«Стереотипи все ще існують». Пресофіцерка ЗСУ на донецькому напрямку Маргарита Рівчаченко — про жінок у війську і мінуси армії. Інтерв'ю

6 листопада 2022, 08:14
Маргарита Рівчаченко (Фото:Elle)

Маргарита Рівчаченко (Фото:Elle)

Автор: Алла Кошляк

Маргарита Рівчаченко — журналістка, яка на початку повномасштабного вторгнення Росії вступила до лав тероборони. Тепер вона парамедик, а ще — пресофіцерка ЗСУ на донецькому напрямку.

А нещодавно Рівчаченко знялася у фотосесії для Elle.

В інтерв'ю Радіо НВ Маргарита розповіла, які проблеми досі залишаються актуальними для жінок у війську та як перевірити, чи готова/ий ти до служби в ЗСУ.

Відео дня

— Десь до 30% жінок, згідно з останніми оцінками, зараз є в лавах ЗСУ. Чи можна сказати, що ситуація в питаннях гендерної рівності, представленості жінок в ЗСУ змінюється? Бо були історії, коли офіційно, на паперах, не визнавали, що жінки служать, а записували їх швачками, кухарами і таке інше. Чи лишається ця проблема зараз? І які проблеми ще досі лишаються?

— Все ще жінка в армії — це дивина. Я перейшла з одного напрямку на інший. У нас є ротації, вони є плановими. І коли тебе перекидають з одного місця в інше, в тебе змінюється команда, змінюється і командир або командувач. І от, наприклад, коли я ввійшла в новий штаб, виявилося, що я там одна з чотирьох жінок загалом. І [було] перше питання: «А дівчинка теж буде з вами їздити на передову? А вона не боїться?» Але сказано було, що я ж і так до цього їздила, все окей.

Насправді стереотипи все ще існують. І вони існують в головах і розуміннях тих, хто прийшов до нас з радянської армії.

У мене, наприклад, дуже багато друзів мобілізувалися за власним бажанням. Це успішні підприємці, айтівці, навіть митці, я вже не кажу про журналістів. І наприклад, для цих людей поява жінки в будь-якому статусі - як прес-офіцера, як стрілка, як медика — не є взагалі жодною дивиною. Адже в цивільному житті у нас вже є певний гендерний баланс. Особливо ти це бачиш, наприклад, в столиці, коли жінка може бути в принципі будь-ким. Для армії це все ще дивина.

Насправді, коли бачать результати твоєї роботи, і ти доводиш, що ти дійсно ефективна на своїй посаді, то до тебе і зростає довіра, повага і так далі.

Я не буду казати за всі підрозділи, жодним чином не буду узагальнювати, скажу тільки за себе. У мене наразі є позитивний досвід: спочатку дивувалися моїй появі, а потім вже приймали, подивившись на ефективність моєї роботи.

Щодо інших проблем. Звісно, вони є. Проблема жіночої форми, наприклад. Я зараз сиджу у флісці розміру ХS, і це була знахідка на складі. Один такий екземпляр і мені його видали. Питання жіночої форми, питання забезпечення певними засобами гігієни, препаратами, які повинні бути тільки в жінок… Це завжди лягає на плечі самих жінок. Але все ж таки все змінюється на краще. І я думаю, чим більше позитивних прикладів ми будемо висвітлювати, тим більше людей, які все ще не вірять в ефективність жінок в війську, будуть змінювати свою думку.

— Що варто знати жінкам, які ще думають зараз, щоб долучатися до лав ЗСУ? У нас немає зобов’язання ставати на військовий облік, не підлягають призову зараз усі жінки. Але і війна не закінчиться за три дні — доведеться до лав ЗСУ так чи інакше долучатися багатьом людям. Що б ти порадила зробити заздалегідь? До чого підготуватися? І як підготуватися, аби цей досвід потрапляння до ЗСУ був максимально позитивним?

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Мабуть, перше, що я б порадила, — це поговорити, як-то кажуть, «без купюр» з жінкою, яка вже служить на тій же посаді, на яку ти збираєшся.

Коли до мене звертаються дівчата, запитують, як бути парамедиком, як бути прес-офіцеркою, перше я кажу: якщо у вас є можливість не долучатися до армії, то не долучайтеся. Я розказую всі мінуси армійського життя. І якщо дівчина після цього всього каже «але я все одно готова» — окей, ви пройшли перше випробування. Далі вже можна говорити про те, як саме долучатися.

Жарти жартами, але насправді є дуже багато моментів, з якими може зіштовхнутися не тільки жінка, а загалом військовослужбовець. Окремо справді жіночих аспектів набагато менше, ніж загальнолюдських, які є для всіх — і для чоловіків, і для жінок, і які є травмуючими.

