«За перемогу добра над злом треба буде заплатити усім». Інтерв'ю НВ зі Святославом Вакарчуком

29 березня, 17:54
Ексклюзив НВ
Святослав Вакарчук, музикант і громадський діяч (Фото:Олександр Медведєв / НВ)

Святослав Вакарчук, музикант і громадський діяч (Фото:Олександр Медведєв / НВ)

Відомий музикант і громадський діяч каже про те, що має зрозуміти Захід про війну в Україні, і розповідає про власні враження від зруйнованих ворогом міст.

Святослав Вакарчук, музикант і лідер Океан Ельзи, заїхав до Києва буквально на кілька днів. До цього він був у Харкові, а ще раніше — у напівзруйнованій Охтирці на Сумщині.

Відео дня

Від початку війни Вакарчук багато їздить по всій країні, намагаючись підтримати постраждалих внаслідок атак ворога людей, біженців, вимушених покинути домівки, а також українських бійців. До всього він також виступає у ролі волонтера та привозить на фронт допомогу.

Ближче до вечора Вакарчук заходить у столичне кафе Дублер, що тимчасово перетворилося на волонтерський штаб, щоб поспілкуватися із тими, хто допомагає із їжею теробороні Києва, лікарням та ЗСУ.

«Зараз наберу мера Охтирки, домовимося як передати [дефіцитні ліки]», — каже Вакарчук, телефонуючи Павлу Кузьменку, очільнику постраждалого міста.

Саме тут, сидячи у волонтерському центрі посеред буханок свіжого хліба і ліків, Вакарчук розповів НВ, що бачив на власні очі за останні тижні своїх поїздок. І, як багато інших публічних людей, закликав Захід нарешті допомогти Україні із протиповітряною обороною.

—  Ти об'їхав багато міст, які потерпають від російських обстрілів. Де ситуація найгірша?

— Я так розумію, що найгірша ситуація у Маріуполі. І (я поки що, на жаль, це сам не бачив, хоча вже декілька разів планували поїздку) у Чернігові, там теж дуже тяжка ситуація на сьогодні.

З того, що бачив особисто, найбільше фізично постраждала Охтирка [Сумська область] - це напівзруйноване місто, це факт. Там нема цілих кварталів, цілих районів. У тих же самих Сумах теж багато зруйнованих будинків, але вони усе ж таки локалізовані у конкретних районах. А Охтирка — рівномірно півміста нема: десь краще, десь гірше. Це дуже травмуюча історія.

— Чи залишаються там люди?

— Так, але їх не дуже багато. Коли приїхав туди, там зібрався невеличкий імпровізований мітинг. В Охтирці дуже бойовий мер. Він не здається, він дуже оптимістичний. Коли я йому сказав, що ми приїдемо, він усе організував прямо на площі перед розбомбленою мерією, я цього не знав. Ми приїхали, а там стоїть електронне піаніно, підключене вже з колонками, такого я ніде не бачив. І усі зібралися і чекають. Таке враження, що це якась така публічна подія чи концерт. Я запитав: а вам не страшно? А він [мер] сказав: «Сьогодні чудовий день, сьогодні ще нічого не прилітало». При тому нам показали, як ще вчора в Охтирці відутюжили декілька будинків і це не вміщається у голові. Кожен раз цей поріг сприйняття типу «як так можна?» усе збільшується і збільшується. Рівень того дна, що творять росіяни в Україні, що творить путін, що творять його солдати, усе падає і падає. Не хочеться на цю тему жартувати, але завжди згадується той відомий мем: вони досягнули дна, а потім знизу хтось постукав. Так от знизу продовжують стукати.

