«Люди почали брати на себе відповідальність». Активіст Юрко Дідула про волонтерську роботу у регіонах та людей, які це роблять

18 січня 2022, 19:59

Керівник волонтерського руху Будуємо Україну Разом (Українська освітня платформа) Юрко Дідула розповів Радіо НВ як мешканці регіонів можуть взяти відповідальність на себе там, де не встигає держава, та як працює мережа з 37 волонтерських центрів по усій країні.

— Я хочу вас запитати, БУР, а саме така абревіатура, Будуємо Україну Разом, про нього ми чуємо не вперше; але дуже хочеться від вас вперше почути як від керівника волонтерського руху, про що він для вас? Що він для вас означав і означає, як це все розпочалося?

Відео дня

— БУР — це програма Української освітньої платформи, це величезна організація, яка вже 20 років працює над тим, аби створювати в Україні мережу освітніх молодіжних волонтерських соціальних центрів для того, щоби люди на місцях могли вирішувати певні соціальні проблеми. Не чекати, поки держава буде виконувати якусь соціальну послугу, а на місці об'єднуватися і виконувати її самостійно. Я долучився до фундації 2014 року, я тоді закінчив своє трирічне перебування у Штатах і повертався до України в принципі з думкою вступати до армії і пробувати на той час вирішувати найнагальнішу, як на мою думку, проблему російської агресії. Але тоді життєвий ментор Джеффрі Віллс, мій товариш, який супроводжував мене ще з часів навчання в Католицькому університеті, він мені дав зрозуміти, що є теж інші сфери, які потребують мого особистого досвіду. І от маючи цей американський досвід, розуміючи, як там працює громадський сектор, як він бере на себе нібито функцію держави; займається освітою, просуванням певних реформ, я вирішив долучитися до команди Української освітньої платформи (тепер вона вже змінила назву). І ми в її рамках заснували БУР як ініціативу, яка на той час мала на меті проявити певну солідарність із українцями на Сході, відбудовуючи будинки, які були зруйновані.

— Будуємо Україну Разом зараз звучить як слоган і вже як таке вище поняття, а розпочиналося все дійсно з будівництва.

— З буквального будівництва, так. Ми поїхали спочатку на вихідні, допомогли одній сім'ї відбудувати квартиру, яка була пошкоджена осколками, потім поїхали на два місяці, відбудувати вже 25 квартир. Потім у Краматорську, це перше місто, яке було окуповано Росією і потім звільнено нашою армією, ми там створили молодіжний центр Вільна хата, який до сьогодні існує і згенерував ціле покоління місцевої молоді, яка бере відповідальність за своє місто. І те, що сталося у Краматорську за сім років, мені важко навести якийсь аналог в Україні.

— Це серйозно, я був якраз у Вільній хаті кілька разів упродовж останніх років, я бачив, яка там дуже цікава молодь, вони приходять, їх не треба з-під палиці туди гнати. Напевно, вперше, я бачив навіть результати соціологічних опитувань серед молодого покоління тих східних містечок, особливо невеликих, було одне нагальне бажання: щойно школу закінчив — якомога далі звідси втекти. Тому що вони бачили пасивність, «совок» навколо, бачили ті всі традиції, коли сміття викидають під ноги; коли все розвалено і коли нікому нічого не треба у своєму власному місті. От хай держава прийде і мені щось зробить, а поки мені тут порядок не наведуть, я нічого робити не буду. Хоча в Німеччині колись одна вже літня пані, років за 70, говорила мені: що таке держава? Держава — це тигр із паперу, ми — це держава. І от у Краматорську я бачив людей, у яких так само горять очі. Що тут зараз відбувається, в сенсі в БУРі?

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Ми після цього року соціального експерименту, волонтерство кульмінувалося створенням важливої соціальної інституції в Краматорську, зрозуміли, що це класна модель і її треба масштабувати на всю країну. І вже сім років ми організовуємо волонтерські табори в різних містах, ми на тих таборах ідентифікуємо класних, цікавих, енергійних людей, які мають власні ідеї, що можна зробити у своєму місті, аби зробити його кращим, що можна зробити у країні, аби зробити її кращою. Тобто наш підхід — що держава — це ми і ми мусимо брати відповідальність… Не те що мусимо, ми хочемо брати відповідальність, я від цього кайфую. Ми заснували ряд програм у БУРі, які мають на меті підсилити спроможність української молоді, тобто підсилити спроможність людей, які вже хочуть щось робити. Ми маємо програму проєктного менеджменту BUR Lab, навчаємо людей упродовж 10 днів, зараз це вже онлайн-курс, як довести ідею до бізнес-плану або проєкту, знайти кошти. Ми даємо цим командам менторів, які їх супроводжують певний час після навчання, даємо навіть фінансування на ці проєкти. Також заснували програму менторства, це окрема програма індивідуального розвитку, коли волонтер, який був у нас на таборі, має якийсь запит, от він хотів би розвиватися у напрямку адвокації чи розвитку молодіжного центру в себе у місті. Ми знаходимо ментора, який має в цьому досвід, вони впродовж півроку працюють, регулярно допомагають одне одному фактично.

