«Було життя, про яке мріють всі». Платформа Меморіал та НВ презентують документальний фільм про двох українців, які втратили свої сім'ї
Обстріл Ірпеня 6 березня, коли загинули рідні Сергія Перебийноса (Фото:Суспільне)
Ворожі обстріли вбили найближчих людей Володимира Ободзінського та Сергія Перебийноса. Про своє життя, горе і мотивацію продовжувати жити далі, допомагаючи іншим, чоловіки розповіли у документальній стрічці.
Фільм Жити, коли забрали твій світ створено платформою пам’яті Меморіал. Прем'єра відбудеться на YouTube у п’ятницю, 23 грудня, о 20:00. НВ є партнером показу.
Журналістка Діана Доскоч розповідає про героїв стрічки.
Сергій Перебийніс з дружиною Тетяною, сином Микитою та донькою Алісою переїхали з Донецька в Київ у 2014-му. Тоді росіяни вперше забрали у них дім. Спершу винаймали помешкання у столиці, а через п’ять років купили власну квартиру в Ірпені.
«Останні два з половиною роки це вже було таке спокійне сімейне життя, про яке мріють всі», — розповідає чоловік.
Сергій з дружиною працювали, 18-річний син навчався в університеті, 9-річна донька — у школі. Чоловік розповідає, що все у квартирі робили з дружиною і дітьми разом. Кожен куточок сьогодні нагадує про них.
«Багато чого в цій квартирі ми зробили власними силами. І така якась ще залишається енергетика, яка допомагає жити далі», — каже Перебийніс.
Повномасштабну війну Сергій з рідними зустріли окремо. Він 18 лютого поїхав у Донецьк, бо його мама важко захворіла, дружина з дітьми залишилися в Ірпені. Коли росіяни зайшли в місто, родина декілька разів намагалася виїхати до Києва, але не виходило через ворожі обстріли.
6 березня рідні Сергія знову вирішили спробувати виїхати. Кинули автівку на дорозі, бо попереду росіяни розстріляли цивільні машини. Пішли пішки через розбитий ірпінський міст. Ворог весь день гатив по цивільних у тому районі. До евакуаційних автобусів рідним Сергія залишалося близько 300 метрів. Вони не дійшли…
«Розірвалася міна, і практично всі осколки полетіли в це місце. Тому шансів в них не було ніяких. Вони загинули всі практично одномоментно», — розповідає Сергій.
Він поховав всю свою родину. Як тільки з міста вибили росіян, повернувся жити в Ірпінь. І почав допомагати людям, які залишилися без житла. Шукає такі родини у соціальних мережах, збирає гроші, купує матеріали за власні кошти і відновлює людям житло власноруч.
«Якщо ти не в ЗСУ, ти в тилу, то що ти тут повинен робити? Або працювати, платити податки, або допомагати чи то фронту, чи то тут людям на місці», — переконаний чоловік.
Володимир Ободзінський з Житомирщини називає своє сімейне життя найщасливішим. Він мав кохану дружину, сина, доньку та двох однорічних онуків. Свій будинок мрії у Юрівці родина будувала 10 років.
«В нас було все, тепер в мене немає нічого», — каже Володимир.
24 лютого чоловік поїхав на роботу у Київ, їздити звідти додому щотижня, як це було раніше, не міг. Його рідні залишилися на Житомирщині, думали, що там безпечно і виїжджати не доведеться. 8 березня Володимир поговорив з дружиною телефоном, переконався, що в рідних все добре.
Близько дев’ятої вечора йому зателефонував друг і повідомив, що у районі їхнього будинку було чутно вибухи. Володимир почав дзвонити дружині, сину, доньці. Телефони були вимкнені. Він попросив свого батька, який живе неподалік, піти і перевірити, чи нічого не сталося.
«Я набираю батька, ще не почув ні „ало“, нічого, чую крик матері, і батько мені каже: „Вов, в будинку ніхто не вижив“. І все. На цьому моє життя закінчилося», — розповідає Володимир крізь сльози.
Минуло майже вісім місяців, а Володимир досі не може повірити, що його рідних більше немає.
«Буває забуваєшся, що їх нема. Щось таке цікаве побачив чи якась подія пройшла, то хочеться з кимось поділитися, подзвонити… Берешся за телефон. А тоді раз — і зупиняєшся і розумієш, нема кому», — говорить Володимир.
Чоловік щотижня їздить до рідних на могили. Одного дня разом з гуманітарним штабом з Малина повіз допомогу селам на Київщині. Там познайомився з родиною, в якій троє дітей. Вони так запали йому в душу, що вирішив щотижня заїжджати до них і привозити все необхідне.
«Це приємні емоції. Знаєте, як кажуть, не можеш радість своїм дітям і онукам принести, то хоч цим діткам. Скільки буде в мене можливість, я буду допомагати їм чим зможу», — каже Володимир.
Аби повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
