Жінки на війні. «Нема людей, які не бояться» — як Ірина «Незламна», мама трьох дітей, стала командиром протитанкового відділення

7 червня, 20:20
Жінки на війні (Фото:НВ)

Жінки на війні (Фото:НВ)

НВ спільно з Жіночим Ветеранським Рухом розповідають історії українок, які пліч-о-пліч з чоловіками боронять нашу країну у війні проти росії і своїм прикладом доводять, що немає такого, що не під силу українським жінкам. Як героїні поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні — у спецпроєкті Жінки на війні.

Ірина "Незламна" Терехович

Командирка 3-го розвідувального відділення гірсько-штурмового батальйону, одружена, має троє дітей.

Ірина зараз воює на самому нулі (на лінії фронту) на Сході України. Вона — жінка-командир третього розвідувального відділенння гірсько-штурмового батальйону.

Мій позивний - "Незламна"! Мені вже дуже давно його дали. І дали мені його побратими. Напевно, за впертість.

Для мене війна почалася у 2015 році. Тоді я пройшла шлях від доброволиці до командира протитанкового відділення.

Відео дня

З 2015 року я на війні. Працювала колись в Криму. Після анексії виїжджала останнім поїздом на підконтрольну територію. Мене вже тоді офіційно перевели в Миколаїв з Сімферополя. Я за спеціальністю інженер лісового, садово-паркового господарства. Сталося так, що директор нашої фірми був росіянином. Він втік і нашу фірму розформували. Спершу, завдяки знайомим дівчатам, що у Миколаєві мали свій маленький швейний цех, ми пробували щось шити для хлопців і передавали по мірі можливостей на фронт.

розповідає жінка

В армії тоді нічого не було, тож ми шили форму, футболки та забезпечували військових хоч такими потребами. А потім я пішла доброволицею в ЗСУ, в добробат, потрапила в батальйон АРАТТА, там дуже багато навчилася як солдат і вже залишилась.

Від солдата я пройшла великий шлях і виросла до командира протитанкового відділення.

У 2016 нам запропонували перейти в 54 окремий розвідувальний батальйон, який тоді зайшов у Широкине. Ми там теж займалися обороною цього напрямку. Ми погодились. Все-таки це ЗСУ! Почина я з радіотелефоністки і там вже перший раз познайомилась із СПГ. Спершу починала як навідник, далі сама пристрілювалась, а потім стала командиром гранатометного відділення. Ще згодом мене перевели у протитанкове. І вже у 2017 я почала командувати розвідувальним відділенням гірсько-штурмового батальйону.

Ірина "Незламна"
фото надано героїнею матеріалу
Фото: фото надано героїнею матеріалу

24-го лютого ми вигрузились вже на Сході. Вночі не встигли забрати свої речі, була загроза авіаудару. Зрештою, авіанальотом рашисти розбомбили станцію розгрузки в Сватово і згоріла вся наша амуніція, всі речі. Отак почалась наша повномасштабна війна.

Жінку-командира чоловіки сприймають нормально. В моєму колективі все якось злагоджено. У нас дружні стосунки і мої накази всі виконуються, бо я сама багато чого вмію і це цінують.

У мене троє дітей, наймолодшому синові 4 роки. Чоловік також військовий. Як поєднувати роботу на фронті і материнство — ніяк. Це неможливо сумістити. Мені допомагає моя мама і старші дочки — їм 21 і 23 роки. Вони вже дорослі. Повністю займаються з меншим братом. Все самі на себе взяли. Мені одного разу старша дочка сказала, що якщо раптом вас не стане з батьком, то не переживайте, я за малим придивлюся. Ну такого я не планую, звісно. Зараз діти на Заході країни у відносній безпеці.

Чому я на фронті? Коли к***я в Крим зайшла, я їхала на роботу, і малолєтки оці російські військові понапивалися і в маршрутці з перегаром розказували, як вони будуть заходити на Західну Україну і як вони будуть вбивати бандерівських дівчат, і як будуть їх гвалтувати.

А ще нам один полковник ФСБ сказав: «Не захочете піти по-доброму до нас в росію, підете по частях із кров’ю». Ось це і стало головною мотивацією, щоб моїх дівчат ніхто не тронув. Це не правильно. Це не по-військовому. Це слабкість тієї армії, котра не може дати відсіч гідним суперникам, тому вони й починають робити такі звірства беззахисним людям, беззахисним дівчатам, маленьким. Не завжди вдається контролювати холодний розум.

Нема людей, які не бояться. Є люди, які можуть стримувати свій страх і робити роботу далі. Бояться всі. Бувають і емоції, звісно. Буває, що багато хто не витримує, і я в тому числі — емоційно. Просто головне — далі не пустити цих орків і вигнати їх.

Я хочу сказати жінкам, що головне — це зберегти своїх дітей. Коли йде загроза, відправляти подалі, тому що найбільша слабинка — це діти. Але знаєте, що найважче? Що тут на Східному фронті досі є люди, які чекають «рускій мір». Навіть після того, як розбомбили Рубіжне, фактично стерли з лиця землі — є люди, які досі здають наші позиції. Мер Рубіжного здався кацапні і розказував, хто з наших де є. «Дякуючи йому» і був розбомблений Рубіжний. Це не Київ, це не Харків, це не Суми, де все було навпаки. Це дуже важко. Люди не хочуть кудись виїжджати і в той же час чекають, коли росія прийде до них додому.

фото надано героїнею матеріалу
Фото: фото надано героїнею матеріалу

Перемога буде. Як скоро нам її чекати — це я не можу сказати. Вони зараз стараються давити нас масою. Їх переважаюча більшість, набагато більша як нас. І їхнього металолому все-таки теж більше, ніж у нас. А скільки в них ще резервів — можемо тільки здогадуватись. Зараз треба об'єднуватись один з одним. І не тільки волонтерам і меценатам, усім людям. Об'єднання дає більше сили. Бо коли мужики до 40 років тікають за кордон і там переховуються — це вже навіть не смішно. Я розумію, що психологічно не всі можуть бути до цього готовими. Не всі можуть іти на війну. І не всі повинні. Але можна допомагати в тилу. Кожен має розуміти ціну і вкладатися у війну.

https://www.youtube.com/watch?v=7s72m3gB9H0&ab_channel=%D0%9D%D0%92
Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X