до лікарні приїхала на швидкій. Коли зайшла до операційної, сказала, що сьогодні — День народження мого сина, і я всіх запрошую. Лікарі підхопили мій настрій, усміхалися, і на цій ноті провели все швидко і вдало. Я не була готова, адже пологи відбулися раніше строку, проте в перинатальному центрі мене забезпечили всім необхідним — від туалетного паперу до колиски для дитини. Команда лікарні зробила все, щоб мій син швидко набрав потрібну вагу.

В цьому перинатальному центрі після пологів пробула ще місяць. Спілкувалася багато з ким з дівчат, які лежали там. Було дуже багато переселенок з усіх куточків країни. І багато хто зараз народжує діток раніше. В ту ніч, коли на світ з’явився мій Матвій, у перинатальному центрі народилося ще чотирнадцять дітей. Більшість з них, наскільки я пам’ятаю, через кесарів розтин.

Життя поряд з ганебним сусідом

У Харкові ми з чоловіком жили на Північній Салтівці  — це дуже великий мікрорайон з населенням близько 400 тис осіб. Наш будинок дуже постраждав. Зараз там — велика діра у двох під'їздах, немає вікон. Два уламки від снаряду лежать у нашій квартирі, побиті вікна, двері, немає однієї стіни в домі. Дуже тяжка ситуація.

Будинок Дарини в Харкові, Північна Салтівка, постраждав від обстрілів росіян (Фото: Фото надане Дариною Вершиніною)
Будинок Дарини в Харкові, Північна Салтівка, постраждав від обстрілів росіян / Фото: Фото надане Дариною Вершиніною

Харків — це місто-герой, місто, яке люблять самі харків'яни. Наші комунальні служби кожен день під постійними обстрілами працюють і роблять все, аби Харків був з водою, каналізацією, з теплом, газом, світлом. У нашому будинку — також. Адже там досі живуть люди. Багато хто залишається через роботу, бо працюють там. Або ж тому, що просто немає куди виїжджати. І деякі не хочуть їхати.

Люди живуть під постійними обстрілами — щодня по місту випускають сім-десять ракет. Не буває дня, коли Харків не обстрілюють. Ми поки не готові переїжджати назад, бо від нашого будинку до кордону з росією — всього 35 км. Кордон дуже близько. Коли обстріл починається, сирена не спрацьовує, тому що все дуже швидко: три хвилини — і ракета вже у нас. Але хочеться повернутися: відчути запах своєї квартири, побачити місто, навідатися до друзів, родичів.

Мої батьки, дідусь із бабусею залишилися там, у Харкові, бо вони працюють, а дідусь після двох інсультів і двох інфарктів зараз в дуже тяжкому стані. Бабуся за ним доглядає, його не можна перевозити, тож він вдома. Щоразу, коли я зідзвонююся з близькими — плачу.

У нас ганебний сусід — росія. Там у нас є родичі, з якими ми спілкувалися до початку війни. Взагалі, мій батько — родом звідти. Та ми не підтримуємо зв’язок з нашими родичами ще з 2014 року, ні моя мама, ні тато, ні я. Вони писали щось, намагалися зв’язатися, але ми — не відповідаємо.

Ми ніколи цього не забудемо. У наших дітей в ДНК буде закладено, що росія — це агресор. На нас напали так ганебно, вночі, й продовжують нападати кожного дня. Тож прощення не буде нікому.

Катерина Білоконь, Ірпінь

Зруйновані мости і обстріли на трасі

Коли почалася повномасштабна війна, я була вагітна — 39,6 тижнів. Шлях до цього терміну був довгим і нелегким. З дня на день мені потрібно було дістатися з Ірпеня, де ми жили, до Києва у пологовий будинок. Або не їхати і народжувати у Ворзелі — там був найближчий і єдиний пологовоговий на нашу громаду. Та він не працював, як виявилось, вже з другого дня війни: спочатку приймав поранених, потім ніби зачинився. В тих умовах 103 не приїжджала, а їхати самій було страшно. Або ж залишатися вдома і народжувати з онлайн-акушеркою, що так само було складно. Як і пологи в тих умовах загалом. Мости в моєму містечку було підірвано.

Я шукала акушерок, писала незнайомим дівчатам, які опинилися у такій же ситуації, шукала їх з Ірпеня, щоб якось згуртуватися та разом шукати супроводу до Києва. Здавалося, що я в цьому одна. Та вирішувати потрібно було зараз, щоб наступного ранку вже зробити якийсь крок. Тож обрала варіант їхати до Києва. Старшу доньку, якій тоді було 8, залишила вдома з родичкою.

Завдяки друзям та знайомим, які потурбувалися, щоб мене хлопці супроводили до Стоянки, вдалося доїхати до Житомирської траси на Київ. Там мене мав зустрічати тато.

Вже незабаром дорога біля Стоянки стала дуже небезпечною, бо росіяни розстрілювали всіх на виїзді. Одиниці проїжджали живими, це було, ніби як російська рулетка.

