«Бракує Кайдаша». Розмова Жадана з Цимбалюком: українські герої і правда в історичних драмах, серіали і російське кіно

6 червня 2021, 09:57

Тарас Цимбалюк, зірка серіалів Спіймати Кайдаша, Кріпосна, ведучий ювілейного кінофестивалю Молодість в інтерв'ю Сергію Жадану розповів, чи можливо знімати в Україні якісні фільми і чому країна потребує вітчизняного кінопродукту.

НВ публікує скорочену та відредаговану версію інтерв'ю, записаного для програми Говорить Жадан на Радіо НВ.

Про Спіймати Кайдаша і Чорного ворона

— У нас тут прямо фанклуб серіалу Спіймати Кайдаша. В нас була Тоня Хижняк, в нас була Наталка Ворожбит, і дуже приємно, що ти теж є. Тому перше питання про цей серіал. Ти слідкуєш за реакцією українців на серіал?

Відео дня

 — Звичайно.

 — Як ти думаєш, що українці там побачили?

 — Простих людей. Побачили українців, побачили українські сім'ї, побачили, що цей проект дуже соціальний, бо при всій своїй простоті він має таку філософію, що люди, які мають здоровий глузд, мають нормальну роботу, не можуть домовитися, один одного не чують. І так живе багато сімей, які не можуть сісти, якісь свої моменти розібрати, щоб їм легше жилося…

 — Про щось домовитися.

— Про щось домовитися. Тому це так вирвано з контексту, дуже самодостатня історія, яка показує людям, що треба якось говорити, чути один одного.

— Я теж слідкував за реакцією, мені страшенно цікаво. Насправді мені серіал дуже сподобався. Мені здається, це така революція невеличка в українському кіно. Я бачив багато захоплених відгуків. Ясна річ, бачив і негативні. І негативні теж, мені здається, саме від того, що українці там побачили себе. Що ми не звикли себе бачити.

 — В Корсуні, в моєму рідному місті люди, які розмовляють ще гіршим суржиком, критикували, що там є суржик. Я кажу, що я теж суржик не сприймаю. Є українська мова, у крайньому разі є російська мова, ми ще відкашлюємо всі ці моменти, якісь там постсовкові. Можна ставитися до цього з розумінням. Але якщо люди розмовляють так в цих містах, в цих селах, то це буде неправда, якщо Ворожбит Наталка, був в неї варіант якось від суржика потроху відходити і вичищати це все. І ми розуміли, що це в якійсь мірі неправда буде.

 — Я згоден. Насправді мені здається, що це такий пуризм мовний, коли люди в житті говорять так, як говорять, а на публіку чи на камеру намагаються якось перейти на щось інше, воно не зовсім щиро виходить. А скажи мені таку річ, ти ж закінчував Карпенко-Карого, так?

— Так.

— Тут у нас сидів Богдан Бенюк, скажімо, ми з ним теж говорили про те, як у вас відбувається викладання, зокрема мова як викладається? Це ж теж є такі наші театрали, які ходять в театри, і вони говорять, що все добре, прекрасні фантастичні актори, але коли вони починають говорити мовою такою дистильованою, то воно перестає звучати щиро. І тут, я думаю, що багатьох і зачепило і позитивно, і негативно в цьому серіалі, що ви говорите живою мовою, що це не сценічна мова. А от ви говорите так, як в житті.

— Так. Це особливість цього серіалу, це такий був мотив, це такий був задум. В університетах, ясно, що мова, її ставлять такими класичними штампованими методами. Кожна буквочка повинна… Вона для мене нежива. Я завжди був противником цього всього. Я, в принципі, висловлював ці думки навіть викладачам по сценічній мові. І мені вважалося це занадто, бо мене це відволікає, особисто мене, в театрі. Коли я сиджу, і коли актор починає дуже красити мову…

— І ти не звертаєш увагу саме на те, як він вимовляє?

— Так. Я розумію, що я наче на здачі того екзамену зі сценічної мови, і якось вся ця органіка, вона мене… Ну, її немає, і мене це збиває. Тому в Кайдашах мене дуже потішило, що там люди боряться за правду в кадрі.

— Коли я говорю, що це певна революційність, думаю, це теж саме в цьому.

— Є в цьому, звичайно. Люди ж сприймають, це дуже важливий орган сприйняття. Тому ця річ підсилила, безумовно.

— Про продовження я питати не буду, ти говорив, що ти не знаєш, це не від тебе залежить.

— Це не залежить, я не знаю. Але моя думка, що цей серіал можна знімати і знімати вічно, і цей серіал настільки самодостатній, що цю історію можна відпустити і з такою планкою її і залишити.

— Я згоден, що продовження точно може бути. Бо у вас там так цікаво розходяться долі братів, один лишається, інший йде на війну. І це ніби різні політичні погляди, а разом з тим вони лишаються братами.

— Звичайно. І події в Україні відбуваються, і, в принципі, і діти народжуються, тобто там сюжетів маса може бути.

— Це цікаво. Може, зараз нас Наталка послухає.

 — Може. Наталочко, давай.

— А я натомість перейшов би до іншої твоєї ролі, теж, мені здається, надзвичайно важливої, і ролі, і самого фільму. Я маю на увазі Чорного ворона. Тому що я добре пам’ятаю, як Василь Шкляр писав цей роман, пам’ятаю, як він з’явився, пам’ятаю, як багато говорили про екранізацію можливу. Там і Віктор Андрійович Ющенко включався, хотів звертатися то до Мела Гібсона, то до Гоффмана. І врешті-решт фільм з’явився, зараз він пройшов, і ти там зіграв головну роль. Дивись, це така річ, що ніби Кайдаш і Чорний ворон — різні персонажі. А з іншого боку, мені здається, що в них є щось спільне. А що саме?

— Це українці, це герої свого часу. Це, в принципі, чоловіки, які готові змінюватися заради чогось, наприклад. Можу сказати, що величезна відповідальність була вступати в матеріал, книга облетіла всю Україну, це справжній національний бестселер. Тому за радістю послідував якийсь страх, відповідальність перед аудиторією, перед читачами і взагалі перед глядачами. Бо українське кіно встає, грубо кажучи, з колін, і все це оголює цей нерв сприйняття.

Я собою, в принципі, не задоволений, але розумію, що це ще і відповідальність, бо дуже сильний матеріал. Уособлення національних якихось інтересів, сильної книги, і все воно разом.

— Мені здається, що це ж не лише про історію ця книга і цей фільм. Це ж про те, що зараз з нами відбувається. Цей вибір щоденний. Особливо в умовах війни.

— Так, це взагалі болюча тема для моєї сім'ї. У мене ж тато літературознавець, історик, і я в дитинстві в нього розпитував про Холодний Яр дуже часто. Я вже це в інтерв'ю підкреслював. Мене дивувало багато речей, чому називається цей яр Холодним? Дитяча така думка була. Тато мені там пояснював, що, каже: «Ми з тобою поїдемо в Черкаську область, є там низина, ліс густий, падає там вода постійно, реально, — каже, — вода коле, дуже холодно».