— Ви сказали, що навчалися у Сполучених Штатах і повернулися сюди, в Україну і для певної кількості людей, на жаль, це таке щемливе питання. Тому що коли ти навчався десь, ти потім думаєш: а повертатися чи ні? Були у вас такі сумніви, що ви думали тоді?

— Не було жодних сумнівів, у мене завжди було відчуття, що Україна — це все-таки мій дім і мені тут комфортно жити. У штатах я завжди відчував, що я там тимчасово, я відчував, Що це не моя реальність. Можливо, це якийсь досвід, який я здобув, будучи студентом УКУ, там завжди культивувалася така культура, що ми відповідальні за те, що робиться у нас у житті і за те, що відбувається навколо нас у житті.

— Скажіть, був у житті такий момент, коли здавалося: все, чого я пішов у те волонтерство, навіщо воно мені потрібно? Людей не можу згуртувати, дійсно опускалися руки. І потім сталося щось таке, що ви пересилили себе, зрозуміли: отак воно має бути, і пішло, пішло далі.

— Я не пригадую моменту, коли я був на межі такого розуміння, що для чого я це все роблю. Завжди було достатньо мотивації і людей навколо, які підтримували цю ідею, долучалися з новим потоком свіжого повітря. І моя мотивація в першу чергу залежить від того, який фідбек я отримую від молоді, яка з нами працює, від волонтерів, які поїхали вперше зі Львова у Донецьку область чи з Запоріжжя до Волинської області… Відкрили для себе Україну і зробили користь не тільки для сім'ї, якій допомогли зробити ремонт, але і для громади, якій відкрили молодіжний центр. І от коли люди відчувають, що вони можуть своїми руками робити зміни, вони повертаються додому дуже мотивованими. І те, що вони потім пишуть у своїх публікаціях у соціальних мережах, те, що вони говорять при зустрічі і дякують за БУР, — це для мене завжди поштовх робити далі. Буквально позавчора до нас до Львова в офіс прийшла спільнота десь із п’яти людей, із сходу, із півдня, які зараз навчаються в Поплавського. І це хлопчина, який починав свою громадянську діяльність з молодіжного центру Теплиця у Слов’янську. Це теж ми його в 2015 році відкрили. І він каже, що «моя діяльність почалась, що я прийшов в цей молодіжний центр, я побачив, що можна в принципі жити по-іншому, що не тільки школа, дім, а є ще спільнота людей, які роблять своє місто кращим». І він з того часу почав реалізувати купу волонтерських освітніх проектів, зараз в Поплавського відновлює студентське самоврядування. Тобто це людина, яка взяла на себе відповідальність. І я тішуся, що з моменту 2014 року, коли ми розпочали Вільну хату, в Україні тільки БУР створив 37 молодіжних центрів по всій країні. А загалом по Україні їх вже близько 250. І це теж, це досягнення останніх семи років, це досягнення Революції гідності, і того, що люди почали брати на себе відповідальність, почали самостійно давати молоді можливість на місцях. І це не може не тішити, я бачу величезний сенс в тому, що ми робимо. І жодного разу не сумніваюся в тому. І більше того, в нас в БУР вже є близько 300 друзів, які нас не просто лайками підтримують на Facebook, але інвестують в нас щомісяця якусь суму коштів.

— Така регулярна благодійність, це ж одна з найбільших направду проблем в Україні! Тому що коли щось стається, конкретна ситуація, яку треба вирішити, ми, українці, вміємо об'єднатися, скинутися хто чим може, все. А от коли постійно, коли щомісяця, отакого в Україні поки що мало. Так краще буде. Що треба, щоб таке стало більш розвиненим? Чи мають підрости просто ваші всі «бурівці»?

— Це одне. Але довго чекати, не хотілося би. Я думаю, дуже важливо, щоби громадські інституції, які займаються такими трансформаційними справами, як БУР, скажімо, багато про себе говорили, розказували суспільству те, що вони роблять, і показували довгостроково, куди вони рухаються, і чому це стосується кожного з громадян. Чому те, що робить БУР, важливо для кожного села, містечка, міста України. Ми розуміємо, що ці люди, яких ми зараз підтримуємо, за років 20 вони будуть в уряді, вони будуть підприємцями, вони будуть вчителями, і це люди, які будуть давати освіту нашим дітям. Тому люди, які нас підтримують, вони точно розуміють, що це інвестиція, це не просто пожертви, вони інвестують в своє краще майбутнє, щоби було жити безпечніше в країні, де люди беруть відповідальність, де комфортно жити. І коли ми зустрічаємося, ми з ними спілкуємося, ми теж отримуємо шалений рівень підтримки і розуміння, що ми не одні.

