Жінки на війні. «Українці повинні прийняти, що війна з нами назавжди» — морська піхотинка Ярина Чорногуз

25 липня, 22:45
Жінки на війні — Ярина Чорногуз (Фото:особистий архів героїні)

Жінки на війні — Ярина Чорногуз (Фото:особистий архів героїні)

НВ спільно з Жіночим Ветеранським Рухом розповідають історії українок, які пліч-о-пліч з чоловіками боронять нашу країну у війні проти росії і своїм прикладом доводять, що немає такого, що не під силу українським жінкам. Як героїні поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні — у спецпроєкті Жінки на війні.

Ярина Чорногуз

морська піхотинка, письменниця, громадська активістка, мама 6-річної доньки

Ярина Чорногуз — одна з найвпізнаваніших дівчат на фронті. Громадська активістка 2019 року пішла парамедиком у Госпітальєри, а потім підписала контракт із ЗСУ.

Насправді на контракт я хотіла ще з 2014 року, як тільки все почалося. Я бачила це логічним продовженням своєї боротьби як громадської активістки, але не наважувалась піти на контракт, тому що у мене якраз народилась дочка. Вона весь цей час була маленька, потребувала мене.

Відео дня

Я дуже любила навчання, закінчила Києво-Могилянську академію — літературознавство і філософія на факультеті гуманітарних наук. Весь час до фронту поєднувала пари, семінари, перекладацтво. Я перекладала для видавництв книжки з англійської на українську — в основному, підліткові, дитячі. Також викладала корпоративну англійську для юристів і менеджерів, але постійно стежила за новинами з фронту, мене туди тягнуло.

У 2019 наважилась записатись на вишкіл у Госпітальєри. І ось цей вишкіл допоміг зрозуміти, що я хочу їздити на фронті. Деякий час ще поєднувала ротації з перекладанням, паралельно у мене точилася боротьба за Закон про Державну мову. Я була в групі активістів, яка його розробила і зрештою його ухвалили у Верховній Раді.

В січні 2020 року загинув хлопець, з яким я була близька. Ми разом були на позиціях і мали багато планів на спільне майбутнє. Я зрозуміла: щоб пережити цю втрату, мені потрібно пройти його шлях. Його загибель була таким стимулом зробити те, чого давно хотіла. Я розуміла, що найбільше правди зараз саме в окопах, на фронті, на війні. Щоб зрозуміти своє життя, свою країну і себе – я пішла.

Ярина Чорногуз (Фото: особистий архів героїні)
Ярина Чорногуз / Фото: особистий архів героїні

Я шукала частину, в яку піду на контракт. Хотіла в морську піхоту, тому що саме з морськими піхотинцями в мене була перша ротація в Госпітальєрах, тільки це була 36 бригада. Потрапити сюди вдається не всім чоловікам, а мені вдалося. Я дуже люблю південь, море. Ці всі міста — Маріуполь, Херсонську область… Тому хотіла саме туди на контракт.

503 батальйон. Я давно про нього чула. Через знайомих мене запросили туди на співбесіду. Її проводив Сухаревський, підполковник ЗСУ. Там складна процедура.

Для чоловіків — це тести з фізичної підготовки. Для жінок, в принципі, так само — ти маєш пройти тест на фізо і співбесіду особисту. Твою кандидатуру має затвердити особисто командувач морської піхоти. Як мені це пояснили, бували випадки, що жінки туди йшли і не виконували свої функції, посада пропадала. Я пройшла КМБ і ФІЗО. Зараз я у розвідувальному батальйоні морської піхоти. І тут уже другий рік.

Я ніколи не виховувала свою дочку так, що жінка повинна бути вдома, бути тільки мамою чи ще щось. Я її виховувала як неупереджену людину, яка має розуміти, чого вона хоче і поважати вибір інших. Пояснила, що в країні йде війна. Про те, що на нас напала росія. Про те, що хтось повинен допомагати пораненим на фронті, хтось повинен обороняти цю територію. Орися, моя донька, це зрозуміла.

Мені пощастило з дочкою в тому плані, що вона ніколи не робила мені істерик. Хоч і маленька, але ставиться з розумінням до того, що я роблю. Час від часу вона питає, коли закінчиться контракт, коли ми будем разом. Але загалом розуміє важливість цього всього. Зараз вона живе з моїм першим чоловіком.

