Високий рівень національної стійкості. Соціолог Головаха — про те, якими стали українці за час війни й головну їхню відмінність від росіян

9 червня, 21:17
Ексклюзив НВ
На думку директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи, за час війни українське суспільство змінилося більше, ніж за 30 років незалежності (Фото:Олександр Медведєв / НВ)

На думку директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи, за час війни українське суспільство змінилося більше, ніж за 30 років незалежності (Фото:Олександр Медведєв / НВ)

Євген Головаха, директор Інституту соціології НАН України, розповідає про тектонічні зміни, що відбулися із українським суспільством через війну, й прогнозує, скільки часу може знадобитися росіянам, щоб зрозуміти, що відбулося

Війна Росії проти України за лічені місяці принципово змінила й об'єднала українське суспільство проти ворога. Також широкомасштабне російське вторгнення стало причиною зміни ставлення українців і до своєї держави. «Те, чого не змогла зробити Україна за 30 років свого незалежного існування, зробила війна», — каже НВ авторитетний український соціолог директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха.

Відео дня

Про те, наскільки змінилися цінності українського суспільства у воєнний час, які проблеми постануть перед співвітчизниками після закінчення війни та що далі відбуватиметься з російським суспільством Головаха розповів НВ.

— На ваш погляд, як саме змінилося українське суспільство та його цінності за три місяці війни? І яку зміну ви б назвали головною?

— Українське суспільство змінилося настільки суттєво, що я б сказав: за ці три місяці воно змінилося більше, ніж за 30 років до цього. І про це свідчать не тільки мої власні спостереження, а й соціологічні дослідження.

Якщо оцінювати загалом результати таких досліджень, то можна сказати, що, насамперед, в Україні принципово змінилося ставлення до своєї держави. Тобто українці нарешті прийняли свою державу. При чому прийняли її не тільки в абстрактному баченні, а саме як країну, що у своєму нинішньому стані заслуговує поваги, прийняття й високої оцінки, оскільки українці побачили, що таке сусіди поруч, наскільки українська держава принципово відрізняється від того, що робиться там, і того, що несуть звідти в Україну.

Ще до війни, у листопаді 2021 року, Інститут соціології України за методикою, розробленою заступником директора інституту Сергієм Дембіцьким, проводив дослідження з оцінки українцями своєї держави, а в середині травня 2022-го соціологічна група Рейтинг це дослідження повторила. І ось, що принципово змінилося.

У листопаді 2021 року на запитання: «Якими, на ваш погляд, є умови життя в Україні для більшості населення?» 53% респондентів відповіли, що умови загалом погані, а 38% сказали, що умови загалом задовільні або гарні. А вже в середині травня 2022-го тих, хто вважав умови життя в Україні загалом поганими було 28%, а 62% респондентів відповіли, що ці умови загалом задовільні або гарні.

Річ у тім, що попри все, що відбувається нині, українці зрозуміли, що вони мали й що вони можуть втратити. Приходить усвідомлення, що навіть в таких страшних умовах, в яких ми зараз опинились, країна дає українцям те, що можна оцінювати, як задовільні умови. Можливо, це й психологічний феномен, але це дуже важливе усвідомлення великої цінності своєї держави.

Більше того, у 2021 році на запитання: «Що ви скажете про досягнення та невдачі України, починаючи з 1991 року і до сьогоднішнього дня?» 53% сказали, що переважали невдачі, 34% вважали, що невдачі і досягнення компенсували одне одного, і тільки 4% співвітчизників заявили, що переважали досягнення. І ось як бачать громадяни цю ж ситуацію зараз: 30% сказали, що переважали невдачі, 44% схиляються до думки, що невдачі і досягнення компенсували одне одного, і 18% впевнені, що переважали досягнення.

Видно, як принципово змінюється ситуація й наскільки менше стало тих, хто впевнений, що переважали невдачі: якщо 2021 року таких була абсолютна більшість, то вже зараз їх менше третини.

