«Мені кажуть: ока немає і його вже не буде. І я сказав: окей». Інтерв'ю з військовослужбовцем та адвокатом Масі Найємом
Масі Найєм, український військовослужбовець і адвокат (Фото:Наталія Кравчук, NV)
Військовослужбовець і адвокат Масі Найєм розповідає про втрату ока на війні та свій емоційний стан після цього, пояснює, як працює створена ним ГО Принцип для допомоги пораненим бійцям, та ділиться планами на майбутнє.
Масі Найєм — відомий український адвокат, засновник юридичної компанії Міллер та військовослужбовець. Вперше був мобілізований до лав Збройних сил України в 2015 році, на наступний рік після початку війни на Донбасі. Тоді, після демобілізації, повернувся додому разом з собакою на ім'я Бармалей, якого зустрів на бойових позиціях під час несення служби.
Після повномасштабного вторгнення росії, яке відбулося 24 лютого 2022 року, повернувся до ЗСУ. 5 червня 2022-го, під час несення служби, Масі Найєм був тяжко поранений в голову. Внаслідок цього поранення втратив око та пережив кілька операцій.
Напередодні річниці великої війни, взимку 2023-го, Найєм разом з волонтеркою Любов’ю Галан створив громадську організацію Принцип. Її мета — захист прав українських військових. Одним з перших завдань для Принципу визначили допомогу пораненим бійцям у проходженні реабілітації.
Репортерка NV Саша Горчинська зустрілася з Масі Найємом в Києві, за кілька днів до того, як він вирушив до Німеччини на чергову операцію. В інтерв'ю він розповідає про те, як поранення змінило його не лише зовнішньо, а і внутрішньо, пояснює, чому вирішив допомагати іншим військовим, які отримали травми внаслідок війни, та ділиться мріями і планами на майбутнє.
— Давай почнемо відлік твоєї історії з моменту, коли ти отримав поранення. Що тоді відбувалося?
— Це було 5 червня 2022 року, приблизно десь о третій годині. Для мене це сакральний момент, тому що я розумію, що третьої години дня 5 червня 2022-го Масі Найєм був з двома очима.
Перед нами стояло завдання побудувати понтонну переправу. Ми висунулися на місце, де могли би цю переправу кинути. Коли поставили машину, я вийшов, подивився на місцевість. Хтось сказав переставити авто — а раптом обстріл почнеться. Я сказав: «Почекайте». Зайшов до машини, і в цей момент вона вибухнула.
Пам’ятаю, що, потім взявся за голову: кров текла, просто дощем лилась, і — біль. Хтось кричав: «Чи там живі, чи ні?». Я сказав, що так, але мене не почули. Коли зрозумів, що мене не чують, намагався сам вийти. Про те, я, фактично, виліз з машини сам, мені розповіли хлопці — я про це не знав. Далі, дякуючи побратиму, мене евакуювали далі в Слов’янськ. Потім стабілізували, відправили в Краматорськ. Там зрозуміли, що має бути складна операція, й відправили в Дніпро.
У Дніпрі я прийшов до тями, коли [лікарка] Тетяна Петрівна тримала за руку й сказала: «Масічка, все буде добре». І все. Тоді знову втратив свідомість і знову прийшов до тями, коли брат [Мустафа Найєм, колишній нардеп, зараз голова Державного агентства відновлення і розвитку інфраструктури] стояв поруч, а також мої партнери по компанії, мої друзі. Тобто, в принципі, майже нічого не сталося.
— Що потім відбувалося? Які прогнози давали тобі лікарі тоді, і які дають зараз?
— Коли прийшов до тями, спитав всіх: що, ока немає? Мені кажуть: так, ока немає і його вже не буде. І я сказав: окей.
Коли мені поставили титанову пластину [на місце пошкодженої ділянки черепа], в мозок потрапило повітря, почала сильно боліти голова.Тоді зробили ще одну маленьку операцію — витягнули звідти повітря.
