Почати з нуля. Українські втікачі від війни розповідають, як знайшли роботу в ЄС і намагаються вибудовувати кар'єру
Втікаючи від війни, мільйони українців отримали прихисток в країнах ЄС, який окрім соціальної підтримки надав їм право на офіційне працевлаштування. Тепер співвітчизники намагаються заробляти гроші в європейських реаліях та переглядають кар'єрні амбіції.
За підрахунками ООН, через російське вторгнення Україну покинули у пошуках прихистку щонайменше 5,2 млн співвітчизників. Більша частина з них знаходиться в країнах ЄС, там співгромадяни намагаються легалізуватися та отримати статус тимчасового захисту. Повний перелік його умов кожна країна визначає окремо, але зазвичай українці отримують право на продовження перебування за кордоном до року, а також мають можливість безкоштовного медичного обслуговування та легального працевлаштування. Останнє найважливіше, бо до війни отримати хороший контракт та офіційну роботу в країнах ЄС для українців була завданням не з легких.
Тепер співвітчизники в евакуації будують життя наново і змінюють професії, аби мати заробіток.
НВ зібрав історії киян, які втікали від війни у ЄС, вже отримали там легальну роботу та тепер вибудовують кар'єру з нуля.
Євгенія Ніколайчук, 35 років, співвласниця винного бару Like a local’s у Києві, переїхала до Португалії.
Вдома майже 17 років життя я присвятила всьому, що стосується українського вина — продаж, промоція, співпраця з винарнями та винна освіта.
Після початку війни, як багато хто з киян, якийсь час жила на Західній України. Що виявилось нереально дорого — для цього повинна була бути неймовірна фінансова подушка, на яку я не розраховувала. Вдома у моїй сфері робота зупинилась, оскільки довгий час продаж алкоголю був заборонений, а деякі винарні, з якими я працювала, взагалі зруйновані.
Тому ще в Україні я почала шукати можливості для заробітку. Мені дуже пощастило, бо винна спільнота активно об'єдналася і багато європейських винарень вийшли на українських імпортерів з пропозиціями прихистити людей. Так я і знайшла роботу: імпортер помістив об’яву у Facebook про можливість організації житла, запитала про роботу, відправила резюме і мені знайшлось місце у винному туризмі Португалії.
Тож із донькою, мамою та племінницею ми переїхали туди з чітким планом. Документи на місці дістали легко: заповнили онлайн форму та протягом десяти робочих днів отримали сертифікат тимчасового захисту на електронну пошту. У ньому є все для оформлення офіційного робочого контракту — податковий номер, номер соціального і медичного страхування.
Тепер ми живемо на винарні в регіоні Алентежу. І з місцем нам дуже пощастило — навколо мене в 10 км лише виноградники. Тут ми з колегами приймаємо туристичні групи: проводимо тури вина, розповідаємо про маєток та сорти винограду.
Зараз графік в мене класичний — п’ять робочих днів,
Українцям, які знайшли роботу, тут найчастіше платять мінімалку — близько 730 євро. В мене трохи більше, і мені вистачає, але я не плачу за житло та проїзд. Тобто витрачаю кошти майже виключно на продукти. У моєму регіоні більш-менш пристойне житло можна зняти за 500 євро, у великих містах — мінімум за 800. Але винайняти його навіть з грошима не так легко — потрібні гаранти платоспроможності та зобов’язання довгострокової оренди.
Мені завжди було добре в Україні. При всій її неідеальності - країна комфортна для розвитку та бізнесу. Європа ж здається занадто забюрократизованою, не дуже швидкою. Але якщо тут працювати на когось — це стабільність, якої мені не вистачало. На цьому етапі життя я рада, що маю трошки менше стресу хоча б у цій сфері.
Тим не менш, на 2000% знаю, що хочу повернутися. Все, що зараз зі мною відбувається, сприймаю як дуже класний шанс на стажування. Мені б хотілося, щоб ті гарні спеціалісти, які зараз поїхали з країни, здобули крутий міжнародний досвід у своїй сфері і повернулися з ним розбудовувати Україну.
Катерина Мацків, 30 років, декоратор і флорист, переїхала до Франції
Розповідаючи про свій досвід евакуації в Ніццу, я завжди жартую: мовляв, живу в найдорожчому місці, де зараз тільки-но можна перебувати. Кілька тижнів як приїхала на Французьку Рив'єру, і тільки тому, що тут маю друзів, завдяки яким не почуваю себе знедоленою і непотрібною.
На початку війни категорично не хотіла їхати до Європи та бути біженкою, не було в мене такої мрії - жити за кордоном. Але потім почала включати мозок, і холодний розум підказав, що в Україні буде важко з моєю професією і треба їхати на заробітки. Щоправда, корону з голови зняти виявилося важко. Тобто збирати полуницю і жити в бараках із біженцями не хотілося, хотілося знайти пристойніший варіант. Тож сіла в машину та вирушила із Західної України на Ніццу.