— Їздили?

— Так і не поїхали. Мені ще дуже подобалася така теж дитяча цікавість, я постійно грався з якимись Бетменами, Суперменами, і тато мені казав: «Тарас, в нас є свої герої». І розказував, що є Тарас Трясило, є той, є той. І каже, що є Чорний Ворон, це людина, яка в лісі могла впоратися з десятьма, з двадцятьма чекістами. І я кажу: «Ну як»? Він каже: «Ну, міг заховатися в листі, вони маскувалися. Він дуже був сильний від природи, і це все підсилював своїм досвідом, ситуацією в країні, це все його загартовувало». І я так сидів, слухав, думав: «Ого, Боже мій, як все це класно».

Я з дитинства чув всі ці розмови. Бо тато з дитинства хотів прочитати Горліса-Горського, і цієї книги не було дуже давно, тривалий час це все було заборонено. А тоді в 2010-их роках, ще в якомусь 2008-му цей примірник потрапив до тата в руки, йому якийсь друг переслав звідкись, я вже не пам’ятаю. І він за кілька днів все це прочитав, і знову в нас була розмова на цю тему. Але це вже я був причетний до професії.

— Ти вже слухав як актор.

—  І тоді ми говорили вже з татом на тему, що Стас Боклан знявся в Поводирі, Санін зняв круте кіно, муками якимись, два чи чотири роки вони знімали його. І я кажу: «Тату, це крута дуже історія, що таке ще можна в Україні зняти»? І він мені розповідає, каже: «Скільки в нас історій, у нас просто героїв цих тьма! А люди не знають про це все». І тут в університеті заходить мова про те, що Туранський чи хто має знімати Чорний ворон, тоді ще вперше були ці всі мотиви знять. І ми з татом настільки зраділи, що все це екранізується. Тобто я не міг навіть уявити, що мене покличуть на якісь проби… Аби позвали в масовку, або чекіста, або кого-завгодно, якось бути причетним до цього матеріалу всього. Тому, звичайно, коли перший раз мені подзвонили, сказали, що цікавить моя кандидатура, я такий — ого. «Татусю, тут така штука, дай мені щось почитати».

— А це цікаво, ти тата часто згадуєш. Згадуєш, говориш, що це для тебе важлива людина, на яку ти рівняєшся. Він в тебе історик і літературознавець, так? Цікаво, тому що не завжди чоловіки згадують батьків. Зазвичай ти говориш «Я сам себе зробив».

— Ні, в мене батьки взагалі… Це авантюра для Корсуня піти навчатися на акторському факультеті. Більше того, мене вже в 11 класі здали в університет Драгоманова на менеджмент з туризму. І я не хотів там вчитися, я просто виграв там олімпіаду в 11 класі, і логіка, що треба десь з географією бути пов’язаним. І я приходжу до батьків на всю цю розмову, кажу: «Тату, мамо, дайте мені шанс спробувати себе в акторстві». Це вже був, щоб ви розуміли, кінець липня…

Тарас Цимбалюк і його батьки на відкритті кінофестивалю Молодість (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк і його батьки на відкритті кінофестивалю Молодість / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

— А ти грав у якомусь аматорському театрі?

— Ні, в мене був якийсь КВК шкільний, на такому рівні поверховому, звичайно…

— А звідки тоді бажання іти в театральний?

— Я кажу: «Я хочу на сцену». І тато мені говорить: «Ну, КВК — це класно, але якщо тобі вже брати оцей напрямок, то тобі треба займати якусь серйозну позицію актора в якомусь драматичному театрі. Звідти ти на режисуру можеш піти, на КВК свій, куди-завгодно, але опануй базу, а там уже будеш».

Тому я дуже вдячний батькам, це така перша моя свідома подяка за те, що вони мені дали шанс. І більше того, я вступив на контракт, я пам’ятаю, батькам не платять гроші, вони в мене викладачі, розраховують на консервному заводі консервами. Тобто жестяковий максимально період. І вони мене вивчили, я їм безмежно вдячний. Тому як їх не згадувати?

— Насправді це дуже зворушливо і страшенно приємно. В мене тут в гостях була Джамала, вона теж про тата згадує, це, знаєш, якісь такі неймовірні історії, як, власне, батьки передають дітям не просто знання, не просто дають освіту, не просто допомагають грошима, а передають якусь філософію свою і бачення. А тим більше ця історія, що ти в дитинстві чув про Чорного ворона, і потім ти його зіграв.

— Це взагалі космос був!

— А що батько сказав про фільм?

— Будемо відвертими, фільм міг вдатися набагато кращим. Тато настільки глибоко знає всю цю історію, настільки він… Якщо він Шкляра разів п’ять перечитував, шукав для себе щось нове постійно в цій книзі, то, звичайно, що для нього цей фільм був поверховим. Поверхово він розкривав і тему Холодного Яру, і те, що відбувалося в Україні, і сюжет його, може, теж не вразив. Звичайно, для тата найважливішим було, по-перше, що це оприлюднено, що такий меседж послали людям, що молоде покоління може знати, що таке період Холодного Яру. Це дуже важливо. Тобто він був дуже щасливий, що це все… І звичайно, він радий за мене. А як інакше?

— Тут зрозуміло. Я тоді б ширше поговорив про цю тему. Ти сказав, що фільм міг бути краще. Щоб не вдаватися в критиканство, тому що я розумію, тобі говорити про колег, може, теж… давай я тебе не буду на це провокувати. Але так чи інакше. Дивись, у нас зараз знімається багато історичного кіно. І той-таки Червоний, і той-таки Щоденники Петлюри, і Крути… Насправді це те, чого не було раніше.

— І Дике поле. До речі, я був на пробах, але, на жаль, мене не затвердили.

— А на кого? На головного?

— Мабуть. Це років п’ять тому було.

— Мені Ярослав Лодигін говорив, що там було десь більш як сто осіб кастингу.

— Так. Класно, все вдалося. І Москаленко красунчик, я йому це сказав. І багато хто мене там потішив у цьому фільмі.

Претензії до українського кіно

— Загалом, знаєш, дуже приємно бачити, як у нас багато акторів хороших, як у нас з акторами все добре. Ми ж звикли до 2014 року, що у нас знімаються в основному росіяни, а українці десь на других ролях, десь епізодичні ролі. А тут виявляється. Але питання було не про це, а про історичне кіно. І знаєш, мені здається, в нас з’являються фільми про війну, про те, що робиться на Донбасі, в нас з’являється історичне кіно, і до цих історичних фільмів, можливо, найбільше претензій і з боку глядачів, і з боку кінокритиків. І мені видається, моя суб'єктивна думка, що часто ці претензії доволі таки справедливі. Тому що ти дивишся, і ніби все правильно, актори чудові, події відбуваються, екшн є, а от немає якоїсь закоріненості, немає якоїсь переконливості.

— Є таке.

— А це від чого?