З моральної точки зору, якоїсь такої емоційної найбільше мене вразив Харків. Тому що Харків хоч в процентному відношенні постраждав суттєво менше ніж Охтирка, але, по-перше, він дуже великий. У Харкові великі руйнування у центрі. У красивому європейському центрі, який завжди був приводом для гордості. Місцева влада, як би хто до неї не ставився, завжди тримала його в ідеальному порядку. І тут ти бачиш розбитий центр. Уся вулиця Сумська, буквально вся, так чи інакше постраждала. Десь один будинок, десь три будинки, десь нема вікон, десь цілі квартали, як, наприклад, у районі корпусу одного з університетів, недалеко від пам’ятника Шевченка, чи СБУ, чи центральна площа Свободи. Тобто там можливо руйнування, якщо так можна сказати, в математичному сенсі менші, ніж в деяких інших містах, але воно дуже б'є в голову.

— І в Охтирці і в Харкові дуже небезпечно. Ти усвідомлюєш ризик?

— Скрізь небезпечно. У Києві небезпечно, тут бухкає і прилітає постійно. Ми тут зараз сидимо [на інтерв'ю] і йдуть ці звуки, що їх навіть чути. У Львові небезпечно, пару днів тому там розбили нафтобазу. У Яворові [Львівської області] розбили полігон. Нема в Україні безпечного місця. Вчора я давав інтерв'ю телеканалу CNN з площі міста у Харкові і там вони мене питають те саме. І я кажу, що з одного боку скрізь небезпечно, а з другого боку, ті, хто на фронті, їм значно небезпечніше. І принаймні ми, ті хто не на передовій, маємо шанс заховатися або є ймовірність, що у ті місця, де ми є так чи інакше, не прилетить щось. А в них такої ймовірності нема. Вони йдуть і наражають своє життя на небезпеку щосекунди. І я не розумію, чому я маю ховатися за їхні спини.

— Ти був у Запоріжжі. Зараз у Запоріжжя приїздить дуже багато людей з Маріуполя. В якому вони психологічному стані?

— Є різні люди. Я бачив два типи людей. Людей, яким пощастило виїхати «умовно безпечно». Коли я кажу «умовно безпечно», це означає, наприклад, розповідь жінки, яку я зустрів на заправці. Вони їхали усю ніч, по якихось полях у буквальному сенсі, у колоні по якихось ровах. Паралельно скрізь стріляли Гради, у їхню колону не попало, але було постійне відчуття, що потрапить і вони вибиралися вже з Бердянська до Запоріжжя. І ця дорога із Маріуполя була найстрашнішою у житті. І ці люди плачуть, але принаймні вони живі і здорові. Інший тип людей, які потрапили під ці обстріли, це люди які або знаходяться в лікарні, або зараз у дуже тяжкому психологічному подавленому стані. Найбільше мене вразила дитяча лікарня у Запоріжжі, де я побачив діток без рук, без ніг, які реально боряться за життя. Вони були у гуманітарній колоні з Маріуполя і їх просто відутюжили росіяни у буквальному сенсі цього слова.

Вакарчук зізнається, що розплакався у дитячій лікарні Запоріжжя, де побачив діток без рук та ніг (Фото: Олександр Медведєв / НВ)
Вакарчук зізнається, що розплакався у дитячій лікарні Запоріжжя, де побачив діток без рук та ніг / Фото: Олександр Медведєв / НВ

І друга річ, яка мене вразила з брутальної точки зору — це абсолютно знищений квартал житловий у приватному секторі у Сумах. Там загинуло 24 людини від одного удару авіаційної бомби, зокрема діти. І там досі лежать дитячі книжки, медична картка чотирьохрічної дитини, якої вже нема в живих. Ти бачиш, що це будинок, у якому жили, ти дивишся на нього і розумієш: цього більше нема. І це безумовно дуже вражає. Це впливає значно більше, ніж навіть руйнування, які ти бачиш. Найбільше на тебе впливає власне страждання звичайних невинних цивільних людей. Дуже шкода і солдатів, але солдати на війні розуміють, що наражають себе на небезпеку. А коли ти бачиш маленьку дитину без ноги — неможливо на це спокійно дивитися. Я прямо в госпіталі розплакався, бо я не міг себе стримати, моєї психіки не вистачило.