Чи готові ви жити, наприклад, в одному приміщення з незнайомими людьми 24/7, не маючи свого власного простору, не маючи можливості усамітнитися, не маючи можливості розпоряджатися своїм часом. І так буде не день, не два, а декілька місяців. Якщо відповідь позитивна, йдемо до наступного питання.

Чи готові ви до того, якщо ви йдете на посаду стрільця, снайпера, кулеметника, увійти в безпосередній контакт з ворогом? Чи готові ви опановувати певні нові знання?

Якщо людина йде на медика, то обов’язковим є не боятися крові, не боятися травм і, бажано, до того якимось чином мати досвід. Розуміти, як може виглядати зламана нога, вирвана кістка, обрубаний шматок людського тіла; що таке, коли людина кричить не своїм криком. Ти маєш відточити протокол надання першої домедичної допомоги до автоматизму.

Якщо ми говоримо про роботу прес-офіцера, то я б сказала, [що важливими є] стресостійкість, контакт і мова. На жаль, у нас не так багато людей говорять будь-якою іноземною мовою. Завжди є плюсом, що людина може напряму спілкуватися з журналістами, і, крім своєї основної роботи, організувати їм зйомку в певному підрозділі, ще і додатково розказати про те, що таке взагалі війна в Україні.

Певні аспекти доводяться пояснювати на місцях, доводиться інколи повторювати декілька разів. А при перекладі або при користуванні допоміжною силою, наприклад, фіксерами або гугл-транслейтером може зруйнуватися: а) — довіра, б) — розуміння контексту. Людина, яка служить, звісно, має більше розуміння ситуації в своєму місці, в своєму контексті, ніж людина, яка приїжджає і бачить цю війну вперше.

Я не згодна з тим, що треба фізична підготовка, ще щось. Це бажано. Але ніхто з тих, хто долучився 24 лютого, не готувався спеціально, не проходив супер-мега курс. Вас всьому навчать.

Людина до того, як поїхати на передову, як мінімум три місяці навчається. Тобто вас вчать стріляти, розуміти якийсь певний армійський сленг, коли тобі кажуть «на 9 годину» — що це значить? Це не значить час, це значить напрямок руху.

Я б сказала, найголовніше — це насправді моральна, психологічна підготовка і підготовка того, що в вас має бути хороший тил. Якщо в вас є родина, друзі, які готові не тільки підтримувати вас морально, але інколи могли вам швидко вислати речі, або комусь зателефонувати, вирішити питання, які можуть виникнути в вашому цивільному житті. Вам потрібні ці зв’язки, щоб вирішувати питання дистанційно. І це насправді речі, про які люди забувають.

Коли ти долучаєшся до лав армії, в тебе не зникає все інше життя. У тебе просто з’являється ще більше зобов’язань і ще більше роботи. Тому треба також до цього бути готовим.

Також, якщо ти жінка, будуть всі питання по твоєму здоров’ю, особливо жіночому здоров’ю. Усі питання гігієни і подібні треба брати в свої руки. Я завжди раджу дівчатам підготувати свою аптечку, крім звичайної, якою ви користуєтеся при травмах. Це аптечка від різних видів болю, обов’язково — всі гігієнічні засоби в кількості, помноженій на десять. Інколи в тебе не буде можливості щось купити, інколи ти можеш залишити десь речі. Треба, щоб всього було з запасом. Мабуть, це найголовніше.

Я завжди всім говорю: треба пам’ятати, що назад шляху немає. Якщо тобі не сподобалося, ти вже не підеш додому. Це не так, як звільнитися з роботи. Навіть якщо ви не підписуєте контракт, а йдете як мобілізований військовослужбовець, це значить [службу] до особливого розпорядження або президента, або коли він скасовує воєнний стан. І незрозуміло, коли це зміниться.

Це така лайт-версія твого контракту на все життя. Ти дійсно не знаєш, коли це закінчиться. І у військовослужбовця навіть Конституцією обмежені права і свободи. Щоб потім не було здивування: а чому, коли мені хочеться, я не можу поїхати в відпустку? А тому. Тому що є певні закони.

Або мені кажуть: «Чому ви не можете зробити щось?». Тому що в мене є наказ. Я не можу порушувати наказів, навіть якщо ви мій найкращий друг. Я не можу вас провести на позицію, тому що командир мені заборонив.

— Про роботу пресофіцерки хотіла докладніше розпитати. Коли йде контрнаступ, коли звільняють українські населені пункти, завжди здається нам тут, в цивільному житті, а журналістам — особливо, що пресофіцери не договорюють, не розповідають нам усього, є певні конфлікти навіть. З іншого боку, ми всі розуміємо, що не можна розкривати деталей, бо може цим скористатися ворог. Як знаходити баланс, щоб розповідати про перебіг подій на фронті, але разом з тим і не нашкодити?

