Біженці з приставкою «екс». Три історії українок, які повернулися додому із закордонної евакуації
З початку війни, рятуючи своє життя, з країни виїхали більше 5 млн українців, а сьогодні кожен п’ятий з них вже повернувся назад, і тих, хто приймає таке рішення, стає все більше
Два місяці війни доволі сильно вдарили по українській демографії: за підрахунками ООН, з початку російського вторгнення країну покинули щонайменше 5 млн співвітчизників. Але після перших успіхів ЗСУ і з того часу, як лінія фронту стала більш визначеною, евакуаційний потік пішов на спад. Натомість все більше людей повертається додому. Так, за даними Державної прикордонної служби, щодня до країни з-за кордону повертаються близько 30 тис. українців, а загалом число екс-біженців перевищило 1 млн осіб.
НВ зібрав кілька історій українців, які провели деякий час в евакуації і тепер розповідають, чому вирішили повернутися додому, незважаючи на активну фазу війни.
Олена Ісаєнко, 26 років, графічна дизайнерка з Києва, повернулась з Англії
До війни в мене вже були проблеми з тривожністю і панічними атаками, тому тепер звуки вибухів вразили дуже сильно. Я ніколи в житті не відчувала такого тваринного страху на рівні фізіології — мене нудило й оніміло все тіло, здавалось, що втрачаю свідомість. Оговталась, сказала чоловікові, що треба збиратись і тікати, бо моя психіка не витримає бомбардувань і бомбосховищ.
Тож ми сіли в машину і поїхали спочатку в Карпати на дачу друзів. Там кілька днів спостерігали за ситуацією і думали, що робити далі. Мій чоловік вирішив повертатись до Києва і шити амуніцію для армії — до війни його бренд Pilsok шив рюкзаки. На той момент я була шокована і дуже налякана, відчувала, що не можу поїхати з ним, тож вирішила їхати в Англію до свого дядечка.
Я хотіла перетнути кордон машиною, але черги вже були кілометрові, люди стояли тижнями, тому поїхали на піший перехід з Румунією. Звідти поїхала у Варшаву до подруги, де провела три тижні, займаючись оформленням візи в Британію.
Я думала, що коли перестану кочувати по друзях і доберуся до рідної людини в Англію, буду як вдома, мені стане легше. Думала, що стане легше, коли мама і дідусь вибрались з окупації, і чоловік вивіз їх на Захід. Але легше не стало.
Я все одно вже в Англії жила як овоч і не могла змиритися з думкою, що мені потрібно починати якесь нове життя, шукати нову роботу. Поки мій чоловік у Києві, поки моя країна, мій любий Київ бореться. Почати нове життя означало для мене ніби змиритися, а я не хотіла миритися, з тим що мене вижили з дому.
Я ніколи не відчувала в собі особливого патріотизму, мені завжди всюди трава здавалась зеленішою, я дуже хотіла пожити в інших країнах. Англія була мрією мого життя, але мені тричі відмовляли у візі. І тут я отримую карту резидента на три роки з можливістю навчатися і працювати. Довкола мене неймовірно красива природа й архітектура, є де жити. Але все це не приносить ані краплі радості, бо моя радість — це мій дім, а дім — це мої рідні й близькі, більшість з яких або лишились, або вже повернулись до Києва.
Тож ми з дядьком поїхали машиною назад у Карпати, до мами й дідуся. Там я провела деякий час, вкотре зрозуміла, що не можу знайти собі місця. Тож забрала у друзів свою машину і поїхала додому.
Як тільки почала рухатись у напрямку Києва, то вперше за місяць відчула життя в тілі і що я роблю те, що треба. Виявилося, що мені вже не страшно їхати назустріч війні. Навпаки, мені страшно опинитися далеко, якщо в Києві почнеться щось страшне — хочу бути там з коханим чоловіком і собакою, з рідними друзями, а не десь в Англії.