Пізніше, десь в серпні 2022-го, мене виписали з лікарні. Сказали, що є ризик зараження мозку, тож важливо зробити ще одну операцію, але коли організм буде готовий, тому операція триватиме довго. Планувалося, що це буде в листопаді. Я поїхав до Німеччини, мене подивилися і сказали, що ще зарано. В результаті, її провели вже 26 січня 2023-го. Вирізали звідси [з руки] вену, шматок шкіри, порізали шию, і пересадили це все.
Під час наступної операції мені все дороблять так, щоб проблеми з відсутнім оком у подальшому ніяк не вплинули на мозок. Візьмуть слизову оболонку з рота і сформують слизову в оці. Я так розумію, що потім це дозволить поставити туди штучне око, якусь «заглушку». Це, мабуть, більше суспільству потрібно, ніж мені. Але лікарі сказали, що треба.
— Як ти взагалі вирішив, що після поранення не будеш приховувати свою травму, прикривати око, і ходитимеш, як є?
— Перші дні не хотілось показуватись, тому що мені самому це було неприємно. Зараз я вже до цього звик і розумію, що мені легше не носити пов’язку — це незручно. І мені здається, що сторонні навіть менше звертають увагу, коли я без пов’язки, ніж коли з пов’язкою. Розумію, що, мабуть це нормальна історія. Якби в мене не було ноги, я би не мав це приховувати. Така реальність, з цим нічого не вдієш.
— А чи інші військові, які теж отримали якісь травми, з тобою з цього приводу спілкувалися? Можливо, ти комусь показав приклад щодо того, як сприймати себе після поранення?
— З двома хлопцями я спілкувався. Один з них дуже складно переживає, фактично, схожу травму. І мені дуже хотілось йому допомогти. Я навіть дав йому контакт свого психолога. Сподіваюся, що це йому допомагає.
Але загалом про такі речі хлопці ось так не говорять. Це як про сексуальні вподобання: ти не будеш говорити з [іншим] хлопцем про такі речі. Якось мені незручно, це, все ж таки, дуже інтимні історії. Але при цьому всьому я розумію, що в Україні, принаймні в моєму суспільстві, спільноті, в якій я спілкуюсь, до цих поранень люди достатньо толерантні, ставляться до цього нормально.
Попри це, що є опоненти, які над цим глузують. Дехто з цього дражниться і може щось навіть сказати щось на кшталт того, що, мовляв, добре, що в тебе ока немає. Насправді, неприємні речі. Але загалом я це сприймаю як відсутність інтелекту, якщо в суперечці з опонентом він опускається до [коментування] ока.
Раніше, коли в мене було два ока, я багато чув про свою шкіру, або щось про те, що я з Афганістану. Я сприймаю це як подарунок, з яким прийшли до мене, а я цей подарунок не взяв. Нехай.
— У своїх інтерв'ю ти казав про те, що тебе не треба жаліти. І що жалість — це взагалі не дуже добре в даному контексті. Розкажи про це.
— Я жалю до себе не знаю. Навіть іноді, коли б мені цього хотілось, мені цього не дають. І це прекрасно, тому що я себе відчуваю повноцінним. Я не відчуваю, що менш здатний на щось. Жалість — це фора, коли мені нібито кажуть, що я можу менше. Та по життю я ніколи не був таким, щоб у когось щось просити. Мені здається, що мене б убило, якби я до себе хотів жалю. Коли ти на рівних з іншими, тими, хто має два ока, це створює простір, в якому ти начебто вважаєш, що і в тебе два ока. Це приємно.
— Нібито з тобою нічого не сталося, так?
— Так. Тільки дві істоти вдали, що зі мною нічого не сталося — це Apple ID, який одразу розблокував мій телефон [за функцією розпізнавання обличчя]. Я думаю: як так, ока немає, подивись. І мій собака Бармалей, який так само з любов’ю віднісся до цього. Я би дуже хотів зрозуміти, що він собі думає.
— Собака, до речі, сумував за тобою? Як реагував, що тебе довго не було?
