«Мотивують хлопці на передовій». Як популяризатор науки став волонтером і допомагає ЗСУ, щоб хороших (мертвих) росіян ставало більше

12 липня, 16:06
Ексклюзив НВ
Волонтер Антон Сененко (на передньому плані) під час поїздки на схід (Фото:Anton Senenko/Facebook)

Волонтер Антон Сененко (на передньому плані) під час поїздки на схід (Фото:Anton Senenko/Facebook)

Автор: Алла Кошляк

З початком повномасштабного вторгнення популяризатор української науки Антон Сененко разом з однодумцями почав займатися евакуацією людей з Ірпеня та інших міст Київщини, де тривали бойові дії. Після деокупації північних регіонів поїхав на схід країни допомагати і цивільним і військовим.

Сененко в інтерв'ю Радіо НВ розповів, що дає сили займатися волонтерством та чи залишився час на науку.

https://www.youtube.com/watch?v=OGVlIzKFLec

— Ви зі своїми колегами дуже багато зробили на Київщині — займалися вивезенням цивільних багато днів, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Зараз ситуація відносно спокійніша. Ваша робота тепер більше сфокусована на сході України?

Відео дня

— Дійсно, раніше ми займалися більше Київщиною, коли тут велися бойові дії. Починалося все також із доставки гуманітарних вантажів, але потім стала очевидною проблема евакуації цивільних із зони бойових дій у безпечні місця.

Зараз ми повністю сфокусувалися на сході. Також ми [охоплюємо] трохи півдня. Ми забезпечуємо окремі підрозділи Збройних сил України тим, що їм потрібно і що, на жаль, поки що наша держава забезпечити їм не може.

Тому ми формуємо колони і перевозимо в них як різноманітні тактичні штуки, як ми їх називаємо, — тепловізори, дальноміри, дрони, так і просто інколи передаємо адресні посилки від родичів або знайомих, які займаються забезпеченням своїх друзів.

Працюємо такою собі «Новою поштою», яка доїжджає прямо до передка.

Додатково ми з кінця минулого тижня готуємо до відправлення на фронт повнопривідні пікапи та джипи — системно збираємо гроші на автівки для Збройних сил України.

Нещодавно запровадили теплі лампові аукціони з розіграшу трофейних речей хороших мертвих росіян серед усіх охочих. Усі гроші спрямовуємо на закупівлю автівок для Збройних сил, щоб хороших мертвих росіян ставало ще більше.

— Чи працюєте зараз із забезпеченням цивільних, особливо в тих регіонах, куди дуже важко діставатися? Йдеться про південні, східні області України, де все ж таки цивільне населення досі залишається в дуже складних умовах і великій небезпеці.

— Так, ми епізодично займаємося тим, що доставляємо певні гуманітарні продуктові набори в селища, які розташовані дуже близько до лінії фронту. Але моя особиста думка в тому, що насправді цього робити не слід. Я, наприклад, намагаюся таких речей уникати.

Моя думка заснована на трохи травматичному досвіді Ірпеня: чим більше ми полегшуємо життя біля лінії фронту, тим довше вони там залишаються і тим більша ймовірність того, що ці люди зрештою там просто загинуть.

Особисто мій досвід показує, що немає жодної причини, чому би людина не могла бути евакуйована з лінії бойового зіткнення. Ці всі розповіді про майно і таке інше — це все, вибачте, маячня, це особисті психологічні проблеми людей. Я це розумію, просто треба тактовно робити і пояснювати. Але дійсно: коли у людей є що їсти і пити, вони вважають, що ситуація ще не настільки складна. А ситуація потім обвалюється буквально за півгодини, за п’ять хвилин, коли снаряди починають летіти і вже змінити нічого не можна. У такі моменти мені стає дуже шкода евакуаторів, які під обстрілами навіть на якихось броньованих бусах намагаються вивозити цивільних, люди через це страждають. Я вважаю, це неправильно.

