Сексуальні злочини в умовах війни. Як полегшити біль від травмуючої події — пояснює психолог
Сексуальні злочини в умовах війни. (Фото:unsplash/Danielle Dolson)
З початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України прокурори зафіксували 190 фактів злочинів СНПК (сексуальне насилля в період конфлікту).
Сексуальне насильство під час війни — це воєнний злочин. За даними Офісу генерального прокурора, станом на сьогодні зафіксовані факти сексуального насилля над жінками — 136 випадків, чоловіками — 54, а також неповнолітніми особами — 13.
На жаль, війна в Україні триває, а кількість виявлених випадків сексуального насилля збільшується. Як полегшити біль від травмуючої події розповідає медичний психолог, керівник Київського обласного центру соціально-психологічної допомоги та психолог проєкту Assisto — Василь Гуменюк.
Василь Гуменюк
Чи можливо допомогти собі самостійно, якщо людина стала жертвою СНПК
У кожної людини процес переживання досвіду відбувається по-різному, але, як правило, наслідком такої ситуації є те, що людина починає закриватися. Часто такі люди можуть ізолюватися від оточуючих.
Важливо в такій ситуації не бути самотніми, поділитися з близькою людиною чи звернутися до спеціаліста. Тоді набагато простіше утилізувати руйнівні наслідки травмуючої події. Це своєрідна «каналізація травмуючих емоцій», що відбувається за допомогою відкриття іншій людині. А вже після цього можна використовувати техніки самодопомоги.
Які саме техніки можна використовувати
- Техніка «Заземлення», коли людина концентрує спочатку увагу на своїх внутрішніх переживаннях — релаксує, заспокоюється, а потім перемикає свою увагу на щось нейтральне.
- «Майндфулнес» техніка — яка передбачає концентрацію на якомусь процесі. Наприклад, під час споживання напою або їжі. Тобто, коли ми концентруємо увагу на чомусь іншому.
- «М'язові релаксації» — техніка Джекобсона, котра передбачає почергове напруження всіх м’язів тіла, а потім їх поступове розслаблення.
Якщо людина є віруючою, а духовність складає вагому частину її життя, не останнім рішенням може бути похід до священника на сповідь. Це також може мати психотерапевтичну дію.
Як травмуючий досвід факту сексуального насилля впливає на психологічне здоров’я людини
Наслідком травмуючої події можуть стати реакції агресії на оточуючих, проблеми зі сном. Травма впливає і на сексуальне життя людини, на взаємовідносини з партнером. Якщо це жінка, котра пережила насилля, вона може мати проблему довіри до протилежної статі. Це впливає на її подальшу побудову стосунків, особливо якщо це трапилось у юному віці. У більшості випадків, якщо зґвалтування трапляється у віці до 20 років, потім на все життя, з великою долею ймовірності, у такої людини виникають проблеми в питанні сексуальних стосунків.
Говорити чи забути — кожен вирішує сам
Надія Мурад — іракська правозахисниця, посол доброї волі ООН та колишня полонена. Це молода жінка, яку полонили та ґвалтували під час війни на Близькому Сході бойовики терористичного угрупування ІДІЛ. Після втечі з полону, вона знайшла в собі сили та стала голосом усіх жінок, які зазнали сексуального насилля.
«Щоразу, коли я розповідаю свою історію, я відчуваю, що забираю в терористів трохи влади», — зазначає Надія.
Чи може історія Надії Мурад стати прикладом для наслідування для інших жінок, які зазнали сексуального насилля?
Надавати публічності власну історію пережитого досвіду — це питання індивідуальне. І відповідь залежить від багатьох факторів: якщо людина має екстравертований характер сама по собі, для неї може бути психотерапевтичним фактом вже те, що вона відкривається великому колу людей, а особливо, коли вона отримує масову підтримку.
Але є люди, для яких в міру свого темпераменту, некомфортно, коли їхнє особисте виносять на широкий загал. І однозначно не треба підштовхувати до того, аби така людина всім розказала про свій досвід. Не треба радити їй це зробити, ніби від цього їй буде простіше абощо. Людина сама має розуміти, як їй комфортніше.
Що робити, якщо людина стала вимушеним свідком факту сексуального насилля?
Зараз мова йде про так звану вікарну травму або вторинну травматизацію. Якщо людина бачила на свої очі скоєння цього злочину, дійсно воно може мати не менш травмуючий вплив на психіку людини, ніж сам пережитий досвід.
Неправильним є робити узагальнення, що у всіх так відбувається. Але інколи, людина, котра це бачить, не стільки може відчувати переживання через те, що вона це бачила, як через те, що вона це не зупинила. Через страх, чи інші побоювання/чинники. У неї може з’явитися почуття провини від того, що вона це не припинила.
Казати людині: «Ні, ти ні в чому не винний, бо це загрожувало твоєму життю» — може бути неефективно. Почуття провини має за собою глибокий фундамент того, як виховували нас батьки, оточення, соціум. Якщо у дитини формувалося відчуття, що за будь-яку проблемну ситуацію вона отримувала покарання, то така людина буде ототожнювати все на себе.
У таких випадках краще звернутися до психотерапевта, пропрацювати ці питання. У різних людей буде різна реакція на це. І якщо людина відчуває почуття провини, вона стала свідком, і її мучить це переживання, то причина цього лежить набагато глибше.
Табу, при спілкуванні з людьми, що стали жертвами СНПК
Головне, про що слід пам’ятати — людина не має відчувати, що з нею щось не так, що вона жертва. Це особа, що пережила сексуальне насилля, тобто вона пройшла це. І це в першу чергу демонструє її силу.
Не підіймати тему без дозволу людини, яка постраждала.
Не ставити їй питання «а як було?», «що ти зараз відчуваєш», «а розкажи те… і т.д.».
Якщо людина має бажання розповісти, тоді ваше завдання увімкнути «активне слухання».
Активне слухання — це коли ми не перебиваємо, ми зосереджені на людині, ми ставимо уточнювальні питання, кивки головою — мова тіла, демонстрація уваги. Проговорюйте ключові тези, котрі людина озвучила: «чи правильно я тебе зрозумів».Не слід казати «я тебе розумію». Краще замінити її на: «Я бачу як тобі боляче».
«Я бачу…» — це фрази, які демонструють увагу, але не знецінюють прожитий досвід людиною.
Варто зазначити, що особи, котрі пережили дану категорію насилля, дуже стигматизовані у нашому суспільстві. Останні пів року ми багато працювали з постраждалими, і на Київщині, і у південно-східних регіонах нашої країни на деокупованих територіях.
Ми помітили, що люди не готові відкриватися через те, що вони бояться осуду і реакції людей у стилі «якби не хотіла, то вона б і не пішла — значить сама винна» і таке інше. Тому дуже важливо відсторонитися від власних переконань і пам’ятати — ми не можемо знати, що людина пройшла, переживши цей досвід.