Ярина Чорногуз (Фото: особистий архів героїні)
Ярина Чорногуз / Фото: особистий архів героїні

Це велика проблема, що в Україні за 8 років існують люди, які взагалі не розуміють частину суспільства, що воює за спокій і добробут усіх. Це причина того, що зараз, в 2022 році, ми втратили Південь, наприклад. Поки що ми його не повернули назад. Тобто — Херсонщину і Запорізьку область. Одна з безпосередніх причин — це байдужість людей, які всі ці 8 років існували без поваги до військовослужбовців, армії і ось цього фронтового досвіду. І зараз ми за це платимо.

Я розумію, що людям потрібен живий голос людини, яка свідомо обрала цей шлях, щоб не забути про війну. Тому що в сучасному інфопросторі 21 століття все дуже швидко забувається. Вчора ти чув якусь жахливу новину, яка б в інший час вражала людей на роки. Зараз вона через постійний потік інформації зникає і забуваєтся. Потрібно, щоб люди не забували.

Українці повинні прийняти, що війна з нами назавжди. Ми назавжди у війні, якщо нам потрібна ця держава, бо інакше вона не буде існувати.

Найбільш болісно, коли через наступ нерівними силами не вдавалось забрати загиблих з поля бою. Це вразило дуже сильно. Нас завжди вчили, що потрібно забирати загиблих обов’язково, але війна показує, що є ситуації, коли це неможливо. Мені дуже боляче за побратимів, чиї батьки не отримали навіть тіла, яке вони можуть поховати. Це для мене було найважче.

Путін є апогеєм всього російського суспільства. Він просто є людиною, яка втілила ненависть до України і підняла це на найвищий можливий державний рівень. Він винен у тому, що підігрів цей російський фашизм багаторічною пропагандистською політикою. Він відповідальний за те, що підтримував неотесаність в росії, підтримував поганий рівень освіти. Для того, щоб вся ця пропагандистська брехня заходила у розум неосвічених людей. Але й росіяни самі винні в тому, що дозволили цим зернам ворожої пропаганди і фашизму прорости в себе в голові. Тобто всі дорослі люди несуть відповідальність за свою тупість і ось цю таку насильницьку радість, яку вони демонструють стосовно звірств, що робить російська армія в Україні.

Путін віддає накази, виконують їх люди, які не є путіним.

У тому фашизмі, який у них зараз розквітнув, замість путіна може прийти якийсь його замісник і демонструватиме ностальгію за ним, за його цілями… і по інерції вони продовжуватимуть це робити.

Ярина Чорногуз (Фото: особистий архів героїні)
Ярина Чорногуз / Фото: особистий архів героїні

Перемога тотальна можлива лише тоді, коли зміниться під впливом цих подій наше суспільство. Україна може до кінця цього століття існувати лише в тому випадку, якщо позбудемося корупції, недоліків, побудуємо судову систему, оборонну систему, люди припинять розгойдувати державу зсередини. Тоді, можливо, ми матимемо свій «залізний купол» і будемо такими ж потужними в плані оборони, як Ізраїль. Тоді це буде перемога. Бо зупинити просто їхнє просування на наші землі на кілька років — це можливо, якийсь тактичний виграш але не перемога. До перемоги нам дуже далеко. До перемоги суспільство повинно змінитись.

Що я вважаю перемогою? Повернення наших кордонів до моменту 2014 року. Повернення Донецька, Луганська, Криму. Не кажучи вже про зараз окуповану Херсонщину, Сєвєродонецьк і інші землі. Це перемога, про яку насправді можна тільки мріяти в цих умовах. Бо, щоб все це повернути, країна має стати набагато сильнішою, ніж вона є зараз. Якщо це повернути таки не вдастся, то перемогою була б тотальна зміна суспільства. Позбутися цього спадку корупції. Це була б інша перемога і інший рівень національної свідомості. Ми не можемо дозволити собі інерцію.

Всі ці 8 років з 2014 — це була інерція. Так не може бути. 2022 рік показав, якщо плисти по інерції, кожні 8−10 років від нас будуть відкушувати по дві област. Це треба розуміти. Тобто потрібно мінятися зараз, або наші діти теж будуть воювати.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X