Я ніжна людина тільки зовні. Український сценарист Наталя Ворожбит про драму Кіборги і про те, чи готовий глядач до такого кіно

23 травня 2018, 09:19

В гостях програми Скажені пси Олексія Тарасова на Радіо НВ побувала один з найкращих українських драматургів і сценаристів – Наталя Ворожбит.

Наталя отримала премію Української кіноакадемії Золота Дзиґа за сценарій до фільму Кіборги. Так вийшло, що ми розмовляли за декілька днів до того по телефону, я сказав: "Наталя, та ви точно отримаєте премію, і Кіборги все зберуть", а ви не вірили. Чому?

Відео дня

По-перше, я хочу сказати, добре, що ви домовилися зі мною до вручення премії, тому що після я б уже до вас не прийшла, я б сказала, що тепер у мене Золота Дзиґа і я нікому не даю інтерв'ю. Чому я сумнівалася? Я нормальна людина, яка сумнівається. Звичайно, я сумнівалася, і це завжди лотерея насправді. Ви ж знаєте всі ці конкурси, іноді бувають найнесподіваніші результати. Тому, в глибині душі я завжди налаштовуюся на гірше, але ніколи не дивуюся, коли відбувається краще. До моменту вручення, до того, як прозвучало моє прізвище, я думала: "Звичайно ж, я нічого не отримаю". Але коли сказали "Наталя Ворожбит", я подумала: "Ну звичайно, кому ж ще".

Дійсно. Я вам скажу, що ті кіноакадеміки, з якими я розмовляв, були абсолютно переконані у вашій перемозі, тому що ви чудовий сценарист. Кіборги – це воєнна драма, яка розповідає про захисників Донецького аеропорту. Як так вийшло, що ви, як всі творчі люди, така ніжна фіалка, і раптом тема війни? У мене був заготовлений цей жарт, а потім я подивився, що ви перед цим написали п'єсу про голодомор Зерносховище, яка була поставлена в Лондоні. Як так вийшло, що ніжна творча людина раптом займається такими серйозними темами?

Я ніжна тільки зовні, але насправді, напевно, я не найніжніша людина. Я завжди приймаю виклики. Коли мені щось пропонують, перша думка: "Я ні за що з цим не впораюся", але обов'язково на це потім погоджуюся. Я не спеціально так роблю, це я вже аналізую. Так було з темою голодомору. Коли мені було 30 років, я думала, що цю тему зможу розкрити, коли мені буде вже років 60. Але так вийшло, що виклик мені зробили набагато раніше. Я з жахом, але все-таки взялася і зрозуміла тоді, що це крок вперед в будь-якому випадку.

Фото: Українська кіноакадемія

Як вийшло з Кіборгами? Я так розумію, що, як будь-яке кіно, це робилося не один рік. Ви розповідали в інших інтерв'ю, що їздили на Донбас, зрозуміло, що ви не їздили на передову, бо це зовсім було би божевіллям. Скільки часу і як ви готувалися до цього сценарію?

Запропонували в кінці 2014 року і вже в наприкінці 2015 я здала остаточний варіант. Перший варіант сценарію був зданий влітку 2015 року. До цього було менше ніж півроку, місяці чотири на підготовку. Їздила в АТО, не на передову, але досить близько, і багато спілкувалася із самими учасниками цих подій.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Тобто, у вас були зокрема якісь консультанти, які розповідали, як все насправді влаштовано?

Звичайно, хлопці, які були в аеропорту, і були довго. Командир з позивним Редут, який був майже всі 242 дні, людина з приголомшливою репутацією, герой, він мені дуже багато розповідав. Найрізноманітніші бійці, просто спілкувалася з людьми, хотілося зрозуміти чоловіків, які йдуть воювати.

А що головне, що ви дізналися? Чи є щось таке, що об'єднує людей, які захищали аеропорт? Я розумію, що це складне запитання, але, може, головні кілька думок, які ви винесли для себе і зрозуміли: ось на цьому, наприклад, я будуватиму свою історію.

Головним було, що всі дуже різні, вкрай різні, у кожного була своя мотивація туди йти. Різні соціальні верстви, різний вік, різні причини, але їх всіх об'єднувало щось одне. Опинившись там, в замкнутому найнебезпечнішому місці, їм потрібно було всі ці свої внутрішні розбіжності, всю свою різницю подолати заради чогось більшого, навчитися домовлятися. В принципі, це модель країни, тому що і країна така ж, з різних людей складається і, мабуть, є щось більш важливе. І як би нам всім знайти це найважливіше. Коли наближаєшся, розумієш, скільки авантюризму, романтизму, скільки пафосу, а іноді просто дурість керує людьми.

Фото: facebook.com/natalia.vorozhbyt

Люди не розуміють, навіщо вони туди йдуть і що вони будуть там робити?

Так, таке зустрічається, коли вони туди йдуть заради романтики або за компанію, або просто тікають від себе кудись.

А там людей вбивають, там все серйозно.

Так! Якісь дивні уявлення про війну, інфантилізм часто штовхає людей на такі речі.

