Місцезнаходження — невідоме. Як українки намагаються розшукати своїх чоловіків, які зникли безвісти під час повномасштабної війни

15 листопада 2022, 08:42
Ексклюзив NV
Український художник малює на стіні будівлі, вкритої слідами від куль і уламків, Куп’янськ, Харківська область, жовтень, 2022 рік (Фото:REUTERS/Vyacheslav Madiyevskyy TPX IMAGES OF THE DAY)

Український художник малює на стіні будівлі, вкритої слідами від куль і уламків, Куп’янськ, Харківська область, жовтень, 2022 рік (Фото:REUTERS/Vyacheslav Madiyevskyy TPX IMAGES OF THE DAY)

Жінки, чиї кохані зникли безвісти під час повномасштабного вторгнення росії, розповідають, як шукають своїх рідних та намагаються повернути їх з полону.

Ті, що не повернулися з Луганщини

«15 березня 2022 року мій наречений Сергій Семена вступив до територіальної оборони Києва. Туди потрапив з дванадцятого разу — дуже хотів захищати Україну, був вмотивований. Тоді вони базувалися в Києві, на Оболоні. На початку червня їм повідомили, що вони поїдуть на кордон з Білоруссю, коли була загроза вторгнення з того боку. Їх повезли туди, але в той самий день повернули назад до Києва. А тоді відразу кинули на луганський напрямок», — розповідає в інтерв'ю НВ киянка Єлизавета Красніченко.

Відео дня

Сергій Семена потрапив на фронт у складі 34 батальйону 57-мої окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Востаннє виходив на зв’язок 16 червня. Перед тим він прислав декільком родичам фотографію, зроблену біля Бахмут-Хліба — як підтвердження, що їх привезли не на кордон з Білоруссю, а на Луганщину. Того ж дня написав, що скоро буде без зв’язку. На цьому зв’язок з ним обірвався. Згодом його побратими свідчитимуть, що Сергій загинув, проте його тіло забрати не вдалося. Військова частина ж надішле родичам сповіщення, в якому написано: «Зник безвісти».

Перед відправленням на фронт Сергій Семена придбав собі окремий телефон — кнопочний, щоб завжди бути на зв’язку. Крім цього, мав при собі і смартфон. Обидва телефони пізніше повернули його родичам:

«Побратими спершу передали через Сергієвого брата його рюкзак, де той зберігав речі на півроку: футболки, штани, запасні наколінники, інше, необхідне для життя. Велика така сумка, як дорожня, але військова, — згадує Єлизавета Красніченко. — Трохи пізніше дружина ще одного зниклого безвісти бійця 57 бригади, шукаючи чоловіка, почала робити медійний шум. Відразу після цього до родичів Сергія Семени приїхав ще один рюкзак з його речами. Там були ключі від квартири, гаманець з фотографіями, банківські картки, їжа, сухпайок. І обидва телефони. Хоча мені казали, що раніше цього рюкзака не було, коли робили опис речей хлопців. Тоді говорили, мовляв, він залишив свій рюкзак десь на позиціях. Потім пояснили, нібито він весь цей час їздив десь у автівці і його не помітили».

Сергій Семена і Єлизавета Красніченко (Фото: Фото надане Єлизаветою Красніченко)
Сергій Семена і Єлизавета Красніченко / Фото: Фото надане Єлизаветою Красніченко

Єлизавета Красніченко зізнається: здивована тим, що всі ті речі, які, на її переконання Сергій Семена мав би завжди носити при собі, повернулися до неї. А Сергій — ні. Вона припускає, що бодай один з телефонів та ключі від квартири мали би бути при ньому завжди. Тож якби він загинув, і його тіло, згідно однієї з версій, не могли забрати з тих чи інших причин, щось з цих речей мало би залишитися при ньому.

Смартфон Сергія — заблокований, і Єлизаветі не вдалося розблокувати його, аби дістати доступ до даних. У сервісному центрі, куди жінка звернулася по консультацію, їй сказали, що можуть запропонувати тільки перепрошити телефон. Але тоді дані, які були на ньому, точно видаляться.

