Син мав народитися в грудні, тепер у цей день будуть сороковини. Історії двох вагітних, яких убили російські обстріли

18 листопада, 10:24
Інна Оданець (ліворуч) та Вікторія Замченко (Фото:Фейсбук Бориса Філатова; архів компанії Goodwine)

Інна Оданець (ліворуч) та Вікторія Замченко (Фото:Фейсбук Бориса Філатова; архів компанії Goodwine)

17 жовтня Київ зазнав масованої атаки іранськими дронами-камікадзе. Один влучив у житловий будинок у Шевченківському районі. Під завалами загинули п’ятеро людей, серед яких — Вікторія та Богдан Замченки. 28-річна жінка була на шостому місяці вагітності. 25 жовтня російська ракета влучила в АЗС у місті Дніпро. Загинули оператор автомийки, а також 25-річна Інна Оданець, яка була в автомобілі. Її чоловік отримав важкі поранення. Подружжя також чекало на дитину: Інна була на восьмому місяці вагітності.

Журналістка Віта Сахнік — про історії життя та загибелі жінок.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для НВ. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Відео дня

Дитинство та юність

Інна Оданець виросла у Дніпрі. Сестра Валерія Паничева згадує, що Інна була веселою, життєрадісною дитиною: «Багато усміхалась, усім допомагала. Мріяла колись мати свою сім'ю, дітей».

З подругою Анастасією Пономарьовою Інна була знайома з восьмого класу, відколи дівчата почали разом навчатися. «Вона жила одним днем. Не пам’ятаю, щоб через щось плакала. Коли ми приходили в гості до її мами та вітчима, це завжди були веселощі. І сім'я, і вона були дуже життєрадісними, — пригадує Анастасія. — Разом із ще однією подругою Світланою в нас була компанія, яку називали „Тріо-де-Жанейро“. Ми завжди були разом. Уроки прогулювали в Інни вдома, бо знали, що мама працює в дитячому садочку і з роботи раніше точно не прийде. Пам’ятаю: картоплі, яєць насмажимо — і відпочиваємо. Інна завжди була бабусиною онукою. „Іннусю, ти поїла, а чи тепло одягнулась?“, — звучало постійно».

Інна у дитячому садку (в зеленій сукні) з мамою і сестрою (Фото: архів родини)
Інна у дитячому садку (в зеленій сукні) з мамою і сестрою / Фото: архів родини

Після школи Інна навчалася за спеціальністю «документознавство» на Дніпровському факультеті Київського національного університету культури та мистецтв. Сестра каже, їй важливо було отримати вищу освіту. В той же виш вступили однокласниці Інни, тому дружба продовжилася і після закінчення школи. Дівчата бачилися на перервах і після занять.

Інна з подругами (Фото: архів родини)
Інна з подругами / Фото: архів родини

Вікторії Замченко було 28 років. Вона народилась і виросла у селі Голишів на Рівненщині. Чоловік Богдан родом із сусіднього села Дерев’яне. Майбутня пара навчалася в одному класі. Після школи дівчина вступила до Рівненського державного гуманітарного університету на психолого-природничий факультет.

Одногрупниця Ольга Клочко каже, що Вікторія їй запам’яталася дуже відповідальною студенткою: «Вона була найкращою на потоці. Розумна, кмітлива. Мала розвинене критичне мислення».

Вікторію запам’ятали як найкращу студентку на потоці (Фото: архів друзів)
Вікторію запам’ятали як найкращу студентку на потоці / Фото: архів друзів

Ще одна одногрупниця і близька подруга Анна Петрукова розповідає, що Вікторія була цілеспрямованою: «Окрім навчання, ми багато дискутували про книги, мистецтво, підходи і теорії в психології. Віка багато читала: її улюбленим твором була п'єса Бернарда Шоу Будинок, де розбиваються серця».

Ким працювали і що любили жінки

Інна почала працювати ще під час навчання в університеті. Була касиркою у кількох дитячих розважальних закладах. «Через карантин вони тимчасово закривалися, але Інна поверталася на цю роботу. Колеги кажуть про неї як про працелюбну, старанну людину. Вона не „відбувала“ робочі зміни. Їй подобалося працювати. Була зібраною, відповідальною, спокійною та неконфліктною. Робота з людьми їй вдавалася. Вона ніколи не дратувалася через дитячі пустощі», — каже подруга Анастасія.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів НВ
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

У вільний час Інна любила гуляти з друзями. Торік вони разом з Анастасією поїхали в Одесу, щоб зробити сюрприз третій подружці, яка там працювала. На день народження Інни дівчата разом ходили в караоке: вона любила співати й танцювати. Дівчині подобалося кататися на ковзанах, а останнім часом вона захопилась розмальовуванням картин за номерами.

