Жінки на війні. «Всі дивляться Арестовича і не дуже реально оцінюють ситуацію на фронті» — історія професорки, що стала бойовим медиком

22 червня, 20:05
Жінки на війні - Оксана Чорна (Фото:НВ)

Жінки на війні - Оксана Чорна (Фото:НВ)

НВ спільно з Жіночим Ветеранським Рухом розповідають історії українок, які пліч-о-пліч з чоловіками боронять нашу країну у війні проти росії і своїм прикладом доводять, що немає такого, що не під силу українським жінкам. Як героїні поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні — у спецпроєкті Жінки на війні.

Оксана Чорна

Бойовий медик, професор економіки. Служить у 34 батальйоні 57 бригади. Базується під Лисичанськом.

Я — науковиця, викладачка в університеті, до 2014 року працювала в Академії наук, в Інституті економіки і прогнозування. Мій чоловік військовослужбовець.

Рішення піти на війну я прийняла для себе ще в 2014 році. Тоді служила водієм санітарів в 28-й бригаді. В 2015 році була мобілізована і знаходилася на фронті до кінця 2017.

Відео дня

Ще тоді я не могла усвідомити, як може бути така несправедливість, що хтось напав на мою країну. Це ж моя країна — чому я не можу поїхати в Донецьк? Чому я не можу поїхати в Луганськ? Чому забрали у нас Крим, я його дуже любила… Я не розуміла, як так можна — в 21 сторіччі відбувається війна в країні, що знаходиться в Європі, і ніхто на це не реагує. Хотіла допомогти повернути справедливість — це була моя головна мотивація.

В 14 році, коли я пішла воювати, ще залишалася старшим науковим співробітником. Після демобілізації повернулася до Академії наук. Згодом поїхала в Оман працювати викладачем, професором в Університеті економіки, провела там 4 роки. 24 лютого, коли все розпочалося, попросила про відпустку за власний рахунок і поїхала спочатку до Польщі, а далі ми приїхали в Україну разом з чоловіком. Він у свій рід військ, а я у свій – з тими побратимами, з якими ми вже служили.

Мої друзі дали кошти — тисяч мабуть тридцять євро, на них змогла купити тепловізори, «швидкі», медикаменти і різні речі. Я хлопців знайшла, які допомогли мені перегнати їх. Пізніше ще люди давали гроші і я ще три «швидкі» купила. Найбільш розхідний матеріал на фронті — це техніка. Її завжди катастрофічно не вистачає.

Я розумію, що всі дивляться Арестовича і не дуже реально оцінюють ситуацію на фронті, але втрати у нас дуже великі і дуже багато знищується автотранспорту. "Швидкі" не живуть і кілька тижнів, бо їх розстрілюють мінами, градами. А транспорт — це найголовніше під час евакуації.

Дорога Лисичанськ-Бахмут вже не проїзна — йдуть важкі бої, жахливі, дуже багато поранених, вбитих, і якщо дорога передбачає, наприклад, 80 км евакуації, то машина буде долати їх три години. З тих усіх машин, які я купила — ремонтую двигун на одній, паливну систему на іншій. Зараз мені друзі передали ще один джип — його теж потрібно зробити. Щось там зі стартером не працює і сьогодні потягнемо його на СТО, там подивляться і вже можна буде теж його відправляти.

Нас, медиків, вбивають. Так само, як звичайних солдат. Дуже великі втрати. Коли закінчиться війна, люди зрозуміють кількість поранених, кількість вбитих, вони зрозуміють справжню ціну.

Зараз нема тієї інформації, яка показує, що є насправді. І це правильно, бо ми воюємо, і нам потрібна перемога. Нам не потрібно зневірювати людей. Але люди повинні усвідомлювати, що йдуть кровопролитні бої. Дуже багато людей гине. Бойові медики теж гинуть.

Більшість бойових медиків на фронті за фахом не лікарі. Хоча всі вони після спеціальних курсів, цього часто замало. І саме медиків часто не вистачає. Я всі ці роки вчилася, але ж я не можу поставити діагноз: чи в людини, наприклад, інфаркт чи інсульт, чи є запалення легенів чи ні? Для цього потрібен лікар. Перебинтувати, накласти джгут може і солдат, але складно впоратися з якоюсь хворобою чи тяжким пораненням… коли потрібно, наприклад, зашити артерію чи щось таке зробити. Ми ж не можемо. Потрібні лікарі.

Зараз до нас приєднався хлопець, який це може, що дуже полегшило нашу ситуацію. Але всі ми знаходимось на передовій. Є дуже велика вірогідність, що ми загинемо.

В 2014 чи 2015 році дистанція між цивільним і військовим життям розтяглася, люди довше переймалися війною. Зараз війна так далеко від цивільних… Я от зараз приїжджаю в Дніпро та бачу, що цивільні взагалі не розуміють, що діється, наскільки важка ситуація.

Ніхто не пропустить «швидку» на заправці. І ось ці два роки, що були тоді у 2014−2015, зараз в три місяці вміститися. І війна дуже кривава зараз. Така, що найстрашніші бої тих років не йдуть в жодне порівняння з тим, що зараз діється.

Ми повинні робити те, що в наших силах: вірити, що ми переможемо і, хоч важка ситуація, але боротися. Ми повинні зрозуміти, що немає чогось, що ми не так зробили і путін через це напав. Ні. Був план захопити Україну. Це так само, якщо б в Польщі не було німців, то Гітлер не напав би на Польщу. Напав би, бо це його план був такий — захопити спочатку Польщу, а потім всю Європу, і якою мовою вони розмовляли, в якого бога вірили, які книжки читали —це взагалі не мало жодної різниці. Тому тримайтеся, ми переможемо. Раніше чи пізніше, я вірю в це.

https://www.youtube.com/watch?v=1SU05j-PO1w&ab_channel=%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%9D%D0%92
Редактор: Кіра Гіржева

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X