Зараз Єлизавета, заручившись підтримкою інших родичів бійців 57-ї бригади, всіма способами намагається дізнатися бодай якусь інформацію про місцезнаходження свого нареченого. Або ж — документального підтвердження його смерті чи потрапляння в полон. Вона каже: їй відомі випадки, коли бійців, про смерть яких усно свідчили побратими, згодом знаходили в полоні. Поки чекає на інформацію про Сергія, разом з друзями відкрила у Києві виставку його картин.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Разом з Єлизаветою свого чоловіка шукає і Лілія Лук’янюк. Її чоловік Дмитро також воював у складі 57 ОМПБр, потрапив на Луганський напрямок з Сергієм Семеною та іншими бійцями. Він перестав виходити на зв’язок 16 червня — так само, як і Семена. Останнє повідомлення дружині написав того дня о 09:35 — повідомив, що їх везуть до Лисичанська. Від Координаційного штабу їй надійшов лист про внесення в реєстр оборонців, які перебувають у полоні, а також — сповіщення про безвісти зниклого. Згодом їй, так само як і родині Сергія Семени, повернули рюкзак з речами Дмитра: телефон, військовий квиток, гаманець, одяг та запаси їжі.

«Речі всі були цілі, консерви — не вживані. Він навіть ложку не встиг дістати. У гаманці було 370 грн готівкою. Я не повірю, що мій чоловік, знаючи, що він їде в місця, де, скоріше за все, не буде банкоматів і можливості розраховуватися карткою, взяв з собою так мало готівки», — ділиться спостереженнями Лілія Лук’янюк.

Як з’ясували жінки згодом, тоді 34 бригаду відправили у Тошківку, що на Луганщині. Про те, що російські війська захопили цей населений пункт, керівник Сєвєродонецької РВА Роман Власенко повідомив 21 червня 2022 року. У боях за ці території проти українських військових з російського боку зокрема виступали і представники ПВК Вагнера, а також — війська так званої ЛНР.

Сергій Семена, наречений Єлизавети Красніченко (Фото: Фото надане Єлизаветою Красніченко)
Сергій Семена, наречений Єлизавети Красніченко / Фото: Фото надане Єлизаветою Красніченко

«У „вагнерівців“ було завдання не вбивати, а брати в полон. Проте майже ніхто з українських бійців, які зникли під час тих боїв у квітні-травні, не має підтвердженого статусу полоненого. Їх немає у списках полонених, тож їх не запитують на обміни, і, відповідно, не міняють. Від них немає телефонних дзвінків. Доказом полону ж є або підтвердження з боку російської сторони, наприклад, демонстрація відповідних фото чи відео, або — якщо є телефонні дзвінки. В мене є дані чотирьох джерел, отримані не офіційно, про те, що мій чоловік — у полоні», — розповідає Лілія Лук’янюк.

Отримати офіційне підтвердження цієї інформації їй поки так і не вдалося. Чат-бот СБУ відповів, що, за їхніми даними, Дмитро перебуває в полоні, та без листа від відомства ця інформація не може вважатися офіційною. На думку Лілії Лук’янюк, її чоловік може перебувати або на тимчасово окупованих територіях України, або на території росії. Проте де саме він знаходиться — їй невідомо.

Сім'ї зниклих безвісти бійців 57-ї бригади зверталися в низку інстанцій: до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері центрального регіону, Офісу генерального прокурора, до командира в ВЧ-А72/95, до Міністерства оборони України, Державного бюро розслідувань та Червоного Хреста.

«Було дві найбільш розповсюджені відповіді на наші запити. Найчастіше нам відповідають, що територія окупована, й тіла зможуть повернути тільки після деокупації — як це відбувалося, наприклад, в Ізюмі. Тоді почнеться ексгумація, і тіла будуть впізнавати по ДНК. Ми свої зразки вже здали. Друге, що нам кажуть: злочину немає в тому, що послали хлопців на таку позицію, немає. Кажуть, що це — війна. І взагалі, вони ж самі пішли в ТрО», — розповідає Єлизавета Красніченко. Жінки також беруть участь у мітингах: родичі військових з 57 бригади виходять на вулиці своїх міст, аби привернути увагу до своїх проблем та закликають допомогти їм з пошуком рідних.

