«Люди вибивали двері в вагони». Залізничники розповіли про найважчі рейси евакуаційних поїздів
За два місяці війни евакуаційні рейси Укрзалізниці вивезли у безпечніші регіони 10% населення країни. Про перші найскладніші рейси під обстрілами НВ розповіли самі залізничники
За два місяці війни евакуаційні потяги Укрзалізниці безкоштовно вивезли у безпечні регіони країни та за її межі понад 3,8 млн українців. Самі залізничники зізнаються, що зараз точну кількість таких рейсів вже не порахувати, втім, розповідають, як щодня в рейс виходили близько десяти поїздів, і їхня кількість коливалась в залежності від інтенсивності обстрілів.
Проте охочих евакуюватись було значно більше: люди ночували на вокзалах, спали, стоячи у тамбурах, та бились до крові за рятівне місце. Приборкувати цей хаос щодня доводилось 1,6 тис. працівників залізниці, які обслуговували рейси без перерви на їжу та сон.
Члени команди евакуаційних потягів Укрзалізниці розповіли НВ про рейси під звуки вибухів.
Алла Гадірова, провідниця пасажирського вагонного депо Дніпра, 37 років
У цьому році буду святкувати повноліття на залізниці. Так сталося, що війна наздогнала мене просто у рейсі з Дніпра на Рахів під ранок. Ми якраз проїхали Івано-Франківськ, де сталася планова зупинка, і я почула гул літаків. Спочатку ніхто нічого не зрозумів, але потім пасажирам масово почали дзвонити родичі — так і дізнались про вибухи над Києвом. Ми повернулися, побули дві доби вдома і вже замість рейсів по графіку вийшли на евакуаційні. З рішенням працювати під обстрілами в моїй бригаді не вагався жоден навіть подумки — явка 100%.
Першим був потяг до міста Чоп, і туди був шалений наплив охочих — люди вибивали двері в вагони. Їх було так багато, що не вистачало навіть вокзалу, не те що потягу. Деякі добиралися зі своїх зруйнованих домівок в хатньому одязі та ночували по дві-три доби просто неба у чергах, щоб потрапити на евакуаційні потяги.
Коли пасажири ломилися в потяг, з рук виривалося все: сумки, дитячі візочки, пакети з харчами і навіть самі діти. Під напливом людей в куртках рвалися рукава, хтось заходив взагалі без верхнього одягу, бо його стягував натовп. Кожен хотів потрапити будь-яким чином.
Від цього у мене накатувалися сльози, та не можна було давати слабинку, треба було розміщати людей. У вагонах, де везла зазвичай 18−20 пасажирів, їх було тепер 200, і дорослі їхали стоячи по 8−12 людей у купе. У мене лежало немовля з пологового просто на проході, тому що всі інші також були з дітьми та інвалідами, і не було кому поступитися.
Звичайно керівництво про нас піклувалось — були і гарячі обіди, і другі страви. Але поїсти не було коли, як і поспати. Люди були налякані, деякі тікали просто з-під обстрілів. Бувало на залізничній куртці вкладала дитину в коридорі, чи гріла підлітків у неопалюваному тамбурі. Для цього всім вагоном шукали порожні пляшки, набирали в них окріп і передавали ланцюжком по забитому людьми проходу.
До того ж увесь шлях ми їхали із вимкненим світлом та заштореними вікнами, щоб не подавати ніяких сигналів. Тому у людей виникали постійні питання та нервові зриви. Намагалася розраджувати як могла, бувало плакали разом.
По приїзду до евакуаційної точки ми стояли годину-дві та відправлялися назад за новою партією пасажирів. Додому майже не заїжджала, бо одразу готували потяг на наступний рейс, і родина мене не бачила бувало по 12 діб. У такому режимі й працювали понад місяць.
Найдовший та найскладніший рейс тривав майже 46 годин замість звичних 16: ми вивозили людей з Дніпра у польський Хелм, і через повітряну тривогу багато стояли на перегонах у полях.