— Це інвестиція, а яка ще мотивація? Що людьми рухає, щоби щомісяця віддавати умовні 100 гривень чи 500 гривень на таку ініціативу, яка ще і в довгу грає. У тебе немає одразу «куплені ліки — дитину полікували»!

— Я думаю, що БУР ще унікальний тим, що в нас є негайний результат, і довгостроковий. Тобто люди, які нас підтримують, вони бачать, що БУР за сім років зробив, допоміг 250 сім'ям зробити ремонти в будинках. І це переважно сім'ї військових, які загинули, або дитячі будинки сімейного типу, тобто сім'ї, які і так роблять щось для України, це не просто люди, які чекають подачки. БУР підтримав вже близько 50 соціальних, освітніх підприємницьких проектів. В нас, скажімо, є дві дуже класних історії, які надихають мене і багато інших, це, скажімо, є Ілона Шевчук, яка запустила майстерню, вона з непотребу робить класні бананки, сумки, рюкзаки. І називається це Майстерня потреб. Прекрасне підприємництво. Є в нас команда Моїм рідним. Які роблять чаї, в’яжуть шкарпетки, шалики, і це все роблять бабусі в далеких селах Київщини і Сумщини, а вони через соціальні мережі продають це по Україні. І це настільки торкаюча історія. Це теж два проекти, які ми свого часу підтримали БУРом, дали менторство, дали навчання, дали навіть трішки фінансування. І от люди, які нас підтримують фінансово, вони розуміють, що ці кошти йдуть на реальні справи, які допомагають іншим людям, які трансформують правила гри в Україні в принципі.

— До речі, я хотіла запитати, БУР, Будуємо Україну Разом, молодіжний рух, молодіжний волонтерський рух, а є якийсь віковий ценз? І як приєднатися до цієї ініціативи, якщо тобі 40 плюс?

— Ключова наша цільова аудиторія — це все-таки 16−25, але долучаються до нас на табори, скажімо, волонтерити і люди старшого віку. Якщо це молодь в конкретному містечку, де ми волонтеримо, то може долучатися і молодшого віку. Але так, ключова наша аудиторія — це 16−25. Якщо вам 45, ви можете долучитися, скажімо, ставши БУР-другом, підтримуючи нас фінансово, ви можете долучатися експертно. Ми організовуємо, наприклад, програму менторства для волонтерів. Ви можете стати ментором для когось з іншого регіону або локально. Ви можете стати тренером, поїхавши в один з наших молодіжних центрів, і там розповівши про медіаграмотність, можете стати тренером проектного менеджменту в нашій школі проектного менеджменту.

— А можете бути егоїстом і розказати своїм дітям віком 16−25 років, що отут є така крутезна ініціатива, і тоді ваші діти долучаться до спільноти дуже нормальних людей.

 — Сто відсотків.

— Я би дуже хотіла, щоб ви розповіли про ваших волонтерів, як ви їх залучаєте, як ви їх мотивуєте, що такого має статися, переключитися в голові молодої людини, щоб вона сказала: мені не байдуже?

— Я скажу так, що в нас поки що багато волонтерів, які долучаються до БУРу, це вже люди, які десь розуміють, що їм не байдуже.

— Я бачила цих людей, в яких очі горять, і вони кажуть: я пройшов БУР, я був в цьому таборі!

— Так. Ми їх мотивацію, спроможність якось підсилюємо, але довгостроково ми все-таки ставимо собі за ціль, і ми ці портрети волонтерів намалювали, це люди, які не цікавляться громадською діяльністю, сидять на якихось тік-токах, інстаграмах і не продуктивно проводять час. Ми хочемо їх включити в суспільне життя. І тут ми працюємо багато таким чином, що приїжджаємо в місце, де буде в нас табір, трошки раніше. Пробуємо там проводити якісь заходи, залучати молодь… Останній раз я був, наприклад, в Славутичі, і просто йшов на вокзал зустрічати наших волонтерів, познайомився з місцевими хлопцями, які стояли на вокзалі палили. І я їм розказав про БУР такою простою пацанською мовою, дав зрозуміти, що це класна можливість волонтерити, робити корисне для інших, але водночас знайомитися з класними людьми, мандрувати Україною. І вони дуже зацікавилися. На жаль, тоді вони не змогли долучитися, але інтерес в їхніх очах я побачив. І наша стратегія довгострокова — це особисте спілкування. Ми багато робимо. Ми зробили і подкаст про волонтерство, ми зробили комікс про БУР, ми робимо дуже багато таргетованої реклами, роликів на телебаченні, але все-таки щоб витягнути ту аудиторію, яка не зацікавлена взагалі, це дуже довгострокова гра, це питання і освіти.

Ця публікація створена NV за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Показати ще новини
Радіо NV
X