— Причин багато. Ми ще не можемо здихатися від продюсерських мотивів, коли люди починають знімати кіно. Тобто є якісь меркантильні погляди на це все діло. І люди хочуть відбити, мати якусь віддачу фінансову, заробити хочуть на цьому фільмі. Люди дуже ризиковано дивляться на думку, щоб вкидати в фільм більше грошей, ніж теоретично ми можемо отримати потім взамін. Тобто для нас це ще тоненький лід такий. На рейках дуже добре стоїть все це мильне виробництво.

Чому? Воно дуже добре пояснюється. Люди мінімально вкидають грошей, є колаборація з Росією, з якимсь каналом, це все продали, швиденько зняли і погнали далі. Це все настільки циклічно, що виробництво повних метрів робиться через призму прикладу саме цих мильних серіалів. Тому зняти щось якісне — все впирається в бюджет, все впирається в хорошого продюсера, все впирається в бажання зняти в першу чергу хороше кіно.

— Це ж не претензії до режисерів?

— Ні, режисер взагалі — це найманець. В нас просто не культивується така штука, що режисер загорівся ідеєю, і каже: «Люди, давайте знімемо круте кіно». У нас загорається ідеєю канал або якийсь продюсер, і тоді він шукає режисера, і той вже адаптується під умови, які йому поставили вище. І тому це все відбувається не з подачі режисера, на жаль, повноцінно. Звичайно, він причетний до кастингу, до вибору локацій і ще чогось, але він людина підневільна, на жаль.

— Якщо не йдеться про режисерів на зразок Олеся Саніна, так, які роблять авторське кіно, або Олексія Лозниці, які роблять дійсно…

— Два прізвища. Навіть третє не одразу, мабуть, з’явиться. І то ці люди, яких назвали, вони знімають не дуже багато фільмів.

— Зате ці фільми лишаються.

— Звичайно, це дуже круто, я мріяв би попрацювати з Олесем.

— Власне, всі чекаємо від Олеся чогось нового. Якщо повернутися до теми історичного кіно, а як його, в принципі, знімати? Тому що навіть, я розумію, те, що ти говориш — це суто така професійна проблема. Є продюсер, який щось робить. Але, в принципі, як подавати історичний матеріал?

Чорний ворон, він з одного боку зрозуміло, що це патріотичне кіно, але це те кіно, де важко знайти якусь пропаганду або ще щось. Себто є там історія, є конфлікт, є якесь бачення, є якісь сторони. Натомість, яким воно має бути — історичне кіно? Це має бути, умовно кажучи, Хоробре серце? Себто там, де щось стверджується і до чогось закликають? Чи це може бути якийсь Форест Гамп, де є сумніви, де показана історія з різних точок зору?

— У принципі, Чорний ворон є класним шаблоном, як має виглядати історичне кіно. Там є лірика, там є екшн. Просто всі ці моменти недотиснуті. Недотиснуті настільки, щоб переконливими вони звучали в очах глядача, на мій погляд. В принципі, це є шаблон того, як має виглядати історичне кіно. Любовна лінія, якісь воєнні перипетії, загалом якась думка подій, які відбувалися. І все це має бути зібрано в такий мікс, і все це буде правдою. Тому що так, люди закохалися, а тут війна, і все це класно. Просто це все треба дотиснути.

От Тарас Ткаченко [кінорежисер], він на майданчику, йому телефонує продюсер і каже: «В тебе сьогодні буде не 20 коней в тому епізоді, а 10». Ми просто в шоці. Фінальну сцену знімали, наприклад, канал пообіцяв, що будуть посадки на всіх розстріляних чекістів, що буде бризкати кров, буде круто. Тарік [Тарас Ткаченко] каже: «Ми тоді можемо ближче знімати, щоб це все переконливо виглядало в кадрі». І в результаті піротехніки кажуть: «Нам не перерахували гроші, тому коли в вас стріляють, ви просто циганочку відбивайте собі». І ці всі моменти нас просто вибивали.

Хоча коли ми починали знімати, ми просто могли собі дозволити репетирувати якийсь діалог пів дня, і знімати дві сцени в день з Вовкулакою, просто якісь статичні речі. А тоді настільки ці урізання з бюджетом почали відбуватися, що ми знімали бій в один день і ще декілька сцен, і це все в один день. Були зміни по 26 годин. Але я вже на все йшов, тому що це ж треба вже якось було його…

Тарас Цимбалюк у фільмі Чорний ворон (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк у фільмі Чорний ворон / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

— Треба було доробити, так?

— Тому були палиці в колесах.

— Але це насправді стає трішки зрозуміліше. Я не знаю, дивився ти чи ні, цікаво тобі було чи ні, радянське кіно, воєнне історичне. Коли там показуються дійсно якісь дивізії, які вводяться в кадр, щоб зняти якусь батальну сцену. І ти дивишся і розумієш, що так воно приблизно і було, тому що ти кажеш 20 коней, а там 2000 коней.

— І там не було можливості на постпродакшні намалювати ту масовку.

— Так, тоді ж зовсім інші можливості були. І коли зараз ти бачиш, що дійсно режисер хотів зробити щось таке, а натомість у нього залишилася можливість тільки щось малювати потім.

— Так, тому загін Чорного ворона — це 10 коней, яких зібрали, 10 хлопців…

— І коли це згадуєш і порівнюєш з реальністю, яка була, коли читаєш того ж Горліса-Горського, так?

— Мене потішив фільм Захар Беркут. Були там свої моменти, звичайно, які вбивали. Наприклад, згадуючи навіть ту маму, яка обколена ботоксом, з накладними губами, я був трохи шокований. Але загалом і кастинг такий сильний. Серйозне кіно. І Карпати там звучать, і є все на своїх місцях. Тут я згоден з тобою. Все-таки це кіно, яке вибивається…

Взагалі я, мабуть, прихильник тієї думки, що дуже легко критикувати українське кіно. Дуже легко. Бо, власне, кіно українське — це мале дитя… Але має таких батьків! Фільм Земля. У нас просто могутній потенціал був! Але вийшло так, і сусід трохи поміг, і так, і так, воно — хоп, і все воно знову обнулилося.

— Слухай, насправді, якщо ми тут нарікаємо на українське кіно, ми ж намагаємося це робити з любов’ю і з конструктивом. Себто не критика заради критики.

— Це коли я критикую українські фільми, я себе ловлю на думці, що це дуже легко критикувати. Бо всі ми виховуємося на якихось заокеанських речах.

— А про кіно… Якщо говорити про кіно, знаєш, в мене таке враження, що, ясна річ, всі хочуть дивитися українське історичне кіно, всі хочуть дивитися (всі — це я так говорю), багато тих, хто любить українське кіно, з радістю дивляться історичне кіно, дивляться фільми про війну, це важливо, це потрібно. Але мені здається, що цьому так званому масовому глядачу, якщо ми уявляємо, що він є дійсно, який чекає на появу українського кіно, на мою думку, страшенно бракує якихось звичайних історій на зразок Кайдаша.

— Повністю погоджуюсь.