— Це той випадок, коли я не знаю, хто кого більше любить або хто за ким більше сумував. Я, звісно, шалено сумував. Мені здавалось, що я [насправді] повернусь додому, коли я візьму його зранку на вулицю й ми підемо гуляти. Цей момент дуже сакральний для мене. Це момент, коли я повернувся додому.
Коли Бармалей вперше мене побачив, він дуже сильно скиглив, стрибав, намагався мене «поцілувати». Звісно, що я теж був не проти. Але через буквально хвилини три — все, мене не існує. Він собі погуляв та й пішов далі по своїх справах. Він розуміє, що я з ним разом назавжди.
— Повернемося до теми про жалість. Я дивилася інтерв'ю з твоєю сестрою, Маріам Найєм, яка говорила, що після того, як ти отримав поранення, вона не знала, як правильно з тобою спілкуватися, та чи треба тебе жаліти. Ти обговорював зі своєю сім'єю ці моменти?
— Так. Лікарі сказали їм, щоб вони відразу не повідомляли мені, що в мене не буде ока. Щоб сказали, що просто буду погано бачити і таке інше. Як тільки прийшов до тями, запитав: то ока не буде? Вони кажуть: так, і не буде. Я кажу: окей.
Машенька ходила до психолога, радилася, як бути з цим. І він дав їй пораду, щоб вона нічого не робила, якщо я не попрошу. Бо коли ставишся до людини так, ніби вона може менше, весь час намагаєшся допомогти їй. Якщо ви бачите людину без руки, то коли ця людина буде знімати куртку, ви намагатиметесь допомогти їй, мабуть. Але треба давати трішки більше простору. Людина сама зрозуміє, коли їй треба допомога. Вона скаже, мабуть.
Мої рідні з повагою поставились до того, що сталося. Мустафа був надто ніжним — у перші дні, коли приносив мені полуницю, хвостики відкручував. В якийсь момент я сказав: «Слухай, в мене руки є, я можу сам». Він каже: «Та ні, я теж можу». Відкручував далі, це було приємно. Хлопці один до одного зазвичай не є ніжними. Ми достатньо дорослі люди — які хвостики, серйозно?
Думаю, я достатньо сильно їх налякав. Страх втратити близьку людину сильно мобілізує, мабуть. Тому в них було дуже дбайливе ставлення. Друзі ж мої — взагалі молодці, вони максимально жартують з цього всього. І я в цих жартах з друзями, яким я дозволяю це, я реабілітуюсь.
— Як твоє поранення може на тебе вплинути в довгостроковій перспективі?
— Єдине, що я втратив назавжди — це запахи, я їх не відчуваю. І це важлива частина якісного життя. Запах хвойного лісу, який я просто обожнюю — не знаю, як його відчути. Ті флакони парфумів, які я купив — я думаю, що до кінця життя буду тільки ними користуватися, бо знаю, що вони мені підходили.
У Німеччині, перед тим, як мені робили операцію, лікарі сказали, що навіть МРТ не можуть зробити: на той момент вони бачили, що там якісь уламки. Цей апарат дуже сильний, він може почати їх рухати, і можу втратити зір, тобто друге око.
До того ж, я досі чую дзвін у вухах. Він не затихає у мене, він постійно зі мною. І те, що мені зараз суттєво сильно заважає, — це мій психоемоційний стан. У тому сенсі, що я дуже сильно дратуюсь. Я іноді можу дуже сильно розчаруватись. Це завдає болю більшого, ніж раніше. Мені треба з цим працювати більше, ніж звичайним людям: більше медитувати, знаходити відраду в якихось екологічних речах, для того, щоб себе стабілізувати. Це дуже складно. І це мені важко дається.
Велика вдячність лікарям, що попри те, що я пошкодився мозком, моя швидкість мислення, здається, навпаки прискорилась. Я став ще більш реактивним.
— З одного боку, про своє поранення ти жартуєш і кажеш, що «майже нічого не сталося». А з іншого, емоційно сприймаєш реальність.
