«Після прильотів ми перекриваємо вікна дерев’яними щитами і відновлюємо роботу»: українці розповідають про умови роботи під час війни

15 червня, 10:11
Як співробітники українських компаній працюють під час війни (Фото:НВ)

Як співробітники українських компаній працюють під час війни (Фото:НВ)

Продовжуємо публікувати історії відчайдушних українців та українок, які від початку російського вторгнення залишаються на робочих місцях під обстрілами та бомбардуваннями.

Раніше ми розповіли про водіїв, які везуть замовлення під час повітряних тривог, працівників супермаркетів, яким довелося вчитися випікати хліб, щоб нагодувати клієнтів, а також про поштарів, що беруть на себе понаднормові навантаження попри небезпеку в прифронтових зонах.

Відео дня

Цього разу знайомимо вас зі співробітниками українських компаній, які пережили жахи війни та ворожої окупації, а деякі досі працюють у зоні бойових дій. Вони не зламалися і роблять свою справу з вірою в перемогу України.

Сергій Кобель

керівник точки видачі Rozetka у Києві

Ми були одночасно продавцями, вантажниками та психологами

«Синку, прокидайся! Почалася війна». Ці слова я почув у телефонній слухавці від матері 24 лютого о п’ятій ранку. Пам’ятаю їх як зараз. І навряд колись забуду.

Того дня вирішили з колегами вийти на роботу. Мусили підготувати магазини до того, до чого самі не були готові.

Громадський транспорт у столиці працював з перебоями. Відстань від мого дому до роботи приблизно 50 кілометрів. Але що поробиш? Вдягаєш рюкзак, сідаєш на велосипед і їдеш — попри холод та затори.

Ми з командою відкрили точку неподалік від метро, щоб можна було швидко дістатися укриття під час повітряних тривог. Люди заходили до нас по їжу, воду, павербанки та інші товари для невідкладних потреб. Попри напружену атмосферу ми намагалися підтримувати відвідувачів.

До нашої команди долучилися працівники з інших точок. Працювали по 36 годин поспіль, навіть уночі. Кожен робив усе, що міг. Ми були для клієнтів одночасно продавцями, кур'єрами, вантажниками, логістами, консультантами й навіть психологами.

У перші дні війни компанія тимчасово призупинила доставлення товарів, а мости у місті були перекриті. На власному транспорті, під звуки сирен та через блокпости, ми з колегами звозили до магазину необхідні товари зі складів та інших точок.

Якось у магазин за кормом для кота зайшла літня пані — допомогли їй донести мішок до квартири. У чоловіка сів телефон — запропонували зарядити його прямо у магазині. Кожен із нас відчував, що не просто робить свою роботу, а й подає руку допомоги тим, хто цього потребує.

Одного дня на початку березня після обіду я почув потужний вибух. Виходжу на вулицю — люди стривожені, дивляться в небо. Показують на телефонах відео, як наша ППО збиває ворожу ракету. А я дивлюся на ці кадри й розумію, що снаряд летів просто над нашим магазином. Навіть не знаю, що було б зі мною та з колегами, якби не українські захисники.

Зараз ми з командою продовжуємо працювати на точці Rozetka в одному зі спальних районів Києва. Продаємо наявні товари та шукаємо їх за запитами. Молоді родини найчастіше просять дитяче харчування, волонтери — техніку та інші товари для потреб ЗСУ, тероборона — їжу та цигарки. Забезпечуємо українців усім необхідним. А насамперед — вірою в нашу перемогу.

Олена Желдак

керівниця магазину Сільпо у Славутичі

Під час російської блокади ми стали головною пекарнею міста.

Я завжди прокидаюсь о п’ятій ранку, щоб встигнути на першу зміну в магазин. Так було і 24 лютого. Вже на робочому місці колеги повідомили, що почалася війна. За кілька годин біля Славутича пролунали перші вибухи.

Багатьох охопила паніка. Але я намагалася взяти себе в руки і працювати. Разом із колегами забезпечувала наших клієнтів усім найнеобхіднішим на той момент.

