Жінки на війні. Парамедик Ластівка — про жінок в армії, один окоп з чоловіком на двох і втрату друга на фронті

11 серпня, 16:26
Жінки на війні — парамедик Ластівка (Фото:колаж НВ)

Жінки на війні — парамедик Ластівка (Фото:колаж НВ)

У проєкті СМІЛИВІ з самого окопу на зв’язок вийшла парамедик підрозділу на східному напрямку з позивним Ластівка. У розмові вона розказала, чому більше не просить допомоги у державних фондів, як забезпечують жінок в армії, про ставлення до єдиної жінки у підрозділі та стосунки із чоловіком на фронті.

Ластівка

парамедик

Я була у Київській та Донецькій області. У Донецькій йде зовсім інша війна. Там бій у місті, тут бої окопні. Тут я побачила як працює артилерія, мінометна батарея та інші неприємні речі. І навіть дрони, які я тепер дуже не люблю, теж літали над нами. Навіть дещо скидали на нас.

Відео дня

Ми маємо бути мобільні. Тут у будь-який момент ми можемо зірватись та переміститись на іншу точку. Запас зробити неможливо. У мене він був, але ми його втратили під час евакуації. У мене залишилось дві пластикові коробки, у які вмістилось все. Головне для мене, щоб підрозділ був забезпечений аптечками.

Волонтери допомагають більше. Я якось просила у державних фондах машину "швидкої" для евакуації поранених, ще коли була у Києві. Я просила у всіх кого можна: депутати, Київська міська рада... В принципі, досі допомоги і чекаю.

Я втратила друга на фронті. У той момент була десь у 200 метрах від того, що відбувалось. Ми були на першій лінії фронту. Ми ближче, вони далі. Але люди, які там стояли, спалили себе, якщо казати прямо. Чим тише ти сидиш, чим менше ти кричиш, ходиш по посадках, тим вірогідніше, що тебе не помітять. Це важливо. У нас як тільки був відбій — ніякого світла у посадках не було. Темно так само, якщо очі заплющити. Ніяких сигарет, або якщо куриш, скрутився, аби не було видно. Тому що сигаретний дим видно у тепловізор дуже-дуже добре.

Підрозділ, який там знаходився, дав про себе знати. Тому танк по ним прицільно працював. Тоді по рації сказали, що викликали евакуаційну бригаду. Було багато поранених, медик того взводу вже був мертвим.

Поїхав мій друг, його звати Ігор Кравченко. Він був хорошим ветеринарним хірургом. І буквально за 2 хвилини я чую, що хтось з бригади каже, що у них є поранені. Це було миттєво. Постріл – і осколком вбило.

Ми з чоловіком служимо в одному підрозділі. Ми майже завжди поруч. Вечорами, коли є час, спілкуємось, п'ємо чай разом, обіймаємось. Такі моменти, коли можна посидіти лише вдвох. І ми в принципі окоп копаємо один на двох. Було дико незручно, ми викопали неширокий і в екіпіровці не змогли лягти. А якщо на бік лігти, то в принципі нормально.

Ми з ним доволі відверто одне з одним говоримо. Я знаю: він теж вважає, що я йому морально допомагаю, бо можна реально з розуму зійти. Ти викопав окоп і не можеш нічого робити, бо тебе обстрілюють. Ти не можеш голову висунути, по 4 години чекаєш, коли вийдеш, щоб поїсти трохи. Морально — це важко.

А коли ви лежите у цьому окопі вдвох, про щось спілкуєтесь – це відволікає.

Я у підрозділі одна дівчина, але це не відчувається. Вони [хлопці] жартують зі мною, як з усіма. Якщо це так, то ми всі рівні. Вони розуміють фізіологічні нюанси — що 40 кілограмовий ящик з припасами я не зможу понести. Вони готують, я два рази за всю війну готувала. Капустку шинкують, суп варять.

У мене 42-ого розміру кітель та штани. Спочатку мені дали взагалі 46 розміру. Штани я собі перешила. Носки усім однакові видають, ще видають труси чоловічі - я теж взяла, нехай будуть. Усім видають однакове: каски, бронежилети. Тільки нам взуття не видавали. Але чоловічих розмірів набагато більше, звичайно. З цим є проблеми.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X