«У різноманітності наша сила». Як активісти Кропивницького мобілізувалися 24 лютого та чим займаються зараз — інтерв'ю

18 серпня, 13:51
Хмарочос у серпні організував триденну школу Цифровий блогінг та громадська безпека у воєнний час (Фото:Агенція сталого розвитку Хмарочос / Facebook)

Хмарочос у серпні організував триденну школу Цифровий блогінг та громадська безпека у воєнний час (Фото:Агенція сталого розвитку Хмарочос / Facebook)

Автор: Алла Кошляк

Агенція сталого розвитку Хмарочос з 2017 року працювала у Кропивницькому у сфері сталого розвитку громад, освітніх інновацій, медіа, урбаністики, безпеки, брендингу міст та територій.

До 24 лютого 2022 року команда встигла реалізувати багато освітніх та громадських проєктів, але з початком повномасштабного російського вторгнення вони змушені були змінити свою діяльність.

Відео дня

Тепер організовують тренінги з безпеки, займаються психологічною підтримкою, волонтерством та навчають інші громадські організації, як діяти під час війни, розповіла в інтерв'ю Радіо НВ Ірина Ткаченко, директорка Хмарочосу.

Ірина Ткаченко

директорка Агенції сталого розвитку Хмарочос

Нашій команді імпонує слоган [проєкту Радіо НВ] Час діяти, бо це є те рятівне коло, яке після 24 нас тримає.

З 2014 року ми постійно в дії. Нашій організації п’ять років, але до того наша спільнота як ініціативна, активна група працювала вже шість років. У громадський сектор ми прийшли усвідомлено, розуміючи, яка місія та покликання громадських організацій.

Наш основний напрямок від початку заснування — підтримка молодіжних ініціатив, реалізація культурних та освітніх проєктів, зокрема у сфері медіаосвіти.

Далі, коли ми здобували досвід, розширювали коло знайомств, мережувалися з іншими об'єднаннями, як формальними, так і неформальними, у нас уже чітко виокремилися такі напрямки як підтримка ініціатив молоді та інших ініціативних груп на локальному рівні. Йдеться про маленькі села, громади. У цьому на сьогодні ми маємо великий досвід, який здобули зокрема у співпраці з програмою Добре тут на Кіровоградщині. Нині продовжуємо співпрацю в Запорізькій області з громадами, частина з яких зараз у тимчасовій окупації.

https://www.youtube.com/watch?v=zVvl1g0awpk

Ще один важливий напрямок — це підтримка культурних ініціатив. Чесно зізнаюся, що тільки з 24 лютого я так дуже глибоко усвідомила, наскільки важливою була та попередня робота, всі ті відзняті відеопоезії, різноманітні дослідницькі прогулянки містом, які впливали на формування культури вивісок, зовнішньої реклами, всі ті медіакемпи, які ми проводили. Бо культура взаємодії, формування культурного простору — сьогодні це наша броня. Це той невидимий, на перший погляд, бронежилет, який захищає нашу гуманітарну ауру. І сьогодні креативне військо теж долучається до цієї боротьби.

Ще важливий напрямок, який у нас був до 24 [лютого] - це програма Активні громадяни Британської ради. Це та програма, з якою ми виросли як професійна спільнота, яка може навчати, підтримувати. За час співпраці - більше трьох років — ми супроводжували більше 20 маленьких ініціатив як по Кіровоградській області та місту Кропивницькому, так і по Україні.

Також із Британською радою маємо, як на мене, чудовий кейс підтримки молодіжних рад, серед іншого — їх адвокаційні кампанії. За рік, станом на сьогодні, ми підтримали 22 адвокаційні кампанії, які успішно втілили молодіжні ради, які зуміли завдяки цій підтримці (як менторській, так і грантовій) реалізувати потрібні ініціативи, підсилити голос молоді.

Молодіжні ради сьогодні можуть продемонструвати свою зрілість. Вони теж є надійним плечем як для органів місцевого самоврядування, для волонтерів, і для молоді, для жителів своєї громади.

Також наша суперсила в мережуванні. Ми мали і маємо багато проєктів, які будуються на об'єднанні, коли ми маємо спільну ідею і можемо це втілювати у себе у громаді. Хтось із наших однодумців може бути в іншому регіоні, але це для того, аби ці містки громадської активності і цей діалог був налаштований.

Зараз я усвідомила, наскільки було важливо мережуватися до 24 лютого, бо ми могли в цьому мережуванні (освітньому, культурному, міжсекторальному) руйнувати стереотипи про різні регіони України, про цей ментальний образ, наприклад, як я українка з Наддніпрянщини або представника чи представниці якогось іншого регіону. Зрозуміло, що ми є єдиними і в цій різноманітності наша сила.

Після 24 лютого чіткіше прийшло усвідомлення, що робити. Звичайно, не в перший день, бо перший день — то був шок і нерозуміння. Але якраз завдяки тому, що ми активно навчалися, проходили різноманітні тренінги, ми змогли гнучко перелаштуватися.