— Я спитав у лікаря, чому така історія з моєю емоційністю. Він сказав, що ця частина мозку [яку зачепило пораненням] відповідає за психоемоційний стан. Якби пошкодило ліву частину, я б не говорив, наприклад, були б пошкоджені інші ділянки мозку.
Плюс-мінус в нормальний стан мозок прийде через два роки після поранення. Тобто залишився ще, фактично, рік і два місяці. Подивимось, як воно буде в майбутньому. Звісно, дуже страшно, що я можу втратити слух, зір і найстрашніше — судини так пошкоджені, що це може призвести до серцевих проблем або [до проблем] з мозком. З іншого боку, окей, це значить, що треба ще більше бути вдячним своєму тілу, тому що воно вижило — на диво.
— До речі, про тіло: в тебе є амбітна мета простояти в планці 108 хвилин і на річницю свого пораннення. Розкажи, який прогрес в цьому напрямку?
— Коли я набрав свою тренерку, Ірину Ковальчук, і сказав про цю ідею, вона захопилася. Мені дуже складно зараз, стою максимум 20 хвилин. До поранення міг стояти 45 хвилин.
У мене — інші відчуття, інша боротьба зі своїм болем. Раніше біль я переносив по-іншому. Зараз мені дуже важко. Я думаю, що після операції буду інтенсивніше займатися, щоб все ж таки змогти стояти ці 108 хвилин. Але приклад моєї тренерки мене просто вразив. Вона два тижні тому стояла в планці три години. Вона — моя героїня.
Це — про сприйняття болю і про виховання мозку, щоб він не реагував на такі подразники. В тому числі, й через цвяхи. Ми з Іриною почали трохи стояти на цвяхах. На третій раз уже стояли 30 хвилин. І це мене дуже сильно змінює. Я розумію, що це та практика, яка мені підходить.
— І що вона дає, які відчуття?
— Вона дає можливість змінити алгоритм поведінки мозку. Коли ти стоїш на цвяхах і тобі болить, болить, болить, ти в якийсь момент приймаєш цей біль і відпускаєш, просто слідкуєш за якимось іншим почуттям в тілі, за процесом дихання. І в такий момент ти наче встаєш всесильним, тому що тебе нічого не візьме.
Коли тебе в майбутньому, після того, як ти зійшов зі цвяхів, хтось сильно дратує, перш ніж бути реактивним і діяти — відповісти на це, ти це сприймаєш такий фактор, як подразник типу цвяхів. Ти стояв: ну, боляче, неприємно, буває, нічого страшного не стається, ніхто не помер від цього.
— Крім планки є ще якась мета, мрія, яка стосується тебе і твоїх можливостей?
— Я не сказав би, що це мрія, це вже план: я хочу купити яхту. Вона може бути маленькою, коштуватиме десь 8−10 тис. доларів. Але ідея фікс в тому, щоб, як тільки ми переможемо, владнати основні проблеми, в яких можу бути потрібен Україні, і потім спокійненько сісти у цю яхточку і на пів року хоча б забутись про людей. Бо, знаєш, без людей насправді набагато краще.
— Ти ходиш до психолога. Наскільки складно зараз в Україні знайти хорошого спеціаліста, який має відповідний профіль і може працювати з військовими?
— З психологами є проблема. Наприклад, кожен адвокат має адвокатське свідоцтво. І якщо я порушую правила адвокатської етики, в мене можуть його забрати. А психолог що? Як ти в нього щось забереш, коли немає ніякої ліцензії? Тобто якщо людина не фахова і може нашкодити, ти ніяк не можеш це проконтролювати.
Держава має з цим щось зробити: організувати роботу психологів таким чином, щоб можна було якось контролювати якість надання їхніх послуг. Другий момент — стосовно грошей. Психолог коштує від 800 грн [за сеанс] і більше. У військових, можливо, є гроші на це. Треба тепер актуалізувати цю проблему і працювати над запитом суспільства.
Має бути зрозуміло, що звернення до психолога — це не про слабкість. Це про силу. Якщо ти — сильна людина, ти звертаєшся до інших і кажеш: у мене є проблема, ти знаєш, як це вирішити, допоможи мені.