«Це — війна, і по-іншому бути не може»

Після операції на Лисичанському напрямку в період з 24 лютого до 1 липня 2022 року в 57-й ОМПБр налічується 212 загиблих та 177 військовослужбовців, які зникли безвісти — таку статистику в коментарі НВ наводить полковник ЗСУ, командир бригади Олександр Бакулін. За його словами, зі 177 зниклих безвісти близько сотні — ті, хто зник під час боїв за такі населені пункти як Новотошківка, Тошківка та Устинівка. Ці три локації були одними з найгарячіших точок у ті дні. А бої в зазначений період, каже він, точилися практично безперервно:

«Бої за Новотошківку відбувалися у квітні. З лютого по квітень противник штурмував нас безуспішно, тактикою дрібних груп, на що ми якісно відповідали і не втрачали наші позиції. В квітні ж противника „накрутили“, що у них війна триває вже два місяці, а результату — ніякого. Тож на Новотошківку, яку обороняли дві роти 34-го батальйону, в результаті стала наступати 4 мотострілецька бригада в складі трьох мотострілецьких батальйонів і танкового батальйону „народної міліції ЛНР“. Вони створили достатньо сильні угруповання, щоб прорвати нашу оборону, що їм, в принципі, вдалося. Ми тримали Новотошківку, скільки могли — 34-й батальйон відійшов за наказом».

34-й батальйон виходив з Новотошківки вночі, говорить Олександр Бакулін. На той момент противник вже прорвав оборону і зайшов в саму Новотошківку. Враховуючи це, «в бойових порядках був певний безлад». Ті бої командир називає «жорстокими і активними». Каже: українські військові виходили через противника з боями. Саме тому тіла багатьох з тих, хто там загинув, забрати не вдалося.

«Якщо людина загинула, ми передаємо інформацію у військовий комісаріат, вони ж повинні вручати родичам сповіщення про смерть. Про зниклих безвісти, в принципі, така ж схема. Ми надаємо офіційний документ, що військовослужбовець або зник безвісті, або загинув, — пояснює Олександр Бакулін процедуру сповіщення родичів. — Звісно, бувало, що когось невчасно повідомляли. Це — війна. Іноді вчасно отримати інформацію, коли тривають бої, просто неможливо. Як і зрозуміти, де саме на цей момент перебуває військовослужбовець. Тож всі цифри підбивалися вже безпосередньо після боїв».

Відповідно до українського законодавства, розрізняють дві категорії: зниклі безвісти та зниклі безвісти за особливих обставин. ЗУ Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин визначає, що останні наділені державою спеціальним правовим статусом.

Особою, яка зникла безвісти за особливих обставин, вважається особа, зникла безвісти у зв’язку із збройним конфліктом, воєнними діями, тимчасовою окупацією частини території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру.

Дмитро Лук'янюк, чоловік Лілії. Фото зроблені під час поїздки в Тошківку (Фото: Фото надане Лілією Лук'янюк)
Дмитро Лук'янюк, чоловік Лілії. Фото зроблені під час поїздки в Тошківку / Фото: Фото надане Лілією Лук'янюк

«Після перших боїв я хотів вийти на підрозділи противника, які безпосередньо з нами воювали, забрати наших загиблих тощо. Проте на той момент бої не дозволяли, і вони назустріч нам не пішли. Мені роз’яснили, що цим займається СБУ. Багато ситуацій, коли два-три військовослужбовці кажуть, що бачили, ніби військовий загинув, а потім ще кілька з них кажуть: ні, бачили його живим. А через чотири місяці він „всплив“ у полоні», — розповідає в інтерв'ю НВ Олександр Бакулін. На питання про те, чи достатньо повною, на його думку, є комунікація керівництва з родинами зниклих військових з 57 бригади, відповідає так:

«Я розумію позицію рідних, дружин. Їм потрібні їхні чоловіки, але, на жаль, це дуже страшна війна. Люди не розуміють, що тут відбувається, як воно насправді. І чому ми іноді не можемо забрати тіло загиблого військовослужбовця. Я розумію, що людям це, в принципі, не цікаво — їм треба, щоб віддали чоловіка. Зрозуміло, вони вважають, що в усьому винний я, командири батальйонів і так далі. Але це — війна, по-іншому бути просто не може, яких би зусиль ми не докладали».

Буча як трагедія без кінця

Жителька Бучі Олена Фокова виїхала з міста на другий день повномасштабної війни — 25 лютого 2022 року о 5:20 ранку. Їй вдалося потрапити в проміжок часу, коли навколо була відносна тиша — вже за дві години після цього росіяни почали обстрілювати автівки цивільних, які намагалися евакуюватися.