Мобілізувалися громадські організації конкретно нашого міста. Допомогли партнерства, які в нас уже були. Ми змогли дуже швидко реагувати на виклики, допомагати одне одному, допомогти собі, аби допомагати іншим.

Наш особисто дім став транзитним хабом для тих, хто виїжджав із Запорізької, з Харківської, з Донецької і Луганської областей. Спільнота активних громадян у нас дуже велика — багато друзів, колег. Це теж для мене було якорем: я розуміла, що те, що було напрацьовано у плані зв’язків, спільних цінностей, зараз нам допомогло допомагати іншим. От це було дуже важливо — те, що втримало. Бо перший тиждень — це було дуже важко все організовувати, робити, реагувати. Зараз ти вже більше враховуєш пріоритетність тих чи інших викликів, розумієш, скільки в тебе є сили та ресурсу, але ти постійно в дії.

Це так дуже коротко про те, чим ми займалися і як це допомогло нам зараз бути в строю. Ми не виїхали з Кропивницького, залишалися тут, спостерігали за подіями, зокрема за миколаївським напрямком, бо розуміли: якщо колони підуть далі за Вознесенськ, то тут треба вже [щось буде] вирішувати. У мене особисто троє дітей.

Але так склались обставини і величезне спасибі Збройним силам, тим, хто взяв на себе цей удар, що Центральна Україна продовжує бути цим хабом для внутрішньо переміщених осіб, релокованих громадських організацій.

Для нас важливо бути надійним фронтом. Ми маємо компетенції працювати на всіх рівнях: пакувати сухі супи, борщі, сушити сухарі, організовувати навчання.

Ми потрошку виходимо в офлайн-формати, розуміючи, що потрібно підтримувати й освітній фронт, аби допомогти людям бути в ресурсі. Це гра в довгу, ця боротьба потребуватиме від нас нових компетенцій і їх потрібно постійно посилювати.

[До 24 лютого] у нас (завдяки COVID-19) вже були налаштовані механізми роботи онлайн, весь документообіг — у хмарних папках, у сховищах. Єдине, що залишалося, — брати тривожні валізки і їхати кудись до рідні, подалі від лінії фронту. Але у нас були домовленості з командою, що ми тримаємо зв’язок одне з одним і намагаємося бути на зв’язку, допомагати там, куди б не переїхали, бути включеними в ці процеси.

До 24 [лютого] кілька членів команди виїхали з України, не через військове вторгнення, а так склалися їх життєві обставини. Ми вже працювали дистанційно.

Також нам допомогло те, що ми розуміли певні особливості цифрової безпеки. Приміром, ми вчасно зреагували, змінили всі необхідні паролі, резерви документів, все у нас було оцифровано. Це важливо, бо коли ми спілкувались із колегами з Херсона, які виїздили вже з глибокої окупації, ризикуючи своїм життям, то вони сказали, що перше, що вони зробили, — переконались, що їх рідні в безпеці, а потім працювали над тим, аби знищити документи громадської організації.

У Кропивницькому потужний громадський сектор. Ми вже з перших годин [війни] мали спільний чат волонтерський, журналістський. Було дуже швидко організовано, хто за що відповідає.

Ті ресурси, які були в нас, ми дуже швидко, за тиждень, розподілили, могли придбати спальні мішки, каремати, ліхтарики для нашої тероборони та для військової частини — наших кропивницьких захисників і захисниць.

Ми розуміли, що вміємо організовувати процеси. Але був виклик: ті постачальники, в яких ми могли би це все замовити, вже не працювали, бо це Київщина здебільшого. Вони вже не могли нам надати певні послуги. І ми дуже швидко шукали тих, хто є у Кропивницькому, в області або в інших областях. Було відчуття того, що ти щось можеш робити. І якщо ти тут організував дистанційно процес, то хтось із твоїх колег брав таксі, їхав в Епіцентр, забирав [товари], віз їх до наших тероборонівців. Це все було дуже швидко.

З особистого зазначу: я дуже пишалася своїми синами. Вони в мене малолітні: найстаршому на той момент було 15 років. Але те як вони зреагували, як включились у допомогу, поки ми з чоловіком, командою дуже швидко вирішували певні задачі, вони на місці теж могли облаштувати підвал і реагувати на виклики. І я дуже їм вдячна, що вони були включені в ці процеси. Я розумію, що вони подорослішали за цей час, помудрішали.

Ця згуртованість, завдяки проєктній діяльності, громадській діяльності, допомогла нам на рівні особистому, родинному — ми навчилися не панікувати та аналізувати ризики. Зараз я розумію, що це нам допомогло, бо в тебе вже є навички критичного мислення, аби не панікувати і не створювати проблем там, де їх не потрібно, а мобілізуватися, сфокусуватися і допомагати тим людям, яким було терміново виїжджати, рятувати своє життя. І ми це робили.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X