— Ти зараз даєш багато інтерв'ю західним ЗМІ як відомий громадський діяч і музикант і відома людина в Україні. Які твої основні меседжі до західної аудиторії?

— Є два типи меседжів, які треба донести. Перший — емоційний і він дуже простий. Ми вдячні вам за те, що ви з нами, і вдячні за те, що ви показуєте, що насправді таке російська агресія, як вони знищують Україну. А другий — конкретний і це стратегія, якої має дотримуватися кожна відома людина і політики у спілкуванні із Заходом. Це конкретні меседжі. Перший меседж про те, щоб нам дали якісну протиповітряну оборону, дали обладнання для цього і, звісно, нам потрібні літаки. А також економічний меседж про те, що санкції [проти РФ] потрібно посилювати. І основне, що ми можемо просити у американських, британських чи французьких глядачів — впливати на свої компанії, які продовжують вести бізнес у росії, тому що насправді це великі гроші. Багато з них дуже сильно поповнюють російський бюджет. Один промовистий факт. $500 млн росія витрачає на день на свою повітряну війну проти України. Приблизно таку саму суму вона отримує на день від продажу нафти. Це означає, що покупці цієї нафти оплачують вбивства наших дітей, якщо так грубо сказати. Я не хочу цим звинувачувати умовно кажучи звичайних європейських домогосподарок, які думають про своє тепло, але факт залишається фактом — цей ланцюг існує і треба з цього виходити.

Я якраз думаю, що наше завдання — донести до європейців і до американців, і до усіх, що сьогодні Україна платить страшну ціну за захист усього вільного світу. І ми просимо їх теж заплатити якусь ціну. Не таку страшну, як платить Україна: ми не просимо їх вмирати за нашу землю, українці її захищають, як ніхто інший ніколи не зможе. Але певну ціну треба заплатити і світу. Ну, не вийде так, щоб усім було зручно. Дуже тяжко буде будь-кому відбутися просто співчуттями і просто солідарністю. За перемогу добра над злом треба буде заплатити усім. Українці, на жаль, платять своїми життями і розбомбленими будинками. Можливо, на Заході будуть платити десь підвищеними цінами або десь певною незручністю у побутових речах. Але на мою думку, свобода і цінності, за які вони теж стоять, за них варто заплатити таку ціну.

— Українці вірять у Збройні Сили України, намагаються підтримати усім чим можна, але війна — це дуже дорога річ і щоденно необхідна величезна кількість зброї, щоб захищатися від росіян. Ти спілкуєшся зокрема з солдатами, з нашими захисниками. Чого бракує їм найбільше зараз?

— Найбільше бракує того, що у нас не має переваги або хоча б паритету у повітрі. Наше ППО працює дуже добре, воно майже неушкоджене, наші літаки і наші пілоти справді герої. Західні експерти публічно кажуть, що поки що українські повітряні сили і ППО на високому рівні і не зазнали суттєвих втрат. Але так вічно продовжуватися не може, якщо у нас не буде поповнення. Якби не існувало зараз війни у повітрі, якби війна велася тільки на землі, ми б уже виграли і російської армії уже б не було тут. Тому що на землі ми з ними маємо рівні, а часто — і більш сильні позиції по вмінню, володінню бронетехнікою і навіть якщо у них її більше, ми переважаємо їх дуже сильно у мотивації, у тому, наскільки солдати готові йти вперед і поповнювати запаси Збройних сил добровольцями і резервістами. А от на небі у нас є проблема і її можна вирішити, це не є якась невирішувана проблема. Допомагайте нам системами протиповітряної і протиракетної оборони і літаками. Якщо ви не хочете закривати небо, тобто самим зробити так, щоб сюди нічого не прилітало і боїтесь прямого конфлікту з Путіним, то зробіть хоча б це. Наші прохання про ППО, про літаки і про закрите небо вони пришвидшують кінець кошмару для всього світу. Чим швидше вони це зроблять, тим швидше вони самі перестануть переживати за себе.