— Бути пресофіцером дуже легко. Тому що в тебе завжди є командир твого напрямку. Це може бути командир оперативного угруповання, на [території] якого ви знаходитесь, або вищий командир, який веде контрнаступ. І якщо він каже не говорити, ви не говорите, ви просто не маєте права.

Якщо ви порушуєте наказ командира, наприклад, я вам зараз розповідаю певні деталі операції, це значить я є зрадницею своєї країни, бо я порушила наказ, і мене треба ув’язнити. Це все прописано в Конституції.

Тому я б хотіла, щоб журналісти трошки розуміли, що коли ти військовослужбовець, ти не маєш права давати якісь коментарі, які виходять за зону твоєї відповідальності. І це не просто так, тому що ми боїмося якогось покарання. Тому що це є дійсно певною таємницею, це чимось обґрунтовано.

Також ви маєте розуміти, що є, наприклад, такі випадки, коли якесь наше сонечко може виставити в тік-ток відео, як воно вішає прапор в селі. Але насправді це був тільки початок села. А села, наприклад, 10 км. І на іншому кінці села все ще точаться бої. І ці бої можуть продовжуватися не день і не два.

А буває, що ми можемо зайти в село, там відбуваються бої. А на наступний день його відбивають, і воно знов не наше. І як ви потім будете комунікувати, що, наприклад, село Х сьогодні було наше, а завтра знову не наше. Це буде ще більший комунікаційний провал. Тому ми завжди вичікуємо трішки часу, щоб точно закріпитися. І те, що ми скажемо, що [населений пункт] вже є під контролем України, не нашкодить подальшій наступальній операції.

Якщо ми говоримо про професію прес-офіцера, також важливо зрозуміти, що українська армія, як виходець з радянської армії, не має особливих радощів і пієтету до журналістів. Ніхто не хоче пускати журналістів, тому що є певні стереотипи — «покажуть, прилетить» і так далі. І це наша задача (одна насправді з найважливіших) — донести командиру підрозділу, що це важливо, що це необхідно; взяти в нього дозвіл, привести на його позиції, під його відповідальність, до його бійців журналістів, щоб вони розказали історію цих хлопців про те, як вони класно виконують певні свої завдання.

Це як айсберг. Вся робота невидима, вся робота — в армії. Тому що зв’язатися з журналістами і погодити з ними тему, час і все інше — це лише маленький шматочок роботи, який, якщо у вас є можливість говорити, є зв’язок, вирішується швидко. Далі вже йде величезний шмат роботи — домовитися зі своїми командирами про те, щоб ця зйомка взагалі відбулася. І це і є найголовніша задача прес-офіцера.

Можливо, я відкрию Америку, але ми не працюємо для журналістів. Ми служимо в ЗСУ. І наша головна задача — це служити в ЗСУ. А потім вже, виходячи з цього, надавати певну інформацію журналістам.

Для мене завжди дивина, коли починають казати, що «ви не так виконуєте свої обов’язки». Я всім пропоную: «Будь ласка, ви всі йдете в військкомат, вдягаєте піксель і стаєте на моє місце. А я з задоволенням піду смажити млинці або ще щось робити».

З іноземними журналістами — це ще один окремий шмат роботи. Тобі доводиться спілкуватися не тільки з журналістами напряму, а деякі з них працюють з фіксерами. І тобі треба щось дорозказати фіксеру, пройти цю проміжну ланку, і інколи саме там бувають певні труднощі.

— Такої професії раніше не існувало взагалі.

— Так. І якщо журналісти хоча б ризикують репутацією, на яку вони працювали багато років, ти сама розумієш, що твоє ім'я — це вже є репутація. Якщо хтось скаже не пускати пані Аллу більше нікуди, то це буде дуже погано. А людина, яка ніколи не була в медіасфері, потім приходить як перекладач і при цьому фіксер допомагає. Каже: «Я вас проведу, ми тут знаємо всі дороги, ми плювали на армію, на прес-офіцерів». І такі випадки теж були.

І коли кажуть, що ця професія не потрібна, мені хочеться сказати: «Друзі, я вас запрошую поїхати кудись в Штати або Ізраїль, і запитати, чи є в журналістів можливість знімати артилерію, танки або піхоту в дії?» І вони вам дадуть просту відповідь: «Звісно ж, ні». Будь ласка, прес-реліз від ізраїльської армії і далі працюйте прекрасно з цим документом. Все. Такого висвітлення війни, як є в нас зараз, немає ніде в світі.

— Війна йде в онлайн-режимі.

— Такого ніде не було, ми також вчимося. І я сама, як цивільна людина, яка пришла 24 лютого в військкомат, була журналісткою, знаю, що це таке. Тобі доводиться маневрувати між своїм обов’язком, правилами і тим, щоб дійсно давати можливість війні бути в онлайні. При чому на різних мовах світу і в різних країнах. Тому я б тут сказала побажання всім нам: Keep calm and do your job.

Показати ще новини
Радіо NV
X