Олені з донькою вдалося виїхати до Польщі, а її чоловік залишився у Бучі. За кілька днів, 9 березня, під час окупації міста росіяни захопили його.

«Я навіть сказала б не у полон, а у заручники. Коли беруть цивільних людей, то, згідно з Конвенцією про захист цивільного населення під час війни, це — заручники. Ми почали шукати його. Він повинен був виїхати 9 березня у першому зеленому коридорі, але зник. Згодом з’ясувалося, що в моєму домі росіяни поставили блокпост, і сусідів, які намагалися виїхати, спочатку заводили до мене в будинок, обшукували — не хотіли випускати», — розповідає в інтерв'ю НВ Олена Фокова.

Пошкоджень у її будинку, каже вона, небагато: вибиті вікна на першому і другому поверсі, побита техніка, перевернуті речі. Те, що не могли забрати з собою — трощили і руйнували. Російські військові якийсь час жили в будинку її сусідки. Поряд з хатами, прямо у дворах місцевих мешканців, ставили свою техніку. Щоб заїхати — ламали паркани.

«У мене було три кішки. Одну просто розстріляли, другого кота ми так і не знайшли, а третього вдалося розшукати завдяки сусідам та вивезти за кордон, — розповідає жінка. — Це кішка моєї доньки, тепер вона разом з нами у Франції. Кішка дуже боїться чоловіків — така реакція у неї після подій в Бучі. Ось що вони роблять — і з тваринами, і з людьми».

Олена Фокова удворі свого будинку в Бучі до початку повномасштабної війни (Фото: Фото надане Оленою Фоковою)
Олена Фокова удворі свого будинку в Бучі до початку повномасштабної війни / Фото: Фото надане Оленою Фоковою

Племінників одного з її сусідів вбили російські військові. Це — сім'я Чекмарьових, про яку тоді багато писали ЗМІ. На очах у Олександра Чекмарьова окупанти з БТРа розстріляли авто з його родиною — загинула його дружина Рита і двоє хлопчиків, 5-річний Клим і 9-річний Матвій. Сам Олександр внаслідок тяжкого поранення втратив ногу.

Завдяки сусідам Олені Фоковій вдалося дізнатися, машина, на якій чоловік хотів виїхати з міста, стоїть біля будинку — так вона зрозуміла, що йому не вдалося покинути Бучу. Майже через два місяці після цього росіяни оприлюднили список, в якому зазначили, що коханий Олени Фокової — у них в полоні. Його приблизне місцезнаходження вдалося визначити завдяки чоловіку на ім'я Борис. Він так само цивільний, місцевий мешканець, якого росіяни разом з іншими особами захопили в полон і утримували спершу на території військового містечка у Гостомелі, потім вивезли до росії через Білорусь. Борису вдалося потрапити на обмін в кінці квітня. Звільнившись, він знайшов Олену Фокову через соцмережі та розповів їй, що перебував у полоні разом з її чоловіком.

«Він сказав, куди їх привезли. Це Брянська область, Новозяблівка, СІЗО-2. Але зараз я маю інформацію, що частину наших полонених вивезли до Севастополя. Тож не знаю, де мій чоловік: у Брянській області чи вже в Севастополі? Вони не дають можливості з ним поспілкуватися», — розповідає Олена Фокова.

Єдиний спосіб зв’язку — це записка, яку вона отримала від свого чоловіка на початку вересня. На клаптику паперу від руки було написано загальні фрази: «Я живий, у мене все добре». Почерк жінка впізнала. Вона каже: всі листи і записки ретельно перевіряє і модерує російська сторона, тож жодних деталей полонені написати просто не можуть. Цю записку її чоловік писав ще навесні, проте до адресата вона дійшла лише за кілька місяців.

Олена Фокова зверталася до Червоного Хреста в Женеві, Україні та росії, контактувала з Моніторинговою місією ООН з прав людини, з російськими правозахисниками, Національним бюро з пошуку зниклих, та подавала заяву до поліції. Та каже: їй радять лише чекати. Дістати хоча б якісь деталі — неможливо.