Інна на роботі в дитячому розважальному центрі (Фото: архів родини)
Інна на роботі в дитячому розважальному центрі / Фото: архів родини

Вікторія Замченко після закінчення університету ще кілька років жила у Рівному. Працювала копірайтеркою на фрилансі.

«Одного разу вона побачила, що білоруське видавництво шукає автора-чоловіка для написання книги про виховання дітей. Віку обурила така гендерна нерівність, тому вона вирішила виконати це завдання, щоб довести, що вимога безглузда. Коли ж видавництво з’ясувало, що авторка — жінка, запропонувало опублікувати книгу під чоловічим псевдонімом Віктор Кузнєцов. Так і зробили», — пригадує подруга Анна.

У 2014-му році Замченко отримала дві пропозиції: роботу сомельє і посаду у відділі прав на інтелектуальну власність. Вікторія погодилася на обидві та переїхала до Києва.

«Раніше вона не мала справи з винами, але отримавши роботу в цій сфері, дуже захопилась. Врешті зрозуміла, що саме там може бути корисною, тому почала працювати сомельє на повний день. Мабуть, вплинуло також те, що Віка любила і цінувала якість. Ще в Рівному ми разом ходили на дегустації вин», — каже подруга.

Вікторія дуже любила свою роботу (Фото: Вікторія Замченко / Facebook)
Вікторія дуже любила свою роботу / Фото: Вікторія Замченко / Facebook

Дівчина постійно вдосконалювала свої навички і дуже ґрунтовно підходила до вивчення теми виноробства. Наприклад, досліджувала історію Європи, аби зрозуміти, як війни вплинули на виноградники. Вся її кімната була завішана мапами з різних виноробних регіонів.

Врешті Вікторія склала іспит, отримала міжнародну акредитацію сомельє і шість років тому почала працювати в компанії Goodwine. Вона була трудоголіком, присвячувала роботі багато часу. Проводила дегустації, писала дописи про вино, викладала у школі сомельє. Колеги кажуть, добре вміла систематизувати інформацію і пояснювати складне.

«Вона була з тих людей, яких можна назвати титанами. Для неї не було чогось неможливого: ставила перед собою завдання і цілеспрямовано йшла до виконання. Віка дуже любила роботу: її надихало те, як люди поважають свою і чужу працю, відстоюють якісні речі, подобався колектив і підхід до завдань», — розповідає Анна Петрукова.

Колега Людмила Ковальчук, яка працювала з Вікторією шість років, згадує про неї як про пунктуальну, серйозну і справедливу жінку: «Віка мала тонке почуття гумору — вміла зауважувати моменти, але так, щоб нікого не образити. Була прямолінійною — говорила те, що думала. Зазвичай таким людям важко працювати з клієнтами, але їй це вдавалося: Віка вміла дуже делікатно підтримати. Я багато чому в неї вчилася. Знала: якщо потрібно зустріти важливого клієнта, а в мене вихідний, краще, ніж вона, ніхто цього не зробить. Робота була її захопленням».

Для обох вагітність була дуже бажаною

З майбутнім чоловіком Максимом Громовим Інна Оданець познайомилася чотири роки тому на парковці торгового центру на дрифті (стиль їзди з крутими поворотами — ред.). Спочатку вони дружили, а два роки тому почали зустрічатися. Разом любили кататися нічним містом, пити каву і їсти суші, шаурму. Їздили на озера, гуляли набережною. Максим — водій-далекобійник. Інна часто просилася поїхати з ним у рейс. Робила це навіть вагітною, попри заперечення рідних.

«Казала, що їй неважко, а цікаво. Мовляв, все одно де, аби зі мною», — пригадує Максим.

«Ми бачили, що вона закохана. А для нього Інна взагалі була всім. Вони всюди були разом», — каже подруга Анастасія.

24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Максим приїхав до дівчини і залишився: вони почали жити разом.

«Планували одружитися. Згодом дізналися, що Інна завагітніла. Я дуже чекав синочка. Мали назвати його Тимуром. Ми були повністю готові до пологів: всі речі вже купили. Будували плани, робили ремонт в моїй квартирі — хотіли переїхати», — розповідає чоловік.

19 жовтня — за шість днів до трагедії — пара розписалася. За два дні Інна подала заяву на зміну прізвища — хотіла теж стати Громовою.

Весілля Вікторії та Богдана (Фото: архів друзів)
Весілля Вікторії та Богдана / Фото: архів друзів

Вікторія та Богдан були знайомі змалечку. Після школи підтримували спілкування, а коли закінчили університети, почали зустрічатися і жити разом. У 2019 році одружилися. Богдан працював у сфері IT. Мріяли купити власну квартиру, будували плани на майбутнє. У пари були дуже теплі стосунки.

Подруга Анна Петрукова каже, що вагітність була бажаною та очікуваною: «Вони обоє готувалися і дуже хотіли дитину. Це точно був виважений крок».

