Жінки на фронті. «Я хотіла вбивати, я хотіла мститися» — історія військової Анастасії Блищик, дівчини загиблого журналіста Махова
Жінки на фронті (Фото:особистий архів Анастасії)
Фонд Олени Пінчук спільно з Жіночим Ветеранським Рухом та NV розповідають історії українок, які боронять нашу країну у війні проти Росії й своїм прикладом доводять, що немає такого, що не під силу українським жінкам. Як поміняли офіси, успішну кар'єру, наукову діяльність і власний бізнес на форму і службу Україні — у спецпроєкті Жінки на фронті. З героїнями поговорила Юлія Янчар.
Анастасія Блищик
П іти в армію — це те, про що я думала останні три роки. А коли втратила коханого на фронті (журналіста Олександра Махова — прим. ред.) — я зрозуміла, що вже досить відкладати.
Вперше прийшла до військкомату наприкінці липня. Зібрала всі медичні довідки, але цього було недостатньо. Я розуміла, що мене просто не хотіли брати. Водили навіть до якогось полковника, який казав «подумай». Але у мене був рекомендаційний лист від харківської 113 окремої бригади ТРО, яка тоді вже була в одному з найгарячіших напрямків — в Харківській області. Зокрема вони стояли під Ізюмом, коли той був в окупації. І вони розуміли, куди я йду. Здались на 5-й день і видали військовий квиток. Це єдина бригада, яка зголосилася дати мені рекомендаційний лист. Усі інші, кому я не писала, відписували «сиди вдома», «чого тобі сюди їхати», «ти будеш більш корисною, працюючи журналісткою». Я розуміла, що без мене журналістика не помре, а у війську людей не вистачає, тому я хотіла долучитися до ЗСУ. І так мене мобілізували.
Я хотіла вбивати, я хотіла мститися, але потім, коли опинилася на фронті, зрозуміла, що вбивши певну кількість русні, мені легше не стане. Навпаки. Зараз модно питати «а скільки ти вбив?», але у військових такого не можна питати. Треба з цим жити потім, спати і воно згодом вилізе після повернення до цивільного життя. Навіть якщо це ворог. Я бачила розруху, яку принесли росіяни, я бачила скалічені долі, я бачила наляканих людей, я бачила розкидані речі російських військових, я бачила їхню техніку і зброю, я бачила мертвих розкиданих росіян, яких потім збирали по полю. Я відчувала гнів і спустошення.
Я була під Ізюмом, далі ми заходили в нього. Невеликий час я була під Бахмутом, після чого мене наказом перевели в 47 окрему механізовану бригаду «Магура». Зараз я пресофіцер. Тут також їх не вистачає. Я розумію журналістські запити, які потрібні відео, герої сюжетів. Ця війна зачепила кожного і кожен має готувати себе до фронту. Не тільки чоловіки, а й жінки.
Сьогодні є цифра, що зараз в армії служить 60 тисяч жінок. Це більше, ніж в армії Ізраїлю. Але водночас багато чоловіків тікають за кордон, і моя думка — хай не повертаються після перемоги. Тому що так буде нечесно. У нас щодня гинуть наші найкращі як чоловіки, так і жінки. А потім вони мають повернутись і святкувати перемогу? Будуть кричати «Слава Україні?». Спершу я на це реагувала не так болісно, я говорила що в армії мають бути тільки вмотивовані люди, добровольці — так я говорила на початку війни. Але йшли місяці і я реально розумію ситуацію на фронті та на всіх напрямках. І я розумію, що тих, хто вже на щиті, треба кимось замінити на фронті з цивільного життя. І треба давати можливість тим, у кого не було відпустки вже так довго, щоб вони поїхали додому. А такої можливості в них немає. Зараз це просто обов’язок чоловіка захищати свою країну, у жінки є вибір в цьому випадку. Ми можемо добровільно мобілізуватися.
Ті військові, які зараз на сході, дають можливість чоловікам в тилу готуватись. Тобто опановувати медицину. Зараз купа курсів, де можна їздити, стріляти, готуватися. Більше читати, закуповувати амуніцію собі. Готувати себе має кожен. Бо коли закінчиться війна, кожен потім буде дивитися на себе в дзеркало. Мені не буде соромно. А тим, хто ховається, платить шалені гроші, щоб поїхати за кордон, платить лікарям і придумує болячки за діагнози — хай подумають, як їх буде сприймати суспільство. Це ж буде все відомо.
Люди не мають опускати голови вниз, коли бачать військових. У мене була ситуація: я йшла у формі до подружки й хотіла запитати, де під'їзд — чоловіки почали розбігатися, бо вони думали, що я несу їм повістку. Це важко спостерігати, коли в країні війна і гинуть одні захисники, виборюючи кожен міліметр нашої землі, а інші поводять себе ось так.
Я дивлюся, яких вмотивованих чоловіків ми обираємо у 47 окрему механізовану бригаду. Ми рідко брали людей з військкоматів, бо бачили, як їм вручали ті повістки — під церквою, в клубах, магазинах… тим, хто взагалі не хотів служити. Наша бригада, на той момент ще батальйон, оголосила про відбір людей — і спершу це були просто співбесіди — чи люди морально готові. Людина має бути вмотивованою, здатною до самоосвіти, у неї мають горіти очі. Вони відсіювали тих людей, які говорили «я йду, щоб вбивати», бо на війні треба не тільки вбивати, а й копати, допомагати.
Є бойові посади і небойові. От навіть я спершу не думала йти пресофіцером, а мене вмовили і пояснили, що насправді ця професія також затребувана. Я журналістка, а у них немає людини, яка розуміє, як працювати з медіа. Якщо ви it-шник, то вас заберуть з руками і ногами — там стільки таблиць треба робити, стільки тих звітів. Якщо ви водій таксі — то там і водії треба, усі ж зараз їздять на автоматах, а там багато техніки з механічною коробкою передач і треба перевозити боєприпаси, вивозити поранених, перевозити особовий склад. Якщо ви юрист — прекрасно, а армії теж є посади юристів. Психологів не вистачає, це взагалі окрема тема. Посад незакритих дуже багато і всюди не вистачає фахівців. Вони там дуже потрібні. Якщо механік крутить-вертить ці всі деталі, то там стільки техніки ламається і її також потрібно ремонтувати. Кухарі потрібні, щоб хтось готував і годував особовий склад. Це величезний механізм.
Для мене перемога — це не лише повернення усіх наших територій. Перемога для мене — це очищення нашої країни від усіх зрадників. Перемога — це вшанування пам’яті усіх тих, хто на щиті. Повага до усіх військових, які потім повернуться до цивільного життя. Тому що не військовим треба буде підлаштовуватись під суспільство, а суспільство має готуватися, як вони будуть приймати людей, які повернуться з психологічними проблемами, без кінцівок, з інвалідністю. Тобто суспільство вже повинно готуватися. І щоб не дай Боже не повторилась ця історія, як було з АТО. Коли «атошник» — було як образливе слово.
Зараз іде боротьба: або вони нас, або ми їх. Давайте краще ми їх переможемо і виб'ємо з нашої землі. Людям в тилу не варто розслаблятися, у нас ще 20% наших територій під окупацією. Нам ще треба боротися. Нам потрібен надійний тил, треба активно донатити, збирати для військових медикаменти, речі, приганяти автівки, плести сітки, про які вже призабули. Не розслаблятися і готувати себе морально до того, що настане і мій час доєднатися до ЗСУ.
