«Поїли водою з мальками». Медикиня з Азовсталі про російські табори для полонених українців та повернення до дочки — інтерв'ю

25 жовтня, 20:02
Ексклюзив НВ
Раніше Україна повернула з російського полону 108 жінок (Фото:Андрій Єрмак)

Раніше Україна повернула з російського полону 108 жінок (Фото:Андрій Єрмак)

Автор: Алла Кошляк

Вікторія Обідіна, медикиня з Азовсталі, яку окупанти розлучили з дочкою, в інтерв'ю Радіо НВ розповіла про полон у російських таборах, ставлення там до українців та повернення до доньки.

Під час евакуації з території заводу Азовсталь 7 травня окупанти розлучили Вікторію Обідіну та її дочку Алісу. Мати залишилася у фільтраційному таборі на підконтрольній терористичній організації «ДНР» території, а Алісу у Запоріжжі забрали її родичі.

Відео дня

У понеділок, 17 жовтня, Україна та країна-агресор Росія провели обмін полоненими, за підсумками якого додому повертаються 108 жінок.

— Як ви? Як Аліса?

— Уже все гаразд, Аліса в Польщі з бабусею, з вітчимом. Скоро ми зустрінемося з нею, коли я пройду реабілітацію.

— Зараз ви на реабілітації у Києві чи Запоріжжі? Як це все відбувається? Як почуваєтеся взагалі?

— Я зараз у Дніпрі проходжу реабілітацію. Нам надають медичну допомогу, забезпечують усім необхідним. Роблять документи.

— Нині вже зрозуміло, скільки триватиме цей процес реабілітації? Коли ви можете поїхати до дочки?

— У кожного це відбуватиметься по-різному, хтось довше, у когось менше воно відбуватиметься. Думаю, що десь за місяць я зустрінусь із донечкою.

— Що весь цей час, поки ви були в полоні, вам найбільше допомагало, найбільше вас підтримувало?

— Віра, що скоро нас обміняють, що вдома чекають на нас родичі, рідні, доня. Що ось треба жити заради неї. Якось так.

— А як ви довідалися, що обмін відбудеться? Вас якось попередили заздалегідь?

— Ми досі не знали, що це обмін. У Таганрозі десь о п’ятій ранку нас підняли, сказали «З речами на вихід». Нам зв’язали руки, зав’язали очі, посадили в машину, потім у вантажний літак. Ми кудись прилетіли. Як потім виявилось, це був Крим.

І звідти пересадили до Уралів. Тоді ми змогли вже трохи підгледіти, у нас були звільнені очі, але руки були зв’язані. І ми бачили, що ми їдемо у бік Запоріжжя, ми знали, що обміни відбуваються під Запоріжжям.

Але до останнього не вірили, що це обмін, ми всі думали: ось зараз кудись машина зверне, і нас просто в іншу в’язницю переселять. А виявилося, що коли привезли на той міст, який ми переходили, це була, звичайно, радість. Але доки ми не перейшли той міст, доки ми не опинилися на рідній землі, доки ми не сіли до наших автобусів, до останнього не вірилося, що це обмін.

— Якщо ви не проти розповісти про те, де перебували до обміну, де окупанти вас тримали? Які це були умови? Чудово розуміємо, якщо деталей розповідати не будете, але, можливо, щось частково можете розповісти, щоб взагалі наші слухачі розуміли, що там відбувається?

— З Азовсталі я виходила з дитиною як цивільна. Коли був Червоний хрест із зеленими коридорами, мене спробували вивести як цивільну. Привезли до міста Безіменне. Там я не пройшла фільтрацію, дитину хотіли забрати до дитбудинку. Мені дозволили зателефонувати мамі.

Мама сказала, щоб я везла до Запорожжя. 7 травня о 6 ранку мали автобуси виїжджати до Запоріжжя. І я там познайомилася з дівчинкою, вона запропонувала допомогу, щоби вивезти Алісу.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Я, звісно, погодилася, написала на неї довіреність. Вона вивезла. Я пішла проводжати дитину до автобуса, там сіла в автобус та поїхала. Зняли мене вже у Мангуші. Там дозволили, щоб дитина далі поїхала, а мене, звичайно, в полон. У Мангуші я сиділа у камері. Там було трохи рукоприкладства, щоб вибити з мене інформацію хоч якусь. А 9 травня мене забрали до Донецька, до «відділу боротьби з організованою злочинністю».

Там я дала інтерв'ю, яке сказали. Сказали: «Ти ж розумієш, що не можеш відмовитися від інтерв'ю». Я говорю: «так, я це чудово все розумію». Тож вибору у мене не було. Там же сказали, щоб я звернулася до Ірини Верещук та сказала, щоб мені повернули дитину.

Але, звичайно, мені дитина біля мене не потрібна була. Нехай їде до бабусі ціла та неушкоджена. А потім мене 31 травня перевели до ІТТ, ізолятора тимчасового тримання.

Там годували тричі на день. Воду ніхто не видавав, ми пили воду із крана. Іноді таргани траплялися. Ця їжа була безсмачна, вона без солі, без нічого. І 1 липня мене перевели до Оленівки. У Оленівці нас годували також тричі на день, воду нам привозили з озера, іноді траплялися мальки. Коли в серпні цвісти вода почала, то, звичайно, із присмаком твані. Медичної допомоги нам не надавали.