— У різному варіанті, щоб впізнати себе. Я приходжу в кінотеатр і бачу, що це актор, і я так би міг зробити, так могла моя дружина зробити. Щось таке, де би ти себе віддзеркалював. Є в тебе така думка?

— Звичайно, я взагалі вважаю, що Спіймати Кайдаша була б дуже самодостатня історія для повнометражного фільму. Бо ми зняли за часи Пороха [п'ятого президента України Петра Порошенка] 10 класних повних метрів історичних про війну, і рейтинги були різні.

Мова про інше. Наприклад, вийшло Скажене весілля, і люди виявилися настільки голодними на цей жанр, що цей фільм перебив свій бюджет втричі, в п’ять разів. І Юра Горбунов у цьому сенсі молодець.

— Так. Мав навіть більший успіх, ніж фільми Зеленського.

— Там багато рекордів у нього. Скажене весілля — це легкий жанр.

— А в тебе нема зверхності акторської, ніби «Ну, що це, розважальна комедія»?

— Ні. Всі жанри потрібно підсилювати і показувати людям. І таким чином виховувати їхній смак.

— Я згоден, тому що для мене Скажене весілля теж, там іноді можна почути «ну, що це таке, знову ці жарти, знову цей Винник». А насправді мені здається, українці дивляться і себе там бачать. І які вони там не є, із своїми плюсами, мінусами.

Що мені ще здається, що в цьому фільмі є така проривна річ, якої дуже мало в українському мистецтві, в українському кіно поготів — там є самоіронія. Це ж, у принципі, не наше — самоіронія.

— Звичайно.

— Ми ж любимо покепкувати з сусіда, з себе не дуже.

— Ну, так.

— А тут ніби знаєш, так от із себе сміємося і нормально, і якось так…

— Можна визнати, що це, наприклад, не мій жанр, але це кіно знайде свого глядача і воно, власне, знайшло, цифри говорять самі за себе, тому це приємно.

— Я з тобою згоден, дійсно, і продюсер, мені здається, геніально відчув цю тему, і сценарист, тому що знову ж таки, ти помітив, у Скаженому весіллі що цікаво, як мені здається? Те, що вони ж там насправді піднімають серйозні питання, це питання ксенофобії, наприклад.

— Зокрема, так.

— Наскільки українці відкриті до світу, ми ж любимо говорити, що ми європейська нація, демократична нація.

— А як доходить до діла, ми трошки перелякані в цьому сенсі.

— Трішки так, трішки є.

— Є таке.

Театр

— Ну добре, з кіно все зрозуміло, а скажи, будь ласка, ти зараз у театрі граєш, не граєш?

 — Зараз поки не граю.

— Не працюєш поки, так?

 — Відмовився від театру у свій час, коли був якийсь у мене період становлення і мені в Молодому театрі назвали якийсь… От ти будеш отримувати за місяць 2500. Хорошо, я спускаюсь униз, дивлюсь, там Цимбалюк розписано на 20 днів, і 20 днів я маю бути в театрі. Я високий, худий; тут ти граєш дерево, тут співаєш, тут танцюєш… А мені знімати кімнату тоді, я пам’ятаю, було дві тисячі гривень.

Ще тоді був Мойсеєв, я до нього спускаюся і кажу: «От як?». Ну як як, давай пару років пройде, і ми тебе якось підвищимо. Я все зрозумів, точніше нічого не зрозумів і кажу: «Я пішов, все».

Тарас Цимбалюк (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

— Слухай, а що тоді, як живуть наші актори? Як це все відбувається? Ми, глядачі, на вас дивимось і переконані, що ви їздите в лімузинах, що у вас…

— У мене є знайомі в ТЮГ, от зараз у ТЮГ повна ставка — сім тисяч гривень. Якщо ти там просто як коняка пашеш.

— О Боже! Сім тисяч, у Києві.

— Так. Звичайно, є більші ставки, у Франка і в Лесі, але ж не всі працюють у Франка і в Лесі.

— А можна у нас бути кіноактором, якщо ти не працюєш у театрі…

 — Ну от я є кіноактором. Я не дуже хотів чисто в кіно йти, я хотів усе-таки якось бути в театрі, але це все якось так, доля розставила нас.

— Але, в принципі, ти залишаєш собі цей шлях, можливість повернення, так?

 — Так-так, я зараз близький до думки на якихось разових умовах бути причетним до якогось театру.

— А у принципі дає український театр… Я розумію, що у нас зараз останній рік карантин, пандемія, очевидно, це накладає якісь свої відбитки. Але, у принципі, зараз розвивається український театр?

 — Є якісь нові хвилі, наприклад, той же Дикий театр дивує чимось, це щось нове для нас. Я люблю український класичний театр… Український класичний театр, нехай він буде, але я дуже радий, що є, наприклад, Дикий театр, те, що робиться в Театрі на лівому березі, Стас Жирков [театральний режисер] зараз теж робить якісь трансформації, перезавантаження. Такі речі треба підтримувати.

— А якщо знову ж таки поговорити про театральне середовище, акторське середовище, а як це можна перезапускати, як це можна заміняти? От якщо є ваша школа, умовно кажучи, є класична українська театральна школа Карпенка-Карого, де ставлять сценічну мову і ці актори приходять у театри, а там працюють ті режисери, які їм ставлять цю сценічну мову… Як це можна змінити?

 — Я думаю, що треба відходити подалі від якоїсь диктатури й одноманітного бачення взагалі всього процесу. Нехай у театрі буде якась одна вистава, схожа на Наталку Ворожбит і її Кайдашів, вона по-любому принесе туди свою аудиторію; нехай це буде щось якесь пластичне, нехай це буде декілька вистав класично українським поставленим гонором класика, Карпенко-Карий чи хто, я не знаю. Немає такого універсалізму просто в цьому сенсі, все це залежить від керівника, звичайно.

— Тобто ти вважаєш, що театр може все це об'єднувати.

 — Звичайно, звичайно, бо театри стали просто схожі в якійсь мірі. І те, що я бачу на сцені Театру на Подолі, мені дуже нагадує деякі вистави Франка… І тут з’являється Молодий театр, коли люди там одне в одного стріляють, обливаються повністю кров’яхою, ти сидиш і думаєш: о, хоч щось цікаве.

— Зрозуміло. Насправді це дуже цікаво слухати від вас, акторів, про те, що в нас ця стара школа, ця стара система. І при тому всі надзвичайно, скільки можна побачити, налаштовані на експеримент. Тут сидів Богдан Михайлович Бенюк, який теж говорив: ну я ж теж це все викладаю, але я вже готовий до всього нового, щось пробувати, зніматися і виходити на сцену.

— Так.

— Виходить, так трошки система сама себе стримує, так?

 — І сама система стримує, і люди, які цю систему пропагують, вони інших людей стримують, все це якесь замкнене коло.

— Театр… У чому тут проблема? Те, що театри, великі театри — це державні заклади, в цьому проблема?

 — Важко сказати.