Як загинули жінки

Інна та Максим не боялися війни і не вірили в небезпеку для себе. «У мене двоє діток, ми сиділи в підвалі, кликали їх до себе, а вони казали: „Та нічого не буде“», — пригадує сестра загиблої Валерія.

Ввечері 25 жовтня Максим вирішив заправити авто. «Інна відразу: „Я з тобою“. Я ще казав, що це ненадовго, хай краще побуде вдома, але вона вирішила таки поїхати», — розповідає чоловік.

Їхній автомобіль саме виїжджав із заправки, коли прилетіла російська ракета.

«Вона ще повернулась до мене і спитала: „Максе, що це?“ Я відповів: „Інно, ракета“. Це були її останні слова — після цього вона втратила свідомість. Двері не відчинялися. Тому я, з порваним животом, виліз через вікно. Намагався її дістати, але нічого не вийшло», — каже Максим.

Чоловіка врятував знайомий, який їхав на іншому авто. Далі — операції одна за одною (шість лише за перший тиждень).

«Я все пам’ятаю, але до останнього надіявся, що її витягнуть і врятують. Постійно питав у мами: „Що там Інна?“ А коли вона сказала, що Інни більше немає, лікарі пригрозили, що маму більше не пустять, бо такого не можна повідомляти пацієнтам в реанімації. Хоча я нормально відреагував, тому що все пам’ятаю й усвідомлюю», — розповідає Максим.

Чоловіку боляче, але він намагається триматися. Допомагають друзі і родичі, які постійно провідують.

АЗС у Дніпрі після влучання російської ракети (Фото: Валентин Резніченко / Telegram)
АЗС у Дніпрі після влучання російської ракети / Фото: Валентин Резніченко / Telegram
Прощання з Інною Оданець (Фото: Софія Москаленко / Суспільне Дніпро)
Прощання з Інною Оданець / Фото: Софія Москаленко / Суспільне Дніпро

Сестра Валерія чула той вибух 25 жовтня. Ще не знали, де він стався і які наслідки, але чітко розуміли: ракета.

«Максим встиг подзвонити мамі і прокричати: „Бігом на Малиновського“. Вона подумала, може в аварію потрапили. Попросила сусіда відвезти і за кілька хвилин опинилася на місці події. Коли побачила, що сталося, була істерика… А мені вранці сказала її подруга», — розповідає жінка.

Сестра Інни зізнається: їй допомагає триматися те, що Максим вижив. Вся сім'я зараз докладає зусиль до його лікування: «Також допомогло те, що я все організовую, зі всіма домовляюся. Якби не ці турботи і мої діти, я напевно, збожеволіла б».

Свекруха Інни Марина Шличкова каже, що планова дата пологів мала бути на початку грудня. Тепер же це — 40 днів з її смерті.

Зруйнований іранським дроном будинок, де мешкали Вікторія та Богдан (Фото: Володимир Зеленський / Facebook)
Зруйнований іранським дроном будинок, де мешкали Вікторія та Богдан / Фото: Володимир Зеленський / Facebook

На початку повномасштабної війни Замченки певний час жили у батьків Богдана, потім — у Рівному. Проте на початку серпня вирішили знову поїхати до Києва. Тоді у столиці було більш-менш спокійно, і Вікторія хотіла повернутися до роботи.

Вранці 17 жовтня Анна Петрукова востаннє переписувалася з подругою.

«Тоді вже прозвучали кілька вибухів. Вона казала, що вийти з дому не може через пожежу поряд, але тепер точно треба повертатися до Рівного, бо тут небезпечно. А потім зв’язок з ними зник», — пригадує жінка день трагедії.

Подруга годинами намагалась зв’язатися з Вікторією, поки розбирали завали будинку. Але потім дізналася, що і вона, і чоловік загинули. Кажуть, їх знайшли в обіймах разом з котом.

«Я психотерапевтка і маю професійні інструменти переживання втрати. Хоча це все одно дуже важко. Можу сказати, що жарти про Шахедів, яких збивають банками з огірками, більше не смішні. Ця ситуація загалом похитнула мої відчуття безпеки. Дрон, який вибухає в центрі Києва і вбиває близьку людину, порушує все. Постають питання: чи безпечно жити в країні, де йде війна, і чи є гарантія, що не прилетить саме в твій будинок? На жаль, такої гарантії немає», — каже Анна.

Щоб вшанувати пам’ять Вікторії, у магазині Goodwine на вулиці Мечникова, де вона працювала, зробили стелаж «Вина, які любила Віка».

Вшанування пам’яті Вікторії у магазині Goodwine (Фото: Володимир Антонов / Facebook)
Вшанування пам’яті Вікторії у магазині Goodwine / Фото: Володимир Антонов / Facebook
Показати ще новини
Радіо НВ
X