Ми заїхали на заправку, і раптом навколо почалася стрілянина. Всі розбіглися, а Володимир — чоловік, який мене супроводжував у цій поїздці, встиг звернути на іншу вулицю. Я не знала, звідки стріляють і куди спрямувати кермо. Постріли були гучні — я навіть подумала, що куля потрапила у бампер. Машина хиталася. Я сиділа і не знала, що робити, куди тікати. Промайнула думка: якщо доля мого хлопчика — бути щасливим і нести щастя в світ, я виживу і все буде окей.

Каатерина Білоконь з дітьми (Фото: Фото надане Катериною Білоконь)
Каатерина Білоконь з дітьми / Фото: Фото надане Катериною Білоконь

Коли дочекалася батька, поїхали разом з ним у приватний пологовий будинок, де я мала народжувати. Їхали вже без пригод, але з острахом. У клініці перший поверх було облаштовано під палати з пологовою залою, і загалом там створили всі умови для безпечних пологів.

Жінок було багато, ми з ними спілкувались. У ті дні в цьому пологовому народилося близько 30 дітей. Лікарі були однією зміною і жили у пологовому, бо там було бомбосховище. Деякі з сім'ями були. Медики перебували на ногах 24/7, вночі майже не спали. Всім будо дуже страшно, хоча в сховищі вибухів чутно майже було.

Добре пам‘ятаю момент, коли піднімалася на другий поверх клініки, вже збираючись народжувати. Тоді було кілька годин без сирен. В цей час мали початися перші перемовини і я поставила собі за мету встигнути до їх закінчення, щоб бачити з вікна сонце. Загалом, можна вважати, що мені пощастило — принаймні, якщо порівнювати мою історію з тими, де жінки народжували в бомбосховищах.

«В Литві виявилося не так дорого, як на Закарпатті»

28 лютого я народила сина, його звати Давид. Ми планували цей день по-іншому. Все мало бути не так. За кілька днів після пологів, ще перебуваючи в клініці, написала про свій досвід пост у Фейсбуці. Загалом пробула в пологовому 6 днів. Весь цей час думала тільки про те, як там моя сім'я, як донька.

Коли ракета потрапила в сусідній з нашим будинок і розбомбила його, я сказала Юлі — родичці, з якою залишалася моя донька, щоб вони збиралися і нарешті виїжджали. Вона не їхала, бо боялася, а бензину не було зовсім. Сусід злив бензин зі свого мопеда для неї й вранці вони поїхали до мене в пологовий з кількома речами, двома собаками та котом. Добиралися до мого пологового 8 годин. На шляху були постріли, багато загиблих, вибухи автозаправки — слава богу, Єва заснула в дорозі. В пологовому ім дозволили залишитись у нашому сховищі з усіма в палаті, з іншими мамами. Нашим тваринам виділили окрему кімнатку для ночівлі, а зранку ми поїхали, куди очі бачать. В Ірпінь вже не можна було, його на той момент на 70% зайняли росіяни.

Спершу ми поїхали на Закарпаття, де місяць прожили в готелі. А тоді вирушили до Литви. Там виявилося не так дорого, як це було на Закарпатті. В наш будинок в Ірпені було влучання, проте він вцілів на 90%, зараз його ремонтують. Від вибухової хвилі у нас вибило вікна, квартира дещо зруйнувалася, робили ремонт.

Ми закінчили ремонт і хотіли би назад, додому. Проте щойно починаємо збиратися, як в Україні — нестабільна ситуація і нам дуже страшно. Тож поки не ризикуємо — через дітей. Віримо та чекаємо, коли можна буде повернутися.

Ольга Сивенко, Київщина

Пологи під повітряну тривогу

Ми живемо у Святопетрівському, це під Києвом. Коли почалася повномасштабна війна, я була вагітна — до пологів залишався приблизно тиждень. Крім того, в мене є ще і старша дитина, якій п’ять років. Спершу ми спускалися до бомбосховища, але потім — перестали. Мені вже було важко це робити, до того ж, у сховищі було багато людей.

Я мала народжувати 8 березня, але ходила до останнього — аби тільки не народити десь у підвалі. Адже пологовий будинок, в якому я мала народити — Київський міський пологовий будинок № 3 на Борщагівці — спершу також працював у режимі підвалу. Тому я сиділа вдома. Через тиждень зателефонувала своєму лікареві, він сказав приїжджати.

Ольга Сивенко разом з дітьми (Фото: Фото надане Ольгою Сивенко)
Ольга Сивенко разом з дітьми / Фото: Фото надане Ольгою Сивенко

До пологового будинку приїхала зранку 14 березня. Були повітряні тривоги, всі спускалися у підвал, ходили туди-сюди — з палат у сховище. Ввечері того дня в мене почалися пологи. Коли народжувала, якраз була повітряна тривога, але я перебувала на той момент у палаті. Потім мене відразу спустили в підвал. Добу не спала, тому потім вже було не до вибухів, хотілося хоч трохи відпочити і щоб дитина не плакала. Дівчата, які лежали зі мною, так само всі були, в основному, зайняті дітьми. Настрій у всіх був більш-менш нормальний — я не бачила, аби хтось плакав, чи ще щось. Проте телефонували батькам і родичам, запитували, що там і як.