Я приїхала назад у Київ 19 квітня і відчувала себе щасливою, як ніколи. Мене переповнювала любов до міста і вдячність до людей, які весь цей час були тут і робили кожен, що може. Одразу пішла у майстерню чоловіка, і тепер допомагаю в пошитті амуніції для армії — часом нарізаю і обпалюю стрічки, іноді шию, освоюю машинку.
Тут, роблячи хоч щось корисне, я нарешті відчуваю себе спокійно і на своєму місці. Закордоном мені було важко бачити, що планета рухається, життя продовжується. А от коли побачила весну в Києві та знайомих людей, які волонтерять, гуляють, радіють, відчула справжню любов і цінність моменту.
Ульяна Міллен, 29 років, SMM-спеціаліст з Одеси, повернулася з Німеччини
За кілька днів після початку війни я мала летіти на зйомку у Франкфурт до подруги, і 24 лютого вона дзвонила в істериці, благала їхати з країни до неї. Я, піддавшись на вмовляння і зовсім не розуміючи, що на нас всіх чекає далі, погодилась.
Зробила розсилку повідомлень по знайомих, і мені знайшли місце в машині. Зібрала за 15 хвилин у крихітну валізу речі.
Ми потрапили у той самий величезний затор на пропускному пункті Паланка, в якому простояли 11 годин до Молдови. Я глибоко вдихнула: на мене чекала дорога до Німеччини через Румунію та Болгарію, де мала зупинитись у друзів. Вони — чудові люди, які колись бігли до Одеси з Донецька. Саме вони сказали мені вперше фразу: «Ти біженець, звикай. Ти вже не повернешся, просто змирись».
А я всі ці дні думала, навіщо взагалі поїхала. Коли мене везли в аеропорт на рейс до Франкфурта через прекрасні пейзажі Болгарії, залишки інтернету я витрачала на перевірку новин.
У Німеччині мене зустріла подруга з чоловіком, але на момент приїзду місця у їхній квартирі не залишилося. Хтось із знайомих німців запропонував свій будинок, який щойно продав. Оформлення документів мало зайняти три місяці, і весь цей час я могла там жити.
Ділили помешкання з чотирма одеситками та дитиною. Іноді до нас хтось підселявся, іноді їхав, часом максимальна кількість людей у нашому будиночку сягала 12 осіб. Всі ми були приблизно в одному стані: ти начебто не відчуваєш смаку життя і живеш в одному довгому безперервному сні.
Ми жили у маленькому містечку Вормс, затишному та красивому. Але, виявилося, ці всі подорожі за кордон більше ранять, аніж приносять утіху. Тобі допомагають, але тобі незатишно приймати цю допомогу від відчуття, що ти втік зі своєї країни. Можливо, це і є синдром біженця.
Здебільшого твоє життя — це перевірка новин, рідкі прогулянки, тривожний сон, збори з дівчатами на кухні знову ж таки за обговоренням новин.
Намагалася знайти роботу як фотограф і SMM-спеціаліст, але безуспішно. Я знала, що точно не подаватимуся на отримання статусу тимчасового захисту, як усі мої сусідки. Хоча німці дуже доброзичливі, я жила з почуттям, що не можу вдихнути на повні груди.
Тож провела у Німеччині три тижні зі словами: «Якщо ще тиждень буде тихо — поїду додому». Всі дуже здивувалися, коли я й справді взяла квитки до Варни. Не пам’ятаю, коли так тішилася літакам, бо ж раніше боялася літати.
З Болгарії додому мене забрав автобус, який навпаки евакуював туди людей з Одеси. Водій був дуже здивований та тричі уточнив мій маршрут і чи справді мені потрібно в Україну. Словами не описати те щастя, яке я відчула, побачивши наших прикордонників. Щоправда, в'їхавши до країни, почуття абсолютної безпеки вивітрилося. Я ж уперше побачила блокпости та військову техніку, від цього стало ніяково.