Брат вмовляв мене виїхати за кордон із його дружиною. Я сказала, що залишуся в місті — це моя принципова позиція. Таке рішення повністю підтримала моя матір. Росіяни увійшли до сусіднього з нею села, близько місяця з мамою не було зв’язку. На щастя, зараз із нею все добре.

Після 24 лютого Славутич потрапив у блокаду росіян. Окупанти не пропускали вантажівки з товарами в місто. Полиці в магазинах спорожніли. А найгірше те, що закінчився хліб. Тому ми з колегами вирішили пекти його самостійно.

Влада міста допомогла нам знайти борошно. Воно було не найвищого ґатунку — сіре, грубого помелу — але хоч щось. Згодом ми розвісили по Славутичу оголошення про збір дріжджів у магазині. Люди приносили все, що могло згодитися для випічки, навіть закваску та пиво.

Так наш магазин тимчасово перетворився на головну пекарню Славутича. Серед нас були касири, продавці, кухарі, завідувачі відділів — словом, хто завгодно, крім професійних пекарів.

архів Олени
Фото: архів Олени

Працювали по 15 людей на зміні. Місили тісто і вдень, і вночі. За добу випікали по 2000 хлібин. Досі дивуюся, як єдиний на весь магазин тістоміс на 40 літрів витримав таке навантаження.

До нас часто заїжджали хлопці з тероборони. Ми ділилися з ними продуктами, посудом, ящиками для вантажу. Вони виглядали втомленими, але не втрачали бойового духу та гарного настрою. Кілька разів підвозили мене додому серед ночі.

У вільний від роботи час ми з колегами ходили на мирні протести проти окупантів. Аби вони зрозуміли: Славутич — це Україна, і ми нікому не віддамо своє місто.

Наприкінці березня росіяни пішли зі Славутича. Якийсь час ми непокоїлися, що вони можуть повернутися. Але у квітні в місто зайшли українські захисники.

Славутич почав повертатися до звичного життя, наш магазин відновив повноцінну роботу. Але дні окупації я не забуду ніколи. На щастя, від них у мене залишилися не тільки неприємні емоції. А ще й теплі та смачні спогади — про наш хліб.

Микола Розенко

керівник магазинів EVA на Миколаївщині

За кілька годин після обстрілів ми повертаємося до роботи.

Зазвичай я прокидаюся рано, вигулюю собаку і збираюся на роботу. Але 24 лютого я ще спав, коли почали дзвонити родичі. Тоді ж у робочих чатах почалося незвичне для такої години пожвавлення.

Я чітко вирішив для себе, що попри війну нікуди не поїду і залишуся працювати. Громадський транспорт ходив із перебоями, тож довелося йти на роботу пішки. О пів на восьму ранку вже був на місці.

Настрій покупців у магазинах був тривожний. Клієнти купували гігієнічні засоби, шампуні, порошки та інші товари для невідкладних потреб. А наші продавчині на касах пригощали дітей цукерками.

Від 24 лютого я щодня тримаю зв’язок із колегами в магазинах, за які несу відповідальність. За цей час ми згуртувались як ніколи.

Бомбардування можуть тривати цілий день. Після прильотів у деяких магазинах вибиває вікна та двері. Ми перекриваємо все дерев’яними щитами й за кілька годин відновлюємо роботу.

Від початку війни ми збираємо запити на товари для потреб ЗСУ і тероборони, а також лікарень, дитячих будинків, переселенців. Люди самі приїжджають до магазинів, особисто дякують за допомогу. Це надихає продовжувати роботу, забуваючи про страх.

Багато моїх колег пішли на передову. Наш колектив підтримує з ними зв’язок і допомагає, чим тільки можливо. Нашим воїнам буває важко, але вони не втрачають позитивного настрою та налаштовані на перемогу України.

Я не вважаю себе супергероєм. Але відчуваю, що роблю те, що мушу і що потрібно українцям. Пишаюся тим, що працюю з людьми, які вже четвертий місяць виходять на роботу під обстрілами.

https://www.youtube.com/watch?v=GtnDxMmTM8c&ab_channel=%D0%9D%D0%92
Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо НВ
X