«Цей чоловік, Борис, якому вдалося повернутися додому, розказував, що росіяни вивозили цивільних людей в ліс поряд з Бучею. Там викопували ями, тримали людей і катували їх. Хто не вижив — залишався у ямі. Декого забирали в полон. Після свого повернення Борис разом із правоохоронцями шукав яму, в якій його тримали. Зміг знайти її далеко не з першої спроби — на це пішло кілька місяців. Та коли все ж таки вийшли на потрібне місце, у тій ямі побачили тіла двох осіб», — ділиться Олена Фокова.

Вона впевнена: коли до Бучі повернуться люди, які безпосередньо були жертвами цих катувань, цілком ймовірно, що вони зможуть показати більше подібних локацій. І тоді на нас усіх чекає ще більше страшних знахідок. Адже ніхто достеменно не знає, скільки ще тіл ховають місцеві ліси. Жінці відомо, наприклад, про два підвали у Гостомелі, де під час окупації міста перебували 52 людей, зокрема і жінки.

Олена Фокова одна з сотень, чия близька людина зникла безвісти після окупації Бучі російською армією. Вона згадує телеграм-канал, в якому наразі — близько тисячі родин. Це люди, які так само шукають своїх рідних. Навіть якщо цих людей вдасться повернути, на них чекатиме тривала реабілітація — і психологічна, і фізична. І це — ще один аспект, який наразі в Україні не налагоджено.

«Це — дуже актуальне питання, і не лише для тих, хто потрапив в таку ситуацію після окупації Київщини. З таким само досвідом стикаються люди з Харківщини, Херсонщини, інших областей, — розмірковує Олена Фокова. — Вони перебувають в полоні по кілька місяців, їх погано годують, можуть бити і катувати, не надають належну медичну допомогу. Після повернення такі особи мають право на те, щоб до них ставилися гідно і допомагали їм».

Станом на 1 листопада 2022 року до Національної поліції України надійшли повідомлення про безвісне зникнення у зв’язку зі збройним конфліктом 8150 цивільних осіб. Такі дані надали НВ у Головному слідчому управлінні НПУ. Із зазначеної кількості встановлено факт загибелі 317 осіб, ще 1917 були розшукані живими силами Нацполіції. Досі залишається не встановленим місцезнаходження 4876 осіб.

За ж даними, які озвучила заступниця міністра оборони України Ганна Маляр в ефірі телемарафону, станом на 2 листопада зниклими безвісти в Україні вважаються близько 7 тис осіб. Вона додає: будь-яка інформація, що містить персональні дані військовослужбовця, який перебуває в полоні або зник безвісти, може нашкодити і його життю, і процесу обміну. І закликає родичів не виставляти фото зниклих українців у соцмережах та не публікувати у відкритому доступі дані про них.

Куди звертатися, якщо ваші родичі зникли безвісти:

1 Кол-центр з розшуку зниклих безвісти військових і цивільних осіб при Уповноваженому з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

Співпрацює з Національним Інформаційним Бюро при Мінреінтеграції у питаннях інформації щодо зниклих безвісти.

  • гаряча лінія кол-центра — 0 800 339 247 працює з понеділка по п’ятницю з 9:00 до 18:00.

  • у суботу і неділю кол-центр працює у віддаленому режимі. Інформація приймається у вигляді повідомлень на номер 095 896 0421 у Viber та Telegram.

  • Також для зв’язку з працівниками кол-центру можна скористатися електронною адресою: war2022people@gmail.com

  • якщо в вашому регіоні працює представництво офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, то зверніться до нього. Інформацію можна знайти на сайті Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. В планах уряду відкрити такі офіси в усіх областях.

2 Національна поліція України:

Заява про розшук особи, зниклої безвісти за особливих обставин, може бути подана родичем такої особи, представником військового формування, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, громадським об'єднанням або будь-якою іншою особою, якій стало відомо про зникнення.

  • Короткий телефонний номер — 102

  • Гаряча лінія Національної поліції України для отримання консультацій щодо подальших дій: 0800500202

  • Письмове звернення до Нацполіції можна надіслати на електронну адресу pg.npu@police.gov.ua.

3 Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими при Головному управлінні розвідки:

м. Київ, вул. Спаська, 37, тел. 095−412−74−24, 044−425−12−09

4 Чат-бот для пошуку полонених та зниклих безвісти військових: https://t.me/nib_uncp_bot

Детальний алгоритм дій можна знайти на сайті Безоплатної правової допомоги та ось у цій пам’ятці від Української Гельсінської спілки з прав людини.

.
Фото: .
Показати ще новини
Радіо NV
X