— З одного боку ти їздиш по всій країні і намагаєшся підтримати моральний дух людей, які потерпають від війни і переживають усі ці страшні страждання. З іншого боку ти також волонтериш і щось постачаєш. Що для тебе важливіше зараз?

— Будемо відверті, я можу багато чого привезти і можу багато зорганізувати. Наприклад з моїми товаришами, зокрема з власником соків Галичина Тарасом Барщовським, ми зробили серйозний проект допомоги госпіталям і лікарням, рівень цієї допомоги вимірюється фурами. Це не тільки ліки, це обладнання для хірургічних операцій, ліжка. Це усе завозиться з Європи, це коштує великі гроші, щось з цього є гуманітарною допомогою, у щось вкладаються гроші бізнесменів. Оскільки я вже знаю майже усіх керівників госпіталів і лікарень, з якими ми працювали раніше, то ми з ними напряму домовляємося і постачаємо допомогу. Запорізький і харківській госпіталі вже отримали допомогу, далі воно буде продовжуватися і це вже певна системна робота.

Позатим є певні речі, які я можу робити в маленьких обсягах і сам особисто. Коли ми їдемо, то возимо бронежилети або оптику чи Starlink-и і таке інше. Ми це теж намагаємося робити і тут я дуже вдячний Львівській військовій адміністрації, Максиму Козицькому і окремим міністерствам, зокрема Михайло Федоров [керівник Мінцифри] дуже допомагає. Це усе командна робота, але я, як одиниця, як волонтер, і наша команда, яка возить, безумовно самі багато зробити не можуть. Нам потрібні мільйони, десятки мільйонів тон одиниць продукції на мільярди доларів чи гривень. Це масштаб рівня держави спільно з волонтерським рухом, де я — крапля в морі. Я це розумію і мені приємно нею бути.

А, скажімо, моя моральна частина підтримки, мені здається, вона є дуже високоефективною, тому що маючи достатньо високу популярність і впізнаваність, я один можу зробити дуже багато. Я це розумію і продовжую це робити. І стараюся бути в якомога більше речей задіяним.

Щодо волонтерства. Коли я їду кудись, ну, не поїду ж я з пустими руками. Але прихід в гості у такому випадку важливіший, ніж те, що ти з собою принесеш. Просто разом воно більш гармонійно.

Фронтмент Океан Ельзи розповідає, що зараз не пише пісні про пережите, адже голова і емоції зайняті іншим (Фото: Олександр Медведєв / НВ)
Фронтмент Океан Ельзи розповідає, що зараз не пише пісні про пережите, адже голова і емоції зайняті іншим / Фото: Олександр Медведєв / НВ

— Ти співав у Харківському метро і перед біженцями у Львові. Зараз усі українці переживають величезну гамму емоцій: розпач і горе, віра і надія. Ти пишеш нові пісні про те, що відчуваєш?

— Свідомо писати пісні неможливо. Це я тобі як творча людина скажу, — це має народжуватися. Є декілька причин, чому я цього не роблю. Одна, що моя голова і емоції і справді зайняті іншим. Буквально 24/7. Друга більш практична. Я творець музики, якому потрібен інструмент — піаніно. В мене його нема з собою. Зараз я вдома на дві дні і можливо сьогодні ввечері прийду і спробую щось пограти. Натхнення приходить в основному вночі або зранку, коли ти прокидаєшся від сирен і від цього хочеться не стільки музику писати, скільки вірші. От я написав вірш Звідки взялася ти, моя ненависть? Це теж працює, але це не музична історія. Я записав пісню, яку ми ще не опублікували, не свою, це кавер на відому пісню, яку виконував Джо Кокер You are so beautiful, яку присвятив Україні. Найближчим часом ми її опублікуємо і зробимо спеціальний проект.

Показати ще новини
Радіо НВ
X