Це дуже ресурсний стан, коли ти розбираєш проблему. Коли розумієш, що з тобою стається, видихаєш, стає легше. Тому що ти хоча б знаєш, що воно, а відтак, можеш це вирішити. Тому важливо популяризувати серед військових той факт, що ходити до психолога — це так само корисно, як пити воду, наприклад.
— Ти з колегами створив ГО Принцип для того, аби військовослужбовці, які отримали поранення, могли отримати правову допомогу, та були обізнані в своїх правах і обов’язках. Зокрема й у тому, що стосується ВЛК та МСЕК. Чи ти сам стикався зі складнощами під час проходження цих комісій?
— На початку я намагався пройти цей процес. Там близько восьми кабінетів, з них в три я маю зайняти чергу за якимись папірцями, які потрібно отримати десь внизу. Цей обсяг інформації навіть мій мозок не переварив. Я вийшов у розпачі й подумав, що повернуся наступного дня. Та наступного дня я не прийшов. Потім задався питанням: кому це потрібно?
У МСЕК ж мені сказали, що я не туди прийшов, хоч я і маю направлення на МСЕК. Кажуть: «Ні, це треба до сімейного лікаря, він щось зробить, направить кудись в іншу МСЕК». Я цій пані кажу: «А у вас поранених багато приходить?» Вона каже, що так. Питаю, чи у них десь написано, як має виглядати вся процедура? Вона відповідає, що ні. До вас приходять сотні людей, чому ви на словах їм пояснюєте? Що, у вас немає алгоритму?
Саме тому в ГО Принцип ми розробили Правовий Навігатор, в якому це все розписано: що, як, за чим, що треба робити. Тому я збираюся з силами піти туди вдруге. Проте в мене є й інші питання, наприклад, куди мені прийти з документами після операції в Німеччині? Я уявляю, як мені скажуть, що я маю їх перекласти. Та якщо я принесу цей переклад, можливо, вони попросять апостилювати його? Я не знаю, де знайти цю інформацію. Та за останній рік за кордон лікуватися відправили близько 2 тис. людей. Логічно було б дати якийсь алгоритм, що має відбутися з цими документами в Україні.
— Скільки звернень у Принципі ви вже отримали?
— Їх — тисячі. Наша основна мета — це змінити правила гри таким чином, щоб військові не потребували юридичної допомоги.
Зараз звертається бійців дуже багато. Здебільшого це про те, що хлопців, які не мають руки або ноги, або перебувають у важкому стані, визнають придатними і не відпускають зі служби.
З останніх питань, які ми вирішували: хлопцю написали не те місце, де він насправді отримав поранення. Він був поранений поблизу Херсона, а йому вказали другу лінію [фронту]. Проте в такому випадку це — поранення, яке не пов’язане з захистом територіальної цілісності, а відтак йому не будуть надаватися виплати, не буде належної допомоги від держави.
Не буде кращого часу, ніж зараз, щоб попіклуватись про поранених. Бо як тільки ми виграємо війну, суспільству буде начхати на них. Це правда.
— Скільки людей зараз у вашій організації?
— Зараз у нашій команді десятеро людей, серед яких: аналітик, юристи, фінансист. Та для того, щоб зробити те, що хочемо, це замало. Я думаю, організація буде більш-менш дієвою, коли працюватиме хоча б два десятки спеціалістів. Це величезна кількість грошей, які треба витрачати кожен місяць. Але, з огляду на те, які питання вирішуємо, воно того варте. Ми працюємо за власний кошт.
— Наскільки вдається комунікація з державними структурами? Вони вам йдуть назустріч?
— Комунікація є. Держава, принаймні зараз, швидко включилася в процес. Якби я пішов [вирішувати проблеми] «знизу», петицію створив би, думаю, що бився б головою ще рік або два. Але, можливо, моя публічність також вплинула на те, щоб мене почули.
— Коли йдеться про державні структури, часто трапляється, що, наприклад, в Києві чи великих містах щось відбувається, змінюється, але ці зміни не доходять до віддалених сіл, регіонів. Що ти про це думаєш?