— От якби вони були на самоокупності…

 — Я спілкуюся з людьми, які там працюють, наприклад, Пашка Москаль, який зіграв Вовкулаку у Чорному вороні, він працює 15-й рік чи 20 років уже працює в театрі Івана Франка. І коли вони там щось нове поставили, з чимось приїхали в Китай, Коріолан чи… Одним словом, зараз у них є якась нова крута вистава, то вони всі були дуже голодні на цих репетиціях, їм цього не вистачало, як свіжого повітря, коли почалася робота над чимось новим, цікавим. Бо вони кажуть: ми просто сидимо в цих усіх давно відрепетируваних виставах, немає в тій виставі якогось свіжого дихання і це всі відчувають. Просто це все стоїть на рейках собі, воно їде і всіх влаштовує.

— Загалом така дивна система, яка, мені здається, є якимось пережитком радянського або російського театру, коли ставиться репертуар, вистава йде 10 років.

 — Звичайно, воно це все відхекується ще дуже довго, і це такі маленькі приклади того, що це все ще відчувається.

 — Те, що на Заході є, швидше навіть у Голлівуді у вигляді яких-небудь музичних вистав, так?

 — Та взагалі, там стільки різних перформансів.

— А так у принципі, як на Заході робиться вистава: збирається колектив, збирається трупа, ставиться, відіграється певна кількість цих шоу, вистав, і все.

 — Можливо, так, у них зараз маса варіантів. Я недавно прочитав в інтернеті, що у Нью-Йорку є така вистава: ти ходиш по готелю, заглядаєш у кожну кімнату і там відбувається нова дія. І це все один об'єднаний серіал. Тобто якщо біля кімнати збирається близько 10 людей, там починається дія, актори грають якусь сцену. Вона закінчується, ти переходиш, спускаєшся вниз, дивишся продовження цієї сцени.

— Це як окремі серії.

 — Так, це окремі серії, і там вистава триває п’ять годин, але все це настільки професійно і круто зроблено! Там люди постійно в активному пошуку чогось нового, щось нове, нове, нове. Це такий дуже здоровий інтерес і це, звичайно, притягує.

Українське історичне кіно без царів

— Зрозуміло. Себто зараз у тебе театру немає, а що з кіно?

 — Що з кіно? Знімаємо Кріпосну зараз. Це буде третій сезон.

— Я бачив твоє фото, у тебе там змінюється образ, здається, так?

 — Так. І ще знімаємо цікаву історію, до якої я радий, що причетний, — Кава з кардамоном Гурницької. Це у нас польсько-українська історія.

 — Це виходить колаборація з поляками?

 — Ні, мається на увазі і колаборація з поляками теж, бо це покажуть і там, і тут; просто в романі поляки і українці є головними героями.

— І це зйомки коли мають бути?

 — Ми зараз знімаємо, маємо закінчити, ось кажуть, що вже в кінці літа; теоретично у грудні, можливо, буде прем'єра.

— Залишається сподіватися на те, що прем'єра буде.

 — Теж історичний серіал, 10 серій, більш-менш якісно стараються все робити, тож дай Бог.

— Це теж такий формат, я дивлюсь, що він заходить, історичні речі…

 — Без царів.

Тарас Цимбалюк у серіалі Кава з кардамоном (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк у серіалі Кава з кардамоном / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

— Ти бачив, так, після Кайдашів вийшла сага І будуть люди, і якраз воно дуже схоже, і актори грають ті самі.

 — Так. Дімарова історія мені подобається, глибока річ.

 — Сподобався тобі цей серіал?

 — Серіал не дуже сподобався, буду чесним. Чого? Бо це, не знаю як мені висловлювати свою думку зараз, щоби нікого не образити.

— Давай зробимо так: ти просто говориш свою суб'єктивну думку, насправді це цікаво, тому що це ж не те, що ти намагаєшся образити колег, ти просто висловлюєшся.

 — Серіал мені дуже сподобався тим, що він з’явився. Що мені в ньому не сподобалось? Є трохи там бахрома театральна. Є там цей грим, незрозумілий для мене, там є речі, які можна було грати простіше. З такими всіма потугами ці сцени починаються, хочеться сказати: хлопці, ну давайте якось, не спілкується так у житті ніхто… Просто у нас ще таке сприйняття, якщо матеріал, якщо це все відбувалося 150 років тому, то люди думають, що от ми, якщо 150 років тому… А люди були такими самими, легко вони з цими словами розставалися і так само легко сприймали. Немає цього голого нерву, якогось сприйняття живого. Цим мене ця вся історія грузила, як то кажуть, хоча потенціал дуже великий. І я радий, що СТБ береться за такі речі і знімає їх.

— Тут залишається сподіватися, що вони і далі будуть робити…

— Дай Бог.

— Справді ж, бачиш, важливими є ці якісь продюсерські ініціативи, про які ти говориш, вони ж можуть бути як негативними, так і позитивними.

 — От те, про що ми говорили на самому початку, можна зняти Дімарова, можна зняти І будуть люди, можна зняти Козаків, які були на ICTV, теж крутий проєкт. А можна зняти Вопреки любви, Любовь вопреки і це все, що знімається цілодобово.

Про акторів, від яких не знаєш, чого очікувати

 — Так, так, може ж бути так і так, залежно від того, чим керується продюсер. Добре, що ще з останнього побаченого якось зачепило?

 — Взагалі я фанат скандинавського кіно.

— Очевидно, ти зараз маєш на увазі Ще по 50? Який став кращим фільмом.

 — Ще по 50 — однозначно. Так-так. Церемонія Оскар, так. Я почав дивитися скандинавські фільми після серіалу Міст, у них такий є. Просто в якийсь період мене почали цікавити фільми, де я не знаю жодного актора, я не знаю, що від нього очікувати.

 — Себто не орієнтуватись на зірок.

 — Так, бо у мене улюблений актор Крістіан Бейл, але я вже просто знаю навіть як він буде сміятися за певних обставин… Я вивчаю, беру в нього всілякі акторські штучки. І тут я подивився серіал Міст, шведсько-данський проєкт, який мене просто підкорив, я зрозумів, що це дуже сильна індустрія, що у них все попереду, ці люди прямо розвиваються, працюють, із кожним роком вони настільки, що буквально номінувалися зараз із фільмом Ще по 50 на Оскар.

 — Це теж цікава тема про скандинавське кіно і, в принципі, про європейське кіно. Дивись, чому це цікаво, на мою думку: ми ж звикли до того, що є Голлівуд, є зірки, яких усі знають, ти дивишся на Роберта Де Ніро і ти ж теж знаєш кожну його зморшку, знаєш, як він буде поводитись у будь-якій ситуації і це як певний еталон. І за всім цим часто немає якоїсь живої емоції, з якою ти можеш себе якось співвіднести.

Натомість є європейське кіно, яке, можливо, не настільки масове, не настільки касове, але яке є надзвичайно цікавим, тому що воно оригінальне, воно не затягане. Цей конфлікт, який тут є, він на користь чого має вирішуватись? На користь усе-таки зірок чи на користь цього авторського підходу?