Процедура оформлення тимчасового захисту для українців виявилася досить простою — треба було прийти до префектури з паспортом та отримати документи вже цього дня. Складність була лише у прописці, але для мене її робили друзі. Далі на спеціальну картку почали нараховувати соціальну підтримку у вигляді 14 євро на день. Щоправда, розрахуватися ними можна лише у продуктових магазинах, а гроші припиняють надходити з моменту отримання роботи. Так зі мною й сталося.
Я пройшла три співбесіди по профілю завдяки спільноті флористів, до якої я належала вдома. Вже на першій зустрічі мене готові були брати, але відмовилася сама — робота була не в Ніцці і далеко від моря, до того ж квітковий бутік — це значно нижче моєї кваліфікації.
На другій співбесіді запропонували роботу флориста на проєктах, але оскільки сезон івентів розпочинається з кінця травня, а гроші мені потрібні вже зараз — ми домовилися, що я приєднаюся пізніше.
За підсумками третьої співбесіди мене запросили на пробний день, але на той момент я вже оформилася на парфумерній фабриці-музеї Фрагонар — одній з місцевих історичних пам’яток. Вони якраз набирали нову команду, і я пройшла конкурс завдяки вільному володінню англійською, французькою та італійською мовами. Тепер для туристів проводжу екскурсії, презентую та продаю парфуми. Тут це вважається гарною і шанованою роботою, тому що це історична пам’ятка. До того ж платять непогано: 1.800 євро чистими плюс відсоток від продажу.
Взагалі на Рив'єрі мінімальна зарплатня становить приблизно 1.200 євро, а щоб виходити в нуль вона має бути не менше 1.500 євро. Оренда комфортної кімнати в хорошому місці коштуватиме 400−600 євро, ще 200−300 євро піде на здорову якісну їжу без лишків. Але щоб знімати повноцінне житло, харчуватися іноді у кафе та жити як середньостатистичний скромний європеєць потрібно заробляти мінімум 2.000 євро. Та місцеві дуже невибагливі: в них вимоги до життя нижчі, та амбіцій до розкоші значно менші, незважаючи на те, що це Ніцца.
До речі, незалежно від наявних фінансів, окрему квартиру тут не здадуть, якщо офіційна місячна зарплата мешканця не покриває три місяці оренди житла. Робочий контракт у мене до жовтня, тому поки що активно шукаю квартиру з відповідним бюджетом і живу у друзів.
Що буде потім — не знаю, бо далі, ніж на післязавтра я нічого тепер не планую. Цьому мене навчила війна.
Якщо у Ніцці все вийде — залишуся на довше і буду орієнтуватися на ситуацію в Україні. Але поки тут щодня я маю 24 години, щоб прожити, пожити і вижити. Зараз з цього складається моє життя.
Тетяна Мірвода, 33 роки, перукар-стиліст, переїхала до Латвії
15 березня, коли чоловіка призвали служити, я зібрала валізу найнеобхідніших речей, взяла чотирьохрічного сина за руку та поїхала до Риги. Вибрала Латвію, бо познайомилася через інтернет з латишами: колись чоловік відпочивав із ними у Манчестері, а ті, коли побачили новини, написали нам у соцмережах. Їхали на авто у Будапешт, а звідти вже дістались літаком до Риги.
Процедура отримання тимчасового захисту в Латвії насправді швидка: пройшла реєстрацію по прибуттю та подала заяву на отримання річної гуманітарної візи. За три тижні я вже отримала можливість віддати дитину в українську групу державного дитсадка, користуватися медпослугами, отримувати допомогу та влаштовуватися на роботу.
Останнє теж далося просто: мовний бар'єр був відсутній, оскільки значна частина населення російськомовні. Досвід роботи в українських салонах та призові місця на престижних міжнародних конкурсах дали свої плоди, бо наш рівень професіоналізму у Латвії цінується дуже високо. Тож роботу я не шукала, вона сама мене знайшла.
В Україні до моменту початку війни я вже мала свою студію, і в Ризі поступатися нічим не збиралася. І навіть більше — мене гідно оцінили.
Приїхала в центр бренду косметики для волосся, з яким працювала останні вісім років вдома. Вони як сім'я мене прийняли: допомогли влаштуватися в салон у центрі Риги та допомогли з інструментами. Умови роботи задовільні: будуєш собі робочий графік у салоні, укладаєш договір із керівником, у який також входить страхування.
Особисто у мене зараз є ставка 1.200 євро з урахуванням усіх податків, із можливістю навчатися, підвищувати кваліфікацію та стати викладачем бренду. Для розуміння фінансової ситуації, прожитковий мінімум у країні на 2022 рік — 380 євро. Плюс у мене є можливість перейти на самозайнятість у цьому ж салоні та оформити ФОП.
Взагалі мене дуже тепло та привітно зустріла Латвія — тут допомагають усім. Куди б я не заходила, що б не питала та не оформляла, — все дуже швидко. Дитину в садок взяли і банківську картку оформили за п’ять днів, до сімейного лікаря записали за сім хвилин.
Але про подальші плани поки говорити важко, бо чоловік перебуває в Україні. На даний момент націлена на подальше проживання в Латвії, але можливо й на оформлення постійного місця проживання. Київ люблю всім серцем, але Рига стала домом, у якому я просто давно була відсутня.