— Якщо в Києві щось відбувається більш-менш нормально, то в регіонах трохи гірше. Тепер уявіть, як в регіонах, якщо в Києві ти вимушений чекати довідку від ВЛК тільки в проміжок часу з 13:00 до 15:00, це шалені черги, в яких змушують очікувати тяжко поранених людей. Що врятує від таких проблем? Якщо суспільство не буде толерувати таке ставлення.
Проблема регіонів, мабуть, в тому, що багато хто боїться казати [про такі проблеми вголос]. Це треба викорінювати. Якщо є неповага до поранених військових, або ж до військових в принципі, не треба це толерувати. Ми маємо говорити про це. І в цьому сила українського суспільства, на відміну від російського. Ми не замовчуємо.
— Наскільки мені відомо, досить поширеною зараз є проблема, коли військові отримують травми на бойових позиціях, наприклад, контузію, проте їм не надають належного лікування і змушують воювати далі.
— Так, до нас з цим звертаються дедалі частіше. Такі дії можна оскаржувати. У Правовому Навігаторі написали, як це робиться. Але найбільша проблема — з командирами, які можуть не звертати увагу на якісь рапорти, рвати їх, не виконувати ті рекомендації або висновки, які прописує ВЛК.
Що з цією проблемою робити? Командування медичних сил — це те, що знаходиться в підпорядкуванні Генерального штабу, має цим займатися. До них, мені здається, багато питань, і виникають вони дедалі частіше. І буде ще більше. Я б дуже хотів, щоб вони стали більш дієвими. Проте зараз вони, принаймні, не заважають. І за це вже дякую.
— Нерідко військові, які отримали поранення, навіть достатньо складні, через деякий час обирають знову повертатися на війну. Зокрема і через складнощі з адаптацією у цивільному житті. Як багато таких людей серед твоїх знайомих?
— Більшість хлопців, які були поранені, захотіли повернутися на війну. Ті, хто могли, зробили це. Проте я б не всім радив.
Мій друг Сергій Філімонов два рази був поранений. І після першого поранення сказав, що через тиждень виходить. І вийшов. Він дійсно молодець, це приклад для мене. Якщо людина дійсно може бути корисною — це гарна історія, це правильно.
Але треба розуміти, що психоемоційний стан людини, яка ухвалює такі рішення, може не завжди бути адекватним.
— Чи зможуть взагалі ці люди потім знайти себе, коли війна закінчиться і їм не буде куди повертатися в знайомі бойові умови?
— Багато що залежить від родичів, близьких. Допомогти людині знайти новий сенс — це не значить дозволяти все, що він захоче. Це дуже небезпечно.
Знайти новий сенс — це подивитися на можливості людини і на її прагнення, відшукати те, що їй дійсно цікаве, те, чого вона хоче, і в чому раніше вона, можливо, собі відмовляла.
Треба бути терпимим, більш чутливим до потреб таких людей. Це дуже допоможе. І найголовніше — ставитися до них на рівних. Не робити з них жертв, не робити їх менш слабкими. Але, тим не менш, допомагати знайти місце, де вони можуть реалізуватися.
— Ти хотів би повернутися на фронт, якби мав таку можливість?
— По-пацанячому скажу — так. Якщо більш доросле, зважене рішення, то треба розуміти, для чого хочеш повернутися. Для того, щоб знімати відосики? Ні. Для того, щоб бути ефективним для перемоги України? То я розумію, що я в кризовій ситуації можу бути проблемою для підрозділу. В мене одне око, я не завжди нормально бачу. По вечорах, вночі — теж. А на війні майже немає світла.
Бути таким сильним, яким я був до поранення, на жаль, не можу. Це для мене, свого роду, трагедія, я депресую від цього. Я себе відчував всесильним і достатньо могутнім. Але так сталося. Зараз виконую ті задачі на службі, які можуть бути ефективними для підрозділу. Мені подобається бути корисним, і я роблю це, наскільки можу.