Хоча я втратила майже всі проєкти через війну, але зараз моє життя на 70% схоже на звичайне. Я навчаюсь новим речам, веду проєкт кав’ярні, гуляю до моря, бачуся з близькими. Інші 30% — це активне волонтерство. Раніше я викладала відео з розпакуванням AliExpress, зараз я знімаю броники і тепловізори.
Новини стала перевіряти рідше, хоча бігаю в паркінг під час тривоги і пояснюю мамі по FaceTime, що у нас все нормально. Дуже довго звикала до сирен та роботи ППО. Коли почула вперше, страшенно злякалася, а друг спокійним тоном переконав, що я звикну. І я справді звикла.
За підсумками, у ролі біженця мені дуже сильно не сподобалося. Я хотіла переїхати в іншу країну, але бігти — ні. Особисто мені справді стало набагато краще, бо розумію — я на своєму місці і роблю, що можу.
Надія Перевізник, комунікаційниця та психологиня з Києва, повернулася з Єгипту
За три дні до початку вторгнення приїхала на Синайський півострів, тобто війна мене застала між Африкою та Азією. Дахаб — дауншифтерське містечко, тут займаються дайвінгом і серфінгом багато українських митців та кіношників. Це така нова Індія, в якій я планувала відпочити трохи більше тижня, а залишилась на півтора місяці.
Я не приймала рішення тікати, але так склалося. За кордоном картинка у новинах виглядає страшнішою, тому ти приймаєш рішення, керуючись безпековим фактором. І ми залишились. Чоловіки повернулись до України, а ми з приятельками пожили якийсь час у готелі, винайняли апартаменти та почали дистанційно допомагати.
В перший тиждень війни стало зрозуміло, що це серйозна історія, не грайки. Я прийняла рішення почекати якоїсь хоча б слабкої стабілізації, бо активні бойові дії - це теж певна стабілізація.
Та бажання повернутися було кожен день. Ти хочеш додому, бо в тебе є ілюзія, що якщо ти повернешся, звичне життя повернетеся також. Це ірраціональний потяг. В мене є критичне мислення, кар'єра, категорія військового волонтерства. Але так хочеться додому, що кожен день перевіряєш по новинах, чи вже можна їхати.
Я люблю дикі подорожі, для мене повернення було авантюрою. Тому взяла рейс до Європи з Каїра і ще пожила кілька тижнів в цьому десятимільйонному місті. Я завжди про це мріяла і дозволила собі на другому місяці війни.
Але для повернення додому ще треба було отримати моральний дозвіл від батьків в Стрию: вони були проти мого повернення, але з цим допомогли Великдень та мамин ювілей. Додому добиралася два дні з купою пересадок через Варшаву, Перемишль та пішки через кордон. Там за мною ганялись польські знімальні групи з ТВ: уявіть, стоїть 200 людей з валізами у черзі з України і я одна — в Україну. Але ж небезпечно всюди.
До того ж розумію, як працює криве дзеркало соцмереж і інтернету. Люди за кордоном можуть переживати значно більше — вони вмикають CNN або Euronews і бачать тільки жах. Тому я повернулася побачити на власні очі, як суспільство живе в реальності, відчути й зрозуміти та навідати близьких.
В Стрию життя виявилось мирнішим, ніж я думала. Звісно є блокпости, в школах живуть біженці. Це все ще є, але, втім, є вже й певний імунітет. Кав’ярні працюють, вишні цвітуть, красиві люди ходять з квітами, десь доїдають вчорашні пасочки. Все повертається до життя. Тож поки що залишаюся в Стрию, щонайменше до травневих свят.
Звісно у мене зараз є фонова тривожність, розуміння й прийняти рішення в умовах цієї лотереї. Але будь-яке прийняте свідомо рішення — є правильним. Починаючи від Революції гідності я працюю в полі громадського сектору, державних проєктів і реформ. Я з тих людей, хто повернуться відбудовувати. Мої компетенції, якщо Бог дасть і не «прилетить», будуть корисні.