 — Цікаве питання. З того, що я побачив, на мою думку, якщо брати суто скандинавських акторів, які уособлюють європейське кіно достатньо якісно, вони голодні просто на роботу, вони в кожному кадрі віддаються до останнього, те, що зараз рідко відбувається в Голлівуді. Поки є Ді Капріо, є Ті, що вижили, це супер.

Але таких речей, щоб у кадрі актор був на максимум поєднанням із героєм, такого мінімум. Відчувається те, що присіли в комфортних умовах там актори, їм комфортно, на цій органіці можна їхати собі не один проєкт, і поїхали.

 — Тебе впізнають, тебе запрошують.

 — Звичайно, є вже якесь ім'я, є статус тощо. А європейське кіно, особливо молоді актори, вони себе абсолютно не шкодують у кадрі, і потім результат говорить сам за себе, і це відчувається. Це відчувається, коли тобі в очі накрапали гліцерин, щоби ти плакав, і коли ти ревеш як не знаю хто.

Це абсолютно полярні речі. Наприклад, ми у Кріпосній позавчора, три дні тому знімали сцену, де я ховаю свою дружину, яка в мене помирає, і я там плачу. На крупному [плані] мені вдалося заплакати самому, і оскільки ще 20 кадрів ми знімали з усіх боків, мені крапали в очі, бо я не можу отак от плакати. І я відчуваю, що це абсолютно інше, абсолютно інакше обличчя виглядає, от ти стоїш нормальний і просто в тебе течуть сльози. І коли ти себе довів до цього стану, там все обличчя диктує цю умову. Тому ця паралель підходить під цю ситуацію.

Тарас Цимбалюк з нареченою Тіною Антоненко на прем'єрі фільму Чорний ворон (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк з нареченою Тіною Антоненко на прем'єрі фільму Чорний ворон / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

Російське кіно

— Слухай, а що в такому разі з російським кіно зараз робиться, ти якось слідкуєш?

 — Слідкую, звичайно.

— Що там відбувається? Оскільки сюди перестали це привозити, сюди зараз не їздять російські актори, вони швидше поїдуть куди-небудь до Донецька, до Пушиліна, ніж сюди. То якось я навіть і не знаю, що там, які там тенденції зараз?

 — Російське кіно, звичайно, набрало солідних обертів, можна сказати.

— У них спадщина була, кухня вся в них залишалася.

 — І спадщина, і велика кількість продакшенів, велика кількість режисерів. Весь цей потік, котрий у них зараз є, котрий культивується, він, звичайно, виховує всі департаменти, піднімає їх на вищий рівень.

 — Там потужна державна підтримка.

 — Звичайно. Якщо оператори у них знімають повні метри по 10, по 20 на рік, то той оператор, звичайно, буде крутим оператором. А не так як у нас, оператор, який постійно знімає «мило», тут йому Держкіно телефонує: Так, зніми тут раз на шість років повний метр. А тоді дивуються, чому там у Чорному вороні десь щось, якийсь серіальний кадр. Там, звичайно, це все солідно. Я подивився серіал, який називається Перевал Дятлова.

Мене дуже цікавила ця історія ще з самого дитинства, коли я про неї почув, за якихось загадкових обставин група зникла. І канал ТНТ взявся це знімати, канал ТНТ, у якого вектор на гумор, а тут він знімає драматичний серіал. І дуже серйозно, дуже класно цю історію зняли. Тоді я дивлюсь фільм про фільм і, звичайно, в день люди знімають по три хвилини, є всі умови, є бюджет…

— Коли у нас по серії знімається за день.

 — Знімається третина серії за пів дня; то, звичайно, є можливості. І їх повні метри, я дивлюсь уже їхні постпродакшени, малюється таке, вони дуже близькі до Голлівуду.

— Це орієнтація більше на Голлівуд чи все-таки на це авторське європейське кіно, про яке ми говорили?

 — Особисто моя?

— Ні-ні, якщо ми говоримо про російський кінематограф. Куди вони рухаються, на що вони орієнтуються?

 — У Росії є дуже багато сміливих продюсерів, які довіряють молодим режисерам, тим самим підтримуючи авторське кіно. І, звичайно, у них є такі режисери як той же Микита Михалков, який раз на 10 років отримає бюджет і зніме якийсь фільм із претензією на блокбастер, що буде паралельно з якимось голлівудським.

— З тим, що це буде подаватися потім обов’язково як не на Оскар, то куди-небудь у Ніццу, в Венецію. Зрозуміло. Очевидно, ти як актор, це твоя професійна діяльність, ти слідкуєш за тим, як сприймається… Ти вибач, що я так циклюсь на російському кіно…

— Ні-ні, нормально абсолютно.

— Просто цікаво порівняти, цікаве у принципі співіснування, тому що у нас зараз ніби з’явилися можливості робити щось своє, так чи інакше є підстави говорити про якусь нормальну конкурентність, так? І подивись, як сприймають те ж таки російське мистецтво, російське кіно у світі. Далі є ця якась радянська школа, флер того, що це з радянського часу, і так чи інакше, якщо з Росії, то це щось загадкове, російське і це щось цікаве. Нам це все зараз треба тільки формувати, виходить?

 — Так, на жаль, так.

 — У нас усе з нуля.

 — На жаль, так, усе з нуля, треба все формувати. На жаль, у нас зараз дуже щільна політика з мистецтвом стала, ці всі події, Росія, звичайно, сама винна в тому, що весь світ її не може зараз сприймати суто за канонами кінематографу, звичайно, це все через призму тих подій, які відбуваються. І в нас в Україні ці всі події загнали нас у те, що ми пітчинг затвердили два роки тому, пройшли вибори — пітчинг «фшшить!», нова людина в Держкіно прийшла — все, це нам не треба, це нам треба. І так от воно все і відбувається.

Роль держави у кіно

— Так, є така штука. Теж така річ, кіно, от ми говоримо, є Голлівуд, є якісь європейські кіношколи; мені здається, так чи інакше підтримка держави дуже важлива.

 — Дуже важлива.

— Тому що бюджети, щоби це дійсно була якась нормальна робота. Тоді виходить, що так чи інакше мистецтво з одного боку, з’являється якась нормальна співпраця з державою, як на мене, це цілком нормально, те, що було в українському кіно в останні сім років, коли держава почала дійсно підтримувати кінематограф, ми побачили кілька хороших фільмів. А з іншого боку завжди є ця небезпека певної кон’юнктури, тому що держава ж чогось чекає і з’являються такі не дуже чесні працівники, які намагаються десь на цьому зіграти. І можуть сказати: а давайте візьмемо яку-небудь патріотичну тематику і зробимо на неї щось.

 — Звичайно. Більше того, є люди, які просто відмивають кошти через кіно. Ситуація дуже слизька і вона пересічному глядачу якоюсь мірою недоступна, вони не знають, в якому векторі це все створюється. Чому ці фільми якісь на перший погляд недолугі, якісь прямолінійні або не розкривають сюжет; вони думають, що українці просто не вміють знімати кіно.