Яким чином ви підбирали теми? Я точно знаю: хочу, щоб ці люди говорили про це і про це. Мені це правда цікаво, я не розумію, як це працює.

По-перше, я піднімала питання, яке хвилює мене, всі ми ставимо собі схожі запитання. Мене часто запитують, чию позицію конкретно я підтримую. Насправді вона десь посередині. Я розумію і націоналістів, я розумію всіх. Може, тому що специфіка професії така. У кожного якась залізна логіка для нього самого, а я підключаюся, я здатна підключитися до людей. Тому й складно робити якийсь вибір і бути однозначною. Коли я брала багато-багато інтерв'ю, все записувала на диктофон, я їх ні разу не переслухувала. Коли повернулася і вже треба було сідати, все, що запам'яталося, найяскравіше я собі виписала і зрозуміла, що я хочу це все об'єднати в історію. Ці люди та історії мене вразили, і я знаю, що це найвірніше, значить там є якесь зерно, в усякому разі для мене, вони мене надихають, і я спробувала придумати сюжет, щоб усіх об'єднати.

Одна з речей, яка турбувала людей: ми знаємо, що фільм Кіборги став одним із рекордсменів українського прокату серед українських фільмів. Прокатники, які боялися брати українське кіно в кінотеатральні мережі, тепер бачать в ньому потенціал. Але тим не менш, у певної кількості глядачів, і я серед них, були побоювання про те, що занадто рано таке кіно, дуже вже свіжо. Як ви ставилися до проекту в цьому плані?

Я категорично проти всіх тверджень про те, що рано. Я якраз займаюся документальним театром, який тут і зараз. Тому, для мене це абсолютно природний спосіб реагування на війну. Зрозуміло, що це складно, з одного боку підвищує рівень відповідальності, з іншого – більше підставляє, тому що ти не відрефлексував, не зрозумів ще, чим усе закінчилося, як треба виглядати розумним в цій ситуації. Ти можеш виглядати дуже дурним і наївним, коли пишеш, в тобі ще багато болю, пафосу, співчуття, ти вразливий. Але це і чесно в результаті. За такими матеріалами добре вивчати час і чим ми всі жили. І круто ж, що є можливість поспілкуватися з учасниками, які ось тільки звідти вийшли, у яких теж немає ще своєї відпрацьованої пластинки, з якою вони через 5-10 років будуть ходити до шкіл і розповідати дітям, як вони захищали Донецький аеропорт. Емоції і відчуття ще дуже свіжі.

Фото: ОМКФ

Я абсолютно ірраціонально почав ридати вже на п'ятій хвилині, коли підбивають перший танк, і в мене одразу відчуття "Боже мій, там же хлопці, які гинуть".

Через 10 років ви би вже не плакали, напевно, так.

Можливо. Наскільки сильно фільм, що вийшов, відрізняється від того сценарію, який ви написали? Часто різниця велика.

Велика перш за все в тому, що я написала 4 серії, мені замовили 4 серії і їх зняли. А потім з чотирьох серій (3 години 50 хвилин) змонтували фільм, який йде 1 годину 50. Тобто, дві години зі сценарію просто вирізано при тому, що під час зйомок майже нічого не міняли в сценарії, він приблизно такий самий і залишився. А через ці скорочення це багато в чому інша історія, я дуже чекаю на чотирисерійну версію.

А ви вже дивилися її?

Ні, вона ще, по-моєму, не змонтована. Це до продюсера запитання, хто, коли і де це буде. Думаю, що після успіху фільму було б абсолютно логічно випустити телевізійну версію, тим більше, в це було вкладено стільки праці.

Мені здається, що завдяки повній версії проясняться багато нестиковок, героїв полюблять ще більше, тому що за кожним з них стоїть окрема історія.

Дуже важливо зараз розповідати історії про наш час, про сьогодні. Як вам здається, чи готові глядачі це все дивитися? Наскільки в цей момент люди готові до цих документальних історій?

Людина, звичайно, сама обирає, хоче вона говорити на серйозну тему чи ні. Іноді їй просто не дають такої можливості, у неї дійсно спосіб життя і все оточення проти цього, вона свідомо чи несвідомо переключає свою увагу на якісь розважальні речі. А є люди, які готові говорити серйозно, їм необхідно, вони прямо шукають цього. Не випадково ж на Кіборгів пішло стільки людей в кінотеатри, їх же ніхто не змушував йти. Вони ж знали, що це буде важко, що це буде драма. Але прийшло більше, ніж на Дзідзьо, як не дивно.

Все-таки, дарма ми так про глядача, все-таки вони потребують серйозної розмови. Тут теж важливо тим, хто пише і знімає, думати перш за все про те, що він хоче розповісти, а глядач підтягнеться.

Авторська програма Олексія Тарасова Скажені пси виходить в ефірі Радіо НВ щосереди о 21:00 - 22:00.

Повний запис інтерв'ю:

Читайте також: Лікувати потрібно свідомість. Сергій Лозниця про фільм Донбас і дегуманізацію суспільства

Показати ще новини
Радіо NV
X