— Якщо нас слухають цивільні на територіях, які дуже близько до фронту, щоби ви їм сказали? Ви як людина, яка їздить на небезпечні ділянки, як людина, яка бачила, що таке окупація і які можуть бути її наслідки, що сказали би людям, які залишаються?

— Треба виїздити. Я не знайду жодних раціональних аргументів, якими зможу цих людей переконати, але просто прошу дослухатися до фактів, які бачив: коли починають летіти міни, то для людей вже не стояло питання: їхати кудись у невідомість чи ні.

Перед ними не стояло питання, які речі з собою зібрати, чи брати подушку, чисті трусики (це у нас така цитата всередині команди). Люди вибігали без паспортів, стрибали в машину і ми на повній швидкості вилітали, тому що немає нічого дорожчого за життя. Немає чого чіплятися за всі ці речі: в гіршому випадку вони все одно згорять. Але питання: чи з вами, чи без вас.

Усі ми дорослі, люди мають самі вирішувати. Єдине, від чого мене особисто дуже сильно плавить, — коли я бачу дітей у тому ж Бахмуті чи Слов’янську. Розумію, що їх батьки, бажаючи їм наче добра, насправді вчиняють злочин, бо наражають на небезпеку своїх дітей. Я не знаю жодного аргументу, нормального аргументу, чому ці люди залишаються там.

Інколи дійсно є проблеми, коли ми бачимо паралізованих людей, залишених людей похилого віку: вони не можуть самі пересуватися. Інколи навіть дуже важко зрозуміти, що в будівлі хтось перебуває. Ми робили поквартирні обходи і випадково знаходили кількох людей, які просто сиділи і чекали, поки їх вивезуть. Вони навіть не знали, що жодної евакуації не буде, а це просто волонтери випадково їх знайшли.

А коли я бачу здорових людей, у яких дві руки, дві ноги, вони можуть спокійно… Зрозуміло, що війна — це складність, економічна криза, але вони теоретично можуть знайти роботу, якийсь прихисток. Волонтерський рух в Україні дуже потужний. Цих людей приймають — у тому ж Запоріжжі дуже потужні волонтерські центри, у Дніпрі; Західна Україна підтримує, поляки, Німеччина… Треба просто почати це робити. Так, це складно. Ніхто не говорив, що просто. Але коли на іншій шальці терезів життя чи смерть, мені здається, вибір має бути очевидним.

— У вас є громадська організація, яка займається забезпеченням, зокрема пікапами, потреб Збройних сил. Як долучитися до збору коштів, як взяти участь в аукціонах, які ви тепер проводите? І як стати частиною вашої волонтерської діяльності?

— Можна просто підписатися на мене в фейсбуці (Антон Сененко) або є в телеграмі Лабораторна миша — це мій канал, де я раніше писав дуже популярно про науку. На жаль, зараз пишу більше про волонтерську діяльність. Можна підписатися на ці мої майданчики. Ми раз на тиждень постимо стріми, де проводимо розіграш призів. Там ми вказуємо реквізити карток і пейпалів, куди можна донатити кошти.

Дуже тішить, коли люди пишуть: «Ми не хочемо брати участь у розіграші. Хай той, кому це цікаво, розігрує. От вам 21 тисяча гривень, візьміть. Це суто на машину для Збройних сил». Відділ Інституту електрозварювання імені Патона, просто передав нам ці кошти. Це дуже і дуже круто.

— Як організована ця ваша волонтерська робота? Чи вдається її поєднувати з основною професійною діяльністю?

— Ми всі змушені поєднувати. Як бачите, зараз я перебуваю в лабораторії Інституту фізики Національної академії наук України.

Як узагалі виникає волонтерська діяльність? Ти просто весь свій вільний час після робочого дня, всі вихідні, свята (яких зараз немає) спрямовуєш на допомогу Збройним силам. Залишається тільки час на сон і якийсь відпочинок, тому що волонтерська діяльність дуже виснажує і не можна жодним чином вигорати.