 — Насправді ж зрозуміло, що українці вміють знімати кіно, тим паче, у нас велика кількість професіоналів, велика кількість дуже хороших акторів. Це те, про що ми з тобою говорили з початку, коли дивишся який-небудь фільм і думаєш: А де ж ці актори були раніше, а чому ж я їх ніколи не бачив? А це або актори, яких можна побачити, тільки пішовши в театр, або тебе навіть і в театрі зараз не побачиш, на превеликий жаль, а може… Не те що на превеликий жаль, ну от не побачиш.

 — Так. Ще дуже тішить те, що дуже багато українських спеціалістів, тих же операторів, працюють і за океаном, і скрізь, і там дуже високо цінують цих людей. Наприклад, або у нас є оператор Антон… Одним словом, у нас є оператор Антон, який працює в HBO в Польщі, і він розповідає, як там усе знімається. І він там просто на вагу золота, бо він має найкращі українські чесноти, він працелюбний, любить свою справу і його там дуже цінують.

Тарас Цимбалюк (Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook)
Тарас Цимбалюк / Фото: Тарас Цимбалюк via Facebook

— Тарасе, дивися, ти говориш таку річ, ти говориш про продюсерів, про те, наскільки важливим є продюсерський погляд, продюсерський підхід, наскільки він може бути як конструктивним, так і згубним. І ми маємо фактично що?

Ми маємо таку дилему: або це буде державна підтримка і там є свої небезпеки, які полягають у тому, що є програма підтримки патріотичного кіно, як на мене, важлива, дійсно перспективна програма; але туди час від часу вкидаються якісь такі, там проходять такі проєкти, які ніхто не дивиться. А що дивляться, то вони викликають швидше якусь негативну реакцію. Є продюсерське кіно і тут теж є ця небезпека, що продюсер буде вимагати чогось «легкостравного» і чогось такого, що швидко відіб'є бюджет, але нічого не принесе глядачеві. І як між цим балансувати, де знаходити цю золоту середину?

 — Акторові чи глядачеві?

— Українському кіно як такому, якщо ми говоримо глобально.

 — Цікаве питання.

 — От ти як людина, яка і сама працює в кіно, і яка у принципі ж переживає, очевидно, за професію, переживає за галузь…

 — Звичайно, звичайно. І так чи інакше я мушу погоджуватися на якісь речі… І тут навіть питання не в тому, щоби суто заробити грошей; просто мені хочеться бути в кадрі, мені хочеться надягати на себе якусь нову маску. В мені це все жевріє, мені це все хочеться якось втілювати, і я мушу це робити у проєктах, які мені абсолютно не подобаються. Мені телефонує якийсь продакшен і каже: ми для каналу Україна знімаємо чотири серії чи вісім серій Беглянка, Любовь матери і ще якась любов. Я розумію, що мені треба погоджуватись, бо це ж моя робота.

І нічого не зробиш із цим всім, бо, звичайно, було би краще тримати свою фільмографію в максимальній чистоті і зніматися так: Чорний ворон — окей, тоді через рік Спіймати Кайдаша — окей; через три роки зателефонують мені, ще запросять мене десь. Так було би максимально круто на виході, коли в Вікіпедії ти дивишся — о, це більш-менш. Але ж так не можна.

— Я розумію, що це таке, можливо, трошки наївне питання з боку глядача, але ти якось слідкуєш зсередини, які тенденції? Куди буде наш кінематограф зараз рухатися? Чи зараз сказати у принципі важко?

 — Дуже важко сказати, зараз узагалі не знімаються ніякі повні метри, такі прямо щоби… Зараз авторське щось знімається, щось знімається своїми силами, я знаю, просто люди скидаються, аби зняти тизер і подати його на Держкіно з якимись наївними претензіями на те, що на це може бути потім виділено гроші.

— Тому якось передбачити шляхи розвитку…

 — Взагалі дуже важко. Але я в це вірю, я вірю, що в нас є можливості, от узяли, зняли Кайдашів, взяли, зняли Козаки, ви бачили Козаки для ICTV?

— Ні, от Козаки я не бачив.

 — Просто шикарна історія, у них був референс Пірати Карибського моря… І вони зняли просто шикарну річ, із мінімальним бюджетом, але класний режисер, один із найкращих операторів в Україні Сергій Ревуцький, який знімав і Кріпосну, і Скажене весілля, і зняв цих Козаків… І там якось ці всі пазли зійшлися і не чув жодного негативного відгуку про цю 10-серійку.

— Ні, ну те, що ми будемо вірити, це зрозуміло, тому що це як людей запросили на обід, подали салати, дуже смачні, а потім нічого не дають. А люди ж відчули як воно смачно, як воно добре.

 — Так, як воно може бути.

— Так-так, і за цей час, ну послухай, згадай, коли 2015−2016 роки пішла ця хвиля нових фільмів, то і критики як такої не було, був український фільм — уже добре. А тут минуло три-чотири роки і ми вже почали так: ага, ні, це мені не подобається і це мені не дуже подобається, і тут би я зробив інакше, і це вже не дотягує до того, чого я…

— Є таке.

— Дуже швидко ми наситилися.

 — І зараз дуже вдалий час для того, щоби знімати щось українське, тому що в силу цих усіх перипетій український патріотизм росте. Навіть молодь, яка розмовляє російською мовою, починає розмовляти українською, хтось обирає якихось українських виробників, люди голодні на український матеріал. Якби зараз рясно щось українське знімалося, воно було би реально в топі і дуже-дуже до цього місця, до цього часу. Тому час нереально зручний, але ж, але ж, але ж…

— А ти бачиш цю якусь хвилю інтересу до українського, до національного, так?

 — Так, є така підтримка, звичайно. Звичайно, є таке, люди обирають, що подивитися, читаю коментарі під тими ж Кайдашами: о, класно, якраз думала, що сьогодні подивитися; подивилася, не очікувала, що український серіал мене потішить. Люди дуже з величезною довірою ставляться перед тим як натиснути все-таки кнопку play, чи все-таки подивитися щось по класиці з Netflix, яке точно тобі зайде; чи в якості авантюри глянути щось українське.

 — Все-таки своє. Але ж це теж, мені здається, залежить не лише від контенту, себто від продукції, яку виготовляють українські режисери; але великою мірою це залежить від психології глядача.

 — Звичайно.

 — Дійсно, у нас, в українців є така річ, ми трішки не довіряємо самі собі. Українські актори можуть бути кращі за російських? Та ні, так як же, це ж російські, ми звикли дивитися російське.

 — Є таке. Це теж виховується, самі розумієте, що, звичайно, тут пророблена величезна робота в цьому всьому, щоби так було, тому людей теж можна зрозуміти. Якщо ти хочеш витратити свій час, маєш якісь вихідні і хочеш подивитися якийсь достойний матеріал на ютубі, є якісь перевірені способи.