Своє купе я звісно віддала, а сама їхала у проході на відрі. Стелила на них ковдри та робила імпровізовані пуфики для інших. Тим часом зморені 40-годинною дорогою діти плакали без упину. Так склалося, що у вагоні їхало багато тварин — п’ять собак, чотири коти, черепаха, шиншила і два тушканчики. Ми зібрали їх в одне купе і зробили для дітей щось на кшталт контактного зоопарку: ті годували звірят печивом і яблуками, а в вагоні лунав сміх.
Такі довгі подорожі взагалі міцно пов’язують людей. Ось, наприклад, випадок: дві матусі з немовлятами не могли поділити місце в моєму вагоні, майже влаштували бійку. А через кілька годин роззнайомилися, і коли в однієї зникло молоко через стрес, інша вигодовувала дорогою і її дитину. З потягу волонтери їх забрали вже вдвох, і досі ми переписуємося час від часу.
Я взагалі багато з ким спілкуюсь зі своїх тодішніх пасажирів. Бо от так 48 годин ділити одне відро — це не жарти.
Але, коли я виходила на такі рейси, то відчувала, що потрібна і по-іншому не зможу. Так, був страх і відчуття того, що я щось не так роблю. Але, на щастя, у мене страх провокує хоробрість.
Віталій Головач, машиніст Інтерсіті+, 40 років
Із залізницею пов’язаний все своє свідоме життя: тут працюю понад 20 років, з яких 16 — керую потягами. До війни їздив за стандартними напрямками Костянтинівка, Дніпро, Харків, Львів, Одеса. Невтішну новину почув по радіо, а о п’ятій ранку в мене вже мала бути планова явка на рейс. Пам’ятаю, тоді подумав: у мене є графік, свої обов’язки, і я їх виконуватиму.
З нашого колективу багато людей живуть у передмісті і не могли фізично або технічно дістатися до роботи. За інструкцією чітко регламентовано мінімальний 16-годинний відпочинок, але в цей момент довелося працювати стільки, скільки потрібно. Графік змінювався кожного разу по ситуації: треба було вивезти людей — ми вивозили.
Задля безпеки при загрозі обстрілів час руху евакуаційних рейсів збільшувався, а швидкість зменшувалася. І, наприклад, до Львова ми діставались за дванадцять годин при стандарті в шість.
У перші дні мене сильно вразила паніка співвітчизників, деякі поводилися занадто емоційно. Дуже шкода було жінок із дітьми, які такий хаос тяжко переживали. Якось через тисняву мені довелося забирати мати з малюком прямо в кабіну — щоб дитина заспокоїлася. Можливо тепер він навіть стане залізничником, дуже йому сподобався шлях до Львова.
Був ще обстріл Миргорода, куди ми якраз тоді заїхали. Нам дали команду швидко покинути вокзал, але це зробити відразу було неможливо, тому що багато хто з пасажирів вийшов на платформу. Подітися було нікуди: у нас 579 людей, і знайти поблизу бомбосховища на таку кількість просто неможливо.
Довелося оголосити про тривогу і попросити всіх повернутися в поїзд. А за кілька секунд був уже приліт. На мій подив усі спокійно зайшли і мовчки дивилися у вікна, жодної паніки.
Траплялись ще пошкоджені через обстріли шляхи. Але із самого початку залізниця проєктувалась на випадок війни. Тому всі можливі ситуації опрацьовані, і ми підготовлені до виходу з них. Проте я ніколи не міг припустити, що такі знання мені колись знадобляться.
Я не фаталіст, але маю здоровий розрахунок. Я розумію, що у мене люди, я везу поїзд. Якщо я вже взявся за справу, то за людей відповідаю: не можу піддатися паніці та показати страх, на мене ж дивляться. Це не те, що виключно обов’язок — це моя робота.