Я зараз дуже побіжно стежу за новинами науки, за якимись плагіатними скандалами, але дуже добре, що я є в кількох чатах дуже класних науковців, які намагаються поширювати цікаву інформацію. Українка отримала одну з найпрестижніших нагород у сфері математики — це дуже і дуже класно.

Скажу, що я написав колись перелік наукових і науково-популярних ресурсів, які пишуть про науку, запостив його на site.ua. Там, мабуть, кілька сотень посилань. Я раджу, хто хоче стежити за наукою, подивитися той перелік і підписуватися на моїх колег та на команди волонтерів, які продовжують популяризувати науку навіть у цей складний час.

— Як ви з колегами знаходите сили не вигорати? Як усвідомити, що, на жаль, ти не можеш допомогти всім?

— По-перше, є базове правило. Юлія Паєвська нам говорила, коли ми були в неї на тренінгу: «Антоне, врятувати всіх не можна. Коли ти собі ставиш базово цю установку, ти починаєш ефективніше працювати для тих, кому ти можеш допомогти, а не розриваєшся. [Інакше] і тим не допомагаєш, і іншим не можеш допомогти.

Ми дійсно влаштовуємо собі один день відпочинку завжди. Тобто якщо ми з'їздили в якусь поїздку, наступний день у нас — це просто бездіяльність: робиш що хочеш, але жодним чином не торкаєшся ніяких волонтерських задач, бо треба принаймні мозком відпочити.

Зрештою, це просто графік — нормально харчуватися, намагатися спати сім-вісім годин, що дуже важливо, особливо для водіїв. Проїжджаємо інколи 700 кілометрів, а інколи виходить і 1200 кілометрів за один день. У нас є зміна, напарники, багато водіїв, тим не менше, дуже важко, і висипатися — це найперша і головна річ.

Я для себе займаюся спортом. Мені дуже пощастило, що мій напарник Андрій Півень, я вважаю, найкращий фітнес-тренер України. Він просто прописав програму тренувань, які допомагають тримати себе в формі, комфортно носити бронежилет, швидко залягати і підніматися там, де це потрібно, мати якусь дихалку. І при цьому не качати біцуху, як це роблять усі, бо це позбавлено сенсу, як на мене.

— Чи є у вас якийсь дедлайн, скільки ви можете займатися тільки волонтерством, не приділяючи стільки уваги науці, яка завжди була основною справою життя? Чи є якась крайня точка, коли далі нехай підхоплюють інші колеги або держава, якій ми підставили плече? Чи якогось такого рубежу немає?

— По-перше, є все ж таки позитивна динаміка, яку я спостерігаю. Якщо раніше у нас починалося з «привезіть, будь ласка, каремати, шкарпетки, труси», то дуже мотивує, що принаймні побутові проблеми поступово, дуже повільно, але відходять на задній план. Звісно, інколи у нас навіть підрозділи ССО (Сили спеціальних операцій — ред.) просять пластикові тазики, аби елементарно трохи помитися. Є й таке. Бувають збої в логістиці.

Інколи у нас просять запчастини на автівки, які мали би забезпечувати Збройні сили. Але таких ситуацій уже набагато менше. Дуже тішить, коли ти вже везеш якийсь Starlink, теплак (тепловізор — ред.) чи нічник, або женеш тачку для Збройних сил України.

Чи є якась межа? Чесно, особисто я про це не думав і намагаюся не думати. Просто працюєш звідси і до обіду, а з обіду і до вечора. Є задача — виконуємо. Зрозуміло, що колись настане такий час, коли стане вже несила, але чесно — поки про це навіть думок немає. Дуже мотивують хлопці, які перебувають на передовій. Ти просто з ними трохи спілкуєшся і розумієш, що насправді у тебе жодних проблем немає: все, що тобі здається важким, то це є жарт. Розкажіть це своєму психологу чи психіатру, це не проблеми. І це насправді мотивує.

Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Показати ще новини
Радіо НВ
X