Фільми про Донбас

— Ми з тобою згадували історичні фільми, ти теж кілька фільмів згадав, які тобі подобалися, які не подобалися. Але ж ти, очевидно, теж слідкуєш за тим, що робиться, за колегами по цеху, наше кіно на тему війни, війни на Донбасі, ти ж слідкуєш за ним?

 — Так.

— Що би міг відзначити, що тобі якось найближче в цьому сенсі?

 — Я бачив Кіборги, наприклад, Ахтема, це круте кіно. Це теж круте кіно, де зійшлися всі пазли, це кіно, яке вийшло в найбільш підходящий період, це тоді було супер актуально, актори на своїх місцях, круто знято… Це теж один із небагатьох прикладів, що можна зняти круте кіно в Україні.

— Я з тобою тут якраз дуже згоден, тому що окрім усього того, що ти згадав, і Ахтема, і акторський склад, і тематика, і час; мені здається, тут ще дуже важливий був сценарій Наташі Ворожбит.

 — Сценарій, звичайно, Наталка для мене взагалі такий маленький геній.

 — Так, мені здається, що вона сьогодні номер один, тому що те, що вона робить…

 — Взагалі, так вона вдало це все пише, адаптує, бачення у неї таке.

— Знову ж таки, у нас тут фан-клуб Наталки Ворожбит, я тобі говорив це на початку, тому приємно ще раз згадати.

 — Так-так, вона цього варта однозначно.

— Зрозуміло, а ще щось можеш згадати з того, що бачив останнім часом саме про цю війну?

 — Фільм Лозниці бачив.

— Донбас, це ж абсолютно інший підхід, абсолютно інша концепція.

— Абсолютно інший підхід, у нього є своя манера взагалі сприйняття цього всього і своє бачення. Мені дуже подобається, що він деякі сцени дотиснув переконливо, дожав їх і переніс, мабуть, людей у ту реальність, яка там була, з матюками і з усім цим, як там це може відбуватися… Дуже багато залежить від сприйняття глядача від манери подачі. От якщо в Кайдашах є суржик, то там, у цій війні є люди, які спілкуються різкуватою мовою… Лексикою тощо. І у Лозниці є такі моменти, де це все дуже яскраво передали, і там є така робота над образами, які теж прямо аж лякають через екран, це теж дуже круто.

— А не виникало такого враження, що це занадто шаржовано, занадто гротескно зроблено? З’являється якась недоречна, можливо, іронія, ця грайливість у цьому фільмі, коли йдеться насправді про страшні речі.

 — Звичайно.

— Чи це нормально?

 — Як ви зрозуміли, я теж не фанат цього фільму, я назвав першими Кіборги.

— Ні-ні, я насправді зараз не критикую, мені просто цікаво, як ти це відчуваєш, які твої відчуття.

 — Є моменти, які, звичайно, для мене є трохи різкуватими, які не те що різкуваті, вони трохи вискакують із того жанру, який обрав режисер, можливо. Але знову ж таки, я за будь-який експеримент у кіно, я за будь-який експеримент і всі ці експерименти щось виховують і у глядачеві, і у групі, і в усіх департаментах.

— А як ти вважаєш, дивись, фактично, Сергій — він людина світу, він знімає в різних країнах про різні країни, зокрема цей фільм, це він зняв про нас. У принципі це не єдиний фільм, який знятий про цю війну українцями, я не маю на увазі зараз російське кіно, я маю на увазі європейське кіно; і поляки знімали, і ще, здається, щось було. Як ти вважаєш, сьогодні іноземець може зняти якесь переконливе кіно, переконливий фільм про українсько-російську війну? От він може зрозуміти, скажімо, те, що там відбувається, у нас на Донбасі?

 — Ну явно не росіяни це зроблять.

—  Зрозуміло, що зроблять росіяни, можна уявити.

 — Я думаю, що можуть, є люди, які можуть у все вникнути, у них є це все кіношне оснащення, можливості для того, щоби це все розкрити і зняти.

— Себто тут у принципі достатньо таланту і технічних можливостей, ти вважаєш?

 — Звичайно, звичайно. Нагадує щось як Вогнем і мечем Сенкевича, як акуратно Єжи Гофман знімав деякі моменти з козаками: не розкриваючи все, не розкриваючи всю правду, як воно було насправді, але кіно вдалося і стало дуже крутим і культовим.

— Так, з Сенкевичем набагато гостріше, тому що там якраз більше якоїсь українофобії, натомість Гофман дійсно з цього зробив таку велику історичну сагу про країну свою і про нашу.

 — Так-так, і ті битви, так йому було важко визнавати, що поляки якось десь щось програли, він трохи по верхах пройшовся. Але нам, як показує навіть цей фільм, не вистачає таких майстрів, які вміло знімають кіно.

— Це дійсно така річ, я з тобою тут знову ж таки не можу не погодитись, тому що польське історичне кіно дійсно надзвичайно якісне. Як поляки навчилися показувати свою історію через різні жанри, через якесь авторське кіно і через кіно масове, яке…

 — Навіть через кіно, де в головній ролі Богдан Ступка, вони теж можуть показати круте кіно. Керуючись тим, що вони беруть Ступку, який вчить польську мову. Здавалось би, тут буде щось експериментальне, а в результаті на виході все одно якісне кіно. Не знаю, чи якісним його назве, наприклад, якийсь режисер у Лондоні чи в Лос-Анджелесі, але нам, українцям, це взагалі, ще тягнутися і тягнутися до такого рівня треба.

— Так, знаєш, цей феномен, що ця історія, це кіно, яке є польським фільмом… Там насправді ж українці…

 — Польським баченням цієї ситуації.

— Так, абсолютно точно. І ніби ж Україна там така країна, яка врешті-решт програла, і Україна, яка ворог. А натомість подивись, скільки українці наробили відеороликів із цього кіна, тому що там ці героїчні моменти, де українці воюють із польськими гусарами і гусари просто в багні тонуть. А натомість наші козаки перемагають.

 — Так, розібрано на меми там усе. Я був малим, дивився цей фільм, якийсь 2003 рік, мабуть, і Домогаров там для мене представлений, там узагалі вся його палітра розкрита, він там шикарно це все зробив. І, мабуть, цей фільм теж зародив у мене якийсь інтерес узагалі до цього всього процесу. Тому я до якогось часу дуже поважав Домогарова, захоплювався його талантом, його зовнішніми даними, і це для мене такий класичний герой, яким має бути актор і зовні, і руку прикладає він до яких образів. І Богуна він зіграв дуже класно.

— Богун у нього дуже переконливий.

 — Сильно, сильно.

— Я з тобою згоден. Якось так ми з тобою торкнулися, мені здається, багатьох тем, щось я зрозумів, щось, можливо, треба якось відчути глибше, зануритися в атмосферу. Але в будь-якому разі хочеться тобі побажати що? Нових ролей побільше. Всі чекаємо, всі розраховуємо і на нові ролі, і на нові фільми, і в принципі на розвиток українського кіно.

Редактор: Лілія Вітюк
Показати ще новини
Радіо НВ
X