Жінки на війні. «Поміж виїздів малюю в окопах колекції одягу» — військова Юлія Куба Сідорова проміняла Fashion Week на армію
Жінки на війні (Фото:Юлія Куба Сідорова)
Фонд Олени Пінчук спільно з Жіночим Ветеранським Рухом та NV розповідають історії українок, які боронять нашу країну у війні проти Росії й своїм прикладом доводять, що немає такого, що не під силу українським жінкам. Як поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні — у спецпроєкті Жінки на фронті. З героїнями проєкту поговорила Юлія Янчар.
Юлія Сідорова, позивний Куба
Н а фронті я була в період з 2014 по 2019 — і в Правому секторі, і в Госпітальєрах. Була активною учасницею Революції Гідності — для мене це було логічним продовженням боротьби. Було відчуття, якщо я не буду продовжувати, то зраджую людей, з якими ми були разом, і зраджу ідею. З початком повномасштабного вторгнення підписала контракт із ЗСУ.
Інколи здається, що це АТО-2, але це тільки здається. Бо коли загострення і велика кількість поранених і загиблих — такі думки відходять. Просто люди до всього звикають і коли ти перебуваєш в умовно безпечному місці, починає здаватися, що ця безпека назавжди. Люди звикли до війни з 2014 року і жили наче її немає. Все моє оточення в Києві складає волонтерський рух, жіночий ветеранський рух, з яким я продовжую працювати та з яким ми у перші місяці великої війни налагодили штаб, і все моє оточення якось пов’язане з патріотичними людьми та людьми, які дуже багато дій вкладають для того, щоб настала перемога.
Ми навіть це обговорювали з дівчатами. Ми хоч зараз не будемо виглядати, як якісь міські божевільні, які ходять і говорять: «Там Росія проти нас воює», «У нас війна в країні», а всі такі: «Яка там у нас війна». А так було. Багато хто з людей не помічав цієї війни та вважав, що вона буде локально десь відбуватися. Навіть багато з тих, хто був заручником пропаганди про «дамбілі бомбас», з часом зрозуміли, що є війна, але досі не всі.
На початку повномасштабного вторгнення ми були в Кракені і виїжджали на операції й штурми звідти. Все, що перло на Харків. Тоді війна була дуже інтенсивною і ми часто потрапляли в такі ситуації, що не знали, чи вийдемо живими. Зараз у ЗСУ ми завжди на першій лінії, можливості виїжджати нікуди немає, можливо, на один-два дні. В основному це на поховання побратимів, яких ти давно знав. І зараз я на першій лінії також.
Що мені дозволяє триматися? Я дизайнерка і поміж виїздів малюю в окопах колекції. Надихають мене зовсім інші речі, ніж фронт — мої близькі люди і моя творчість, плани на майбутнє. Всі ці фактори кажуть, що перемога буде.
Я дизайнерка одягу, готую колекцію — у нас запланований на 13 квітня показ у Парижі. Ми з командою виграли грант від Українського ветеранського фонду на розвиток бізнесу, також відшиваємо жіночу форму.
До війни я встигла взяти участь у Ukrainian Fashion Week і продовжила свій розвиток попри те, що перебуваю на фронті. У мене зібралася дуже класна команда. Тут я малюю ескізи, а вони допомагають все це втілювати у життя в Києві. Я також планую поїхати в Париж з командою прямо з фронту на кілька днів, щоб презентувати цю колекцію. Там пройде показ прет-а-порте «fire of liberty» в Українському центрі. І преса, і кіношники, і представники фешн-індустрії там будуть… Працювали через зум з моїм партнером Станіславом Бітусом і не можемо дочекатися, щоб представити цю колекцію.
А ще ми запропонували жіночу форму Міноборони. Зараз якраз буде другий тур конкурсу, наш цех (конструктор Ганна Суворкіна) розробив форму для військовослужбовиць і вдруге Міноборони її тестує. Можливо зовсім скоро цю ж форму буде вже виготовляти держава і забезпечувати жінок у ЗСУ якісним вбранням.
А поки моя робота на фронті майже не відрізняється від тієї, яка була ще 9 років тому. Але зараз набагато більше поранених і набагато більше небезпечних ситуацій для життя. Це міф, що на війну йдуть ті, хто прямо народжений з мотивацією воювати. Я повернулася на фронт, бо розуміла що у мене є досвід і це цінно, плюс я можу цей досвід передавати іншим, що теж доволі корисно і іноді можна комусь врятувати життя не внаслідок власних дій, а шляхом переданої інформації.
Мотивація завжди та сама — як після Майдану піти на війну, так само після повномасштабного вторгнення хочеться завершити цю справу перемогою. Я собі не уявляю, як я могла по-інакшому діяти. У мене були можливості виїхати за кордон. Мене навіть вмовляли жити спокійно і забезпечено, але я вибрала цей шлях боротьби, бо вірю, що ми можемо перемогти.
Я сподіваюсь до кінця року на звільнення територій. Хоча це не є остаточна перемога. В моїй уяві остаточна перемога — це розвал Росії, та тільки тоді ми знімаємо це питання, тому що зникає ризик нового загострення і наступу з цієї божевільної країни. Мало віриться, що вони можуть заспокоїтися. Тому вже усім, мабуть, зрозуміло, що все залежить не тільки від їхнього президента, а й від їхнього імперіалістичного менталітету. За фактом їхній президент — їхнє обличчя і ви самі бачите, який там рівень довіри. Вони можуть створити ще одного такого «лідера» і доведеться воювати вже нашим дітям, і внукам, і правнукам.