Є ще одне дуже цікаве запитання: «Що ви думаєте про майбутнє України?» Річ у тім, що оцінки оцінками, але уявлення людини про майбутнє визначає те, чи пов’язує вона своє майбутнє з майбутнім країни. Адже можна вважати, що у держави немає перспектив і тоді буде байдуже на її майбутнє, людина думатиме, що воно погане й не пов’язуватиме своє майбутнє з цією країною, і як наслідок — не захищатиме її.

Втім, дивіться, як змінилися результати. 2021 рік: скоріш за все ситуація буде погіршуватися — 35%, ситуація не буде погіршуватися, але навряд чи покращиться — 38%, скоріш за все ситуація буде покращуватися — 13%. Тобто впевнених оптимістів у листопаді 2021 року в Україні було лише 13%. А ось результати 2022-го: скоріш за все ситуація буде погіршуватися — 7%, ситуація не буде погіршуватися, але навряд чи покращиться — 13%, скоріш за все ситуація буде покращуватися — 76%.

Отже, у цій страшній ситуації, в якій нині перебуває країна, 76%, або понад ¾ українців вважають, що ситуація в Україні покращуватиметься. І цей показник вирішальний. Це означає, що українці сьогодні прийняли свою державу остаточно і головне, що нема суперечностей між регіонами. Якщо раніше у нас, в залежності від регіонів, були принципові відмінності в оцінці майбутнього України, її загального стану, культури, досягнень тощо, то зараз такої різниці немає.

Це наочно показує, що те, чого не змогла зробити Україна за 30 років свого незалежного існування, зробила війна. Вона поєднала регіони у впевненості, що Україна житиме ліпше, ніж живе зараз. Українці повірили в свою державу в усіх регіонах і саме тому чинять такий спротив агресору.

— А в чому нині сильні сторони українців?

— У сучасній політичній науці є така категорія як національна стійкість. Вона показує здатність громадян певної країні витримувати проблеми, негаразди й конфлікти, які можуть у цій країні статися. Відповідно є високий рівень національної стійкості, а є низький.

Я досліджував це питання ще до війни й за комплексом різних показників продемонстрував, що рівень національної стійкості українців достатньо високий, навіть попри те, що в них наявні негативні оцінки багатьох явищ. Інакше кажучи, українці при тому, що були великим скептиками стосовно нинішньої ситуації та перспектив, зберігали високий рівень стійкості та адаптивності.

І якщо війна затягнеться, то саме від цього залежатиме, чи витримаємо ми величезну напруженість і суттєві вади нашого становища в період війни й чи зможемо боротися за перемогу. З огляду на все, вважаю, що Україна може довго чинити спротив і слугувати для Заходу взірцем того, як треба боротися за свою країну та свої цінності.

— А в чому тоді слабкі сторони українців?

— Не знаю, з точки зору гуманізму й цивілізації, чи це слабка сторона, але українці не здатні до організованого насильства. Цим ми слабкіші за росіян, тому нам важче. Інакше кажучи, якщо буде команда, росіяни чинитимуть організоване насильство, не зважаючи на будь-які моральні, гуманістичні чи інші перестороги.

Українці так не вміють. Нам доводиться протистояти тільки російській армії, а росіяни можуть боротися з усіма, і з мирним населенням також, що ми вже побачили на окупованих територіях. Зрозуміло, це імперський народ, який успадкував традиції Золотої Орди з її жорстокістю, абсолютною байдужістю до будь-яких проблем гуманізму та вмінням організовувати насильство будь-якого масштабу. Українці цьому не навчились, бо були поза Ордою. І тут у нас буде проблема, бо жорстокості нам для війни, може, дещо бракує.

— У чому українці бачать свої головні проблеми, крім війни?

— У нас завжди було три проблеми й нікуди від них не дітися. Перша — це тотальна корупція. На жаль, українці не є взірцем щодо ставлення до корупції. І тут спостерігається цікавий феномен. Згідно з даними «Європейського соціологічного дослідження», в якому брав участь наш інститут, українці були на другому місці серед тих, хто найсуворіше засуджував корупцію на державному й політичному рівнях. І на другому місці з кінця, якщо йшлося про вирішення власного нагального питання. Тобто українці суворо засуджують загальну корупцію й вкрай м’яко ставляться до власної побутової корупції. А з цього ж виростає й решта корупції.