На наступний ранок після пологів чоловік приїхав і забрав мене. Тоді якраз впроваджували триденну комендантську годину, і я не хотіла з дитиною лежати весь цей час у лікарні. А позаяк я народжувала там уже вдруге, то мене відпустили раніше. З малечею було все добре, зі мною теж.

«Вдяглися на вулицю, і почалися обстріли»

Я пам’ятаю, що за наступні кілька днів ми раз чи два спускалися до підвалу. Одного разу, пам’ятаю, всі одяглися, щоб вийти на вулицю погуляти. І тут — обстріли неподалік. Ми за дітей і до ванної. Потім чоловік вийшов, подивився, що взагалі там робиться. Спустилися в підвал і сиділи там до вечора, півдня. Добре, що малий весь цей час спав на руках. Взагалі я постійно носила його на руках, тому що ні коляски, нічого не було, і було важко. Годувала груддю, він їв погано, бо не вмів їсти — було трошки важкувато. На тиждень ми виїжджали до свекрухи неподалік, потім повернулися, з тих пір у підвал більше не спускалися.

Мій старший син спершу не зовсім розумів, що відбувається, запитував нас. Ми намагалися не дуже багато йому розповідати, тож навіть вночі, коли були якісь вибухи неподалік, міг спати і не прокидався від того — не чув їх. Та коли почали спускатися у підвал, звісно, розпитував, чому ми це робимо. У травні йому виповнилося п’ять років, він уже починає розуміти, що це — війна, хто з ким воює. Хоче дивитися фотографії зруйнованих будинків. Він нормально до цього ставиться — без істерик, без «я боюся». Каже, росія вже набридла тим, що у нас війна.

Ольга, Павлоград

Сирени і вибухи

Мій чоловік військовий, я — теж, але перебуваю в декреті. Попри це, все одно залишаюся військовозобов'язаною, тому не маю права виїжджати за кордон на період дії воєнного стану. В нас двоє дітей — старшому синові 7 років, меншій донечці, коли почалася повномасштабна війна, було всього лише 2,5 місяці.

Найперший приліт на Дніпропетровщину — це було саме наше місто, Павлоград. Пам’ятаю, що коли лунали перші сирени, було дуже страшно. Ніхто не міг подумати, що в країні буде така війна. Лише сиділи і думали, коли ці тривоги закінчаться, ні про що інше думати не могли. Як тільки тривога — біжиш з маленькою дитиною в підвал, було важко — і морально, і фізично. Поряд з містом були вибухи, за містом — теж.

Чоловік сказав забирати дітей і їхати в безпечне місце, адже нічого хорошо не буде. Було страшно, не знала, що робити: я сама, двоє діток маленьких. Та на початку березня ми евакуювалися з Павлограда.

Допомагали виїхати знайомі — як військові, так і цивільні. Знайшли для цього транспорт. Зі мною виїжджали й інші жінки з дітьми. Ми поїхали автобусом до Дніпра. А вже у Дніпрі нас посадили на поїзд — на ньому доїхала до Рівного, де мене зустріли батьки.

«Було темно і страшно»

Поїздом ми їхали дуже довго, бо при кожній тривозі він зупинявся і стояв, поки вона не закінчувалася. Шторки опускалися — було темно і страшно, та відкривати їх забороняли. Немовлята у вагоні плакали. Зі мною їхала одна вагітна дівчина, яка прямувала до Польщі, й інша — теж з маленькою дитиною, десь місяців 9. Хлопчик той був не на грудному вигодовуванні, тому їй було важче, бо потрібно було мати напоготові пляшечки з сумішшю.

Моя ж донечка була на грудному вигодовуванні, тож мені не довелося колотити суміші, бігати по водичку, шукати можливості помити пляшечку. Погодувала, памперс поміняла, і дитина спить. Я кожній мамі скажу, що грудне вигодовування за можливості треба зберегти, тому що дитина насамперед — спокійна. Це відіграє важливу роль — як психологічно, так і фізично. Це також і зв’язок між дитиною і мамою.

Зараз я повернулася додому, до чоловіка. Так, в нас нещодавно знову були прильоти, але ми вже не боїмося. Мала не реагує на сирени зовсім. Син ніби теж, проте коли він гуляє десь на вулиці й чує повітряну тривогу, відразу приходить додому — знає, що треба повернутися, сховатися. У мене ж зараз немає ані сил, ні бажання тікати кудись з маленькими дітьми знову. Важко, але будемо сподіватися, що більше нам бігти не доведеться.

.
Фото: .
Показати ще новини
Радіо НВ
X