Тільки за найнеобхіднішим могли вколоти, це вже крайній випадок, якщо в тебе. А так якщо ти захворів чи ще щось, то допомоги не було. Годували теж. То була якась каша з камінням, зі сміттям, без солі, без нічого. Ми жили у двомісних камерах, десь чотири на п’ять метрів, нас мешкало 11 осіб. Повітря не було.

У нас на шибках були щити залізні, в них просвердлені дірочки. Це єдине повітря, яке до нас надходило, скажімо так. Потім 14 жовтня нас перевезли до Таганрогу. Там ми вже пробули до обміну, а потім уже на обмін поїхали.

— А допитували? Чи хотіли, щоб ви якусь інформацію їм видали? А що саме питали? І як вони загалом пояснювали свої дії? Чого вимагали?

— Ніяк вони не пояснюють своїх дій. Єдине, коли намагалися допитати, це було ще коли я вийшла 5 травня, всі, з ким я сиділа в бункері в Азовсталі, вони почали виходити трохи пізніше, звичайно, здавати когось не було сенсу, бо я не знала, хто як виходитиме, у кого які плани тоді були.

Вони зрозуміли, що від мене інформації не домогтися, тож сенс продовжувати, наприклад, бити і все інше? А здебільшого це був моральний тиск у Оленівці. У Оленівці дівчат не чіпають, рукоприкладства немає, але морально, звісно… Хлопців там фізично [тиснули], а ми все це слухаємо, тому…

— Коли звільнили Тайру, вона давала перше інтерв'ю, мене дуже вразив тоді факт, що окупанти <...> ще змушують вивчати російський гімн. І якщо ти його не співаєш, то можуть за це покарати.

Щось подібне з такої російської пропаганди намагалися вам теж якось насаджувати і переконувати вас, можливо, вам теж потрібно в Росію, що вони прийшли нас звільняти і так далі?

— Так, звичайно, пропонували: «залишайтесь у Росії, у нас все добре буде». Намагалися переманити. Але рідна земля є рідна земля, жити на чужій не дуже хочеться.

— Також із перших інтерв'ю, коли обмін тільки відбувся у Запоріжжі, пам’ятаю, що хтось із жінок розповідав, що жорстоко поводилися з російського боку саме жінки. Чи це дійсно так було?

— Так. Жінки набагато жорсткіші. У нас жінок майже не було. Я з ними зіткнулася лише у Таганрозі. Так, жінки набагато жорсткіші за чоловіків. Чоловіки якось [ставляться до дівчат] із розумінням, чи що, трішечки. А жінки — ні.

— Чи вам відомо, скільки ще наших полонених залишається саме там, де вам довелося перебувати, якщо цю інформацію, звичайно, можна оприлюднити. Де вони, в яких умовах їх утримуть? Що з ними взагалі зараз відбувається?

— Востаннє я знала, що вони перебували в Оленівці, але оскільки колонію консервуватимуть, бо там немає опалення, то всіх вивозили до Росії та розподіляли по різних колоніях. Подальше місцезнаходження нікого не знаємо.

— Як ви взагалі вирішили, що будете саме медикинею, що будете на фронті? Чому вибрали саме цю професію? І знаючи, що може статися все, що сталося, чи не шкодуєте про це?

— Я з дитинства спочатку не могла визначитися, ким я більше хочу бути військовою чи медикинею. А згодом закінчила медичний коледж. І так доля склалася, що торік я підписала контракт. І поєднала просто дві професії в одній та вийшла військова медикиня.

Звичайно, навіть якщо повернути час назад, знаючи, що буде полон і все інше, я, мабуть, повторила б все це. Азовсталь та все-все-все. Тому що розумію, що якщо не ти, то ніхто не допоможе пораненим, які захищають нашу країну.

— Чи пам’ятаєте 24 лютого? Як почалася ця фаза війни?

— Звичайно, коли ти працюєш у спокійній обстановці, це одне. А коли до тебе починають звозити поранених, дуже багато поранених, ти просто хоч розірвись, якби можна було це зробити, клонувати себе, щоб усім одночасно надавати допомогу, а так…

Просто обсягу роботи дуже багато стало. Звичайно, ми всі морально змінилися. Зовсім інші пріоритети стали. Все зовсім інакше. Життя тепер із нуля, з повного нуля. І внутрішньо, і зовні.

— Чи будуєте зараз плани на майбутнє? Думали, що робитимете після реабілітації? Продовжити кар'єру військову чи таки цивільну? Чи зараз не думаєте про це?

— Звичайно, хотілося б продовжити служити, але, на жаль, у мене вже не вийде. Потрібно їхати до доньки. Поки поїду до Польщі до донечки, до родичів, до мами, до вітчима. А потім, звичайно, я повернуся назад, і якщо буде така нагода, я знову підпишу контракт.

— Чи підтримуєте зв’язок із тими, з ким разом перебували в полоні, коли вас міняли, якось спілкуєтеся? Може, думаєте про те, що робитимете далі разом?

— Звичайно, ми в полоні одне одного підтримували, заспокоювали постійно. Знайшли подруг, друзів. Тому, звісно, ми підтримуємо одне з одним зв’язок. Просто не всі вийшли з полону, тож ще не з усіма. Але ми сподіваємося на швидкі обміни, що всі наші хлопці, дівчата, які залишилися в полоні, що незабаром приїдуть до рідної країни, зустрінуться зі своїми родичами.

Показати ще новини
Радіо НВ
X