Отже, українці завжди називали головними проблемами тотальну корупцію й низький рівень життя. А з 2014-го через постійну загрозу війни додалася ще й третя проблема — Росія.

— Як ви поясните доволі високий дух волонтерства серед громадян України? Чи можете порівняти із іншими країнами?

— Взагалі-то це так зване громадянське суспільство. Адже в сучасному цивілізованому світі країною править не тільки держава, тобто відповідні міністерства, відомства й структури, але й громадські організації. І в Західній Європі чи в США більшість громадян є членами хоча б однієї громадської організації. В Україні до останнього часу менше 20% громадян були членами таких організацій. У нас було досить слабке громадянське суспільство.

Для розуміння. В індустріальному суспільстві в Європі та в США сформувалася класична демократія, ознаками якої були вибори, партії й свобода слова. А після Другої світової війни почала формуватися нова система демократії, так звана деліберативна [дорадча] демократія, тобто така, що побудована на участі громадських організацій в управлінні державою, на діалозі держави з цими організаціями та їхній взаємодії.

В Україні, якщо й були елементи класичної демократії, то деліберативної не було. Тому волонтерство можна розглядати як перший крок до створення саме такої демократії. Причому волонтерство у нас виникло не тому, що українці масово були до цього готові, це стало з’являтися просто з безвиході. Усі ж бачили, що робилося з нашою армією в 2014 році, і тільки волонтери хоч щось стали робити й допомагати.

Це ще не означає, що більшість громадян України стали членами волонтерських організацій. Це просто активізувалися ті, хто й до того був активними. Станом на 2021 рік у нас все одно близько 20% українців були членами громадських організацій. Тобто у нас активність зросла не кількісно, а якісно, ті люди, які вже були активні, просто подвоїли свої зусилля.

— Чи довіряєте ви якимось соціологічним дослідженням щодо того, що відбувається в російському суспільстві? Які саме процеси там відбуваються?

— Будь-які опитування на політичну тематику, що проводяться в суспільстві, де немає свободи слова й панує тоталітарна атмосфера, позбавлені будь-якого глузду. Річ у тім, що більшість людей просто бояться чесно відповідати, бо не вірять, що в нинішніх умовах захищені. Тому важко сказати, яка кількість з них насправді так думає, яка прикидається, а яка просто зомбована. І оті 80% росіян, які, згідно з опитуваннями, нині підтримують війну, це та сама фатальна помилка.

— На вашу думку, що відбуватиметься із російським суспільством далі?

— Росія має амбівалентну [двоїсту] природу. З одного боку, це, так би мовити, відстала православна недоцивілізація, а з іншого — цілком нормальна європейська цивілізація, в якій є багато елементів абсолютно ідентичних до тих, що є на Заході. Проблема тільки в тому, на які «педалі» тиснути. Якщо на недоцивілізаційні, де є страшенна російська православна церква, російський імперський синдром з його фантомними болями, то буде страшний монстр, який становить загрозу всьому людству. А якщо тиснути на «педалі», що пов’язують РФ із Заходом, то буде зовсім інша Росія.

Вважаю, що так, як колись за кілька років дивовижно зміг зникнути Радянський Союз, точно так може зникнути не Росія як держава, а Росія як частина так званого «руського міра». Останній залишиться абсолютно маргінальним осередком активності в цивілізованій Росії, якщо почнуть тиснути на «педалі», що поєднують Росію з цивілізованим світом. Зрозуміло ж, що росіяни мають і культуру, і науку, і все, що присутнє на Заході, — просто треба, щоб ця сторона стала панівною, а не «руській мір» з його атрибутами.

— Як змінилося ставлення українців до росіян після небаченої жорстокості російської армії по відношенню до мирного населення України?

— Дуже сильно. Більше 90% українців змінили своє ставлення до росіян на негативне. Якісь сентименти ще трохи лишилися на півдні та сході України, але це лічені відсотки.

Колись Міжнародний інститут соціології спільно з російськими соціологами проводив дослідження, згідно з результатами якого, росіяни ставились до українців гірше, ніж українці до росіян, хоча агресорами були саме росіяни. Це відомий феномен, який пояснюється так: кого ти б'єш, того й ненавидиш. Не тому б'єш, що ненавидиш, а тому ненавидиш, що б'єш.

— Як, на вашу думку, буде змінюватись ставлення українців до росіян через десять, через двадцять років після війни?

— Тут є різні сценарії, але давайте розглянемо такий, що війна закінчується, Україна здобуває перемогу й повертає окуповані Росією території. Отже, якась перспектива, що українці змінять своє ставлення до росіян на позитивне, є тільки в одному випадку: якщо Росія вибачиться, компенсує всі втрати й поверне все, що захопила.

Поки на це годі сподіватися, якщо в Росії не стануться зміни, що пов’язують її з цивілізованим західним світом, якщо туди не прийдуть люди, які здатні це зробити та якось нормалізувати російсько-українські відносини та ставлення росіян до українців. Доки росіяни вважатимуть, що вони праві в цій війні, що правильно робили, що нас били, доти вони нас ненавидітимуть. А коли визнають, що були неправі, то для них це буде великий когнітивний дисонанс. А люди не хочуть жити в умовах когнітивного дисонансу.

Єдине, що може допомогти, хтось їм пояснить, насамперед, авторитетні люди з тієї ж Росії, що вони були неправі, й вони це усвідомлять. Як свого часу це було з німцями. Але й там усе було не так просто. Ще в середині 1950-х третина німців вважали, що при Гітлері було ліпше й до фюрера ставились позитивно. А вже в середині 1960-х це стало маргінальним явищем. Тобто німцям, народу з більшими традиціями цивілізованого розвитку, ніж у росіян, потрібно було 20 років, щоб це прийняти й вибачитись. Тому стосовно росіян, вважаю, що потрібно, щонайменше, одне покоління. І це у найліпшому випадку.

— А з якими проблемами зіткнеться українське суспільство по завершенні війни?

— Це проблеми економічні та демографічні. Останні пов’язані з втратою населення, насамперед, чоловіків. Ще одна серйозна проблема — люди, які виїхали з України. Ну, а потім відновлення всієї інфраструктури. І якщо нас підтримають західні країни, то в результаті ми, відтворюючи інфраструктуру, зможемо її осучаснити. Адже до війни Україна переважно жила в умовах залишкової радянської інфраструктури і це її тягнуло назад.

Втім, усе залежатиме від того, що насамперед ми відновлюватимемо: інфраструктуру чи корупцію. І саме громадські організації й мають за цим слідкувати. Якщо зараз уся їхня увага зосереджена на війні, то потім вона має бути зосереджена на тому, щоб ми не відновили корупцію. Від цього залежатиме, чи зможемо ми побудувати нову Україну.

— Чи можливий поділ суспільства, який саме?

— Це теж може бути повоєнною проблемою. Зараз ми об'єдналися, консолідувалися й це дуже добре, але після війни можемо розслабитися й виникнуть претензії тих, хто воював, до тих, хто не воював, тих, хто говорив виключно українською мовою, до тих, хто говорить «мовою агресора», тощо. От навіть зараз виникають суперечки між біженцями та тими, хто залишився, між тими, хто втратив житло, й тими, у кого воно вціліло.

І тут я бачу три джерела, що можуть це реально регулювати. Це представники держави, засоби масової інформації та моральні авторитети країни, які мають закликати до толерантності й консолідації на відбудові країни, а не на з’ясуванні внутрішніх відносин.

— На вашу думку, наскільки оновиться в Україні політичний ландшафт після закінчиться війни, чи є на це запит у суспільства?

— Чесно кажучи, про оновлення не можу дати відповідь. Річ у тім, що за цей час будуть суттєві зміни у свідомості людей і саме в політичній площині. А які саме будуть ці зміни зараз сказати важко.

— У такому разі, чи існує вірогідність повернення старих політиків з реваншистськими поглядами?

— Якщо ми переможемо, то ні. Такі політики вже не повернуться, а залишаться на маргінесі. І своєю перемогою Україна ще раз доведе, якими вони були анахроністами.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X