Три історії незламності. «Очі людей ніби миттєво постаріли» — як українці відновлюють життя на деокупованих територіях

22 грудня 2022, 16:50
Три історії незламності (Фото:колаж НВ / особисті архіви героїв)

Три історії незламності (Фото:колаж НВ / особисті архіви героїв)

Вони — незламні, і за будь-яких обставин вони залишаються справжніми бійцями фінансового фронту.

«Нам справді було дуже страшно, але гордість, що ми — українці, надавала сил та хоробрості»

Інна Антипіна

керівниця відділення ПриватБанку у Херсоні

З перших днів повномасштабного вторгнення значна частина території Херсонської області потрапила під окупацію військовими армії рф. В цей час в Херсоні та великих містах області місцеві жителі виходили на мирні протести, чекаючи на повернення до звичного, вільного українського життя.

Відео дня

Спочатку було неймовірно страшно. Нерозуміння того, що буде завтра. Повна невідомість. Місто було переповнене російськими військовими, котрі розмістивши усюди власні блокпости, перевіряли кожного. Разом з тим ми продовжували надавати послуги в банку, тож клієнтів було надзвичайно багато, адже ми обслуговували усіх без винятку. В якийсь момент у нас просто став закінчуватись банківський пластик для карт, але завдячуючи колегам вдалось вирішити проблему з нестачею.

Робочий день розпочинається о 9 ранку, але щоб дістатись відділення, необхідно було завчасно виходити з домівок, адже перевірки на блокпостах тривали надзвичайно довго. У мешканців міста перевіряли документи, особисті речі, файли, збережені у пам’яті телефону. За будь-яке навіть незначне порушення чи пост в соцмережах окупанти могли забрати у невідомому напрямку з невідомою подальшою долею.

В якийсь момент ми вирішили не носити з собою смартфони та користуватись лише старими телефонами — добре, що вони у всіх залишились. В певний момент військові рф з’явились на відділенні з вимогою надати всі особисті дані наших працівників. Спершу ми відмовились та після погроз зброєю та обіцянок вивезти нас та дізнатись дані в інший, не добровільний спосіб — були змушені погодитись.

День вишиванки 2022
Фото: День вишиванки 2022

В умовах окупації пропрацювали аж до початку липня, коли, на жаль, через неможливість надання банківських послуг (до цього часу в регіоні практично не було зв’язку та тривалий час не було електроенергії) відділення тимчасово припинило свою роботу. Та ніщо не зламало наш дух, і, попри залякування військових злочинців та постійні перевірки на блокпостах, ми вирішили відзначити День вишиванки як справжні українки — в національному вбранні та з вірою у перемогу.

У нас чудовий, дружній колектив. Для нас День вишиванки — це справжнє свято. Щороку ми одягали вишиті сорочки. Це ж як гарно! Тому і цього року вирішили не змінювати традицій. Прийшли на роботу із захованими вишиванками, переодягнулися і весь день так працювали. Ми зустрічали клієнтів у вишитих сорочках та платтях. Це було неймовірно. Ми почули скільки щирих слів вдячності та побачили скільки радості в очах у кожного клієнта. Вони дякували нам за сміливість. Цього дня нам пощастило відчути, що Україна з нами, Україна — в нас. Ми всі вірили і чекали на звільнення.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

11 листопада українські військові зайшли до Херсона. Після того як стало відомо, що місто повертається під контроль України, наш банк розпочав дії з відновлення роботи, а працівники радо повернулись до роботи у відділення під українським прапором.

Це неперевершене відчуття радості та щастя! Місто повертається до життя, все відновлює роботу! Найперше відчуття — ти пробуджуєшся. Коли повідомили, що відділення відновлюють роботу — ніби пробудження від довгого сну. В перший день ми лише раділи з клієнтами, обмінювались вітаннями. Тепер з нетерпінням чекаємо української перемоги та звільнення усіх територій країни, і віримо, що вже День вишиванки 2023 ми зустрінемо у мирному, рідному Херсоні.

«Перші дні після відкриття, ми просто обнімалися з клієнтами, особливо з тими, що змогли добратися з найближчих сіл, з якими не бачилися з початку окупації»

Олексій Буцмак

керівник відділення ПриватБанку в смт Борова Харківської області

У п’ятницю, 8 квітня, відділення нашого банку у Боровій працювало до останнього клієнта, а вже 10 квітня пролунав тривожний дзвінок про підвищену небезпеку і необхідність виїжджати. Я почав евакуацію родичів, але не встиг вивезти усіх. Батьки залишилися там. З дружиною, восьмирічною дитиною, 90-річною бабусею дружини і тещею встигли від'їхати близько 30 км від Борової, коли нас наздогнав обстріл. Сховалися в лісі.

Так ми застрягли на лінії фронту на 3 тижні. Без тепла, практично без води, із мінімальними запасами їжі. Укриттям став старий будиночок турбази біля річки, з якої носили воду, використовуючи старі каструлі, що знайшли. Ми були оточені. З усіх боків точилися активні бойові дії. Не можна було рухатись ні вперед, ні повернутися назад. У цьому ж лісі знаходилося ще кілька сімей з дітьми та людьми похилого віку. Так ми прожили 3 найдовші тижні у своєму житті.

Ближче до Великодня, коли припаси закінчилися і стало нестерпно, було прийнято рішення рухатися до найближчого блокпоста в 10 км від вже окупованого населеного пункту. Йшли через ліс, обв’язавшись білими ганчірками. Перша зустріч з окупантами була шокуючою — за 200 м до них, мирні люди почули звуки затворів автоматів. Лягли на землю, піднявши руки вгору. Обшук. Перевірка татуювань на тілі. Заборона, під страхом смерті, виїзду на підконтрольну Україні територію. На свій страх і ризик людям дозволили повернутися в рідне поселення. Машини з написом «діти», білі прапори — так сім'ї повернулися додому. Це був вже інший «дім», не той що раніше. Люди змінилися до невпізнання. Очі людей потухли. Пропаганда ворожа працювала цілодобово.

Дивитися на окупантів було нестерпно. Мене доставили до комендатури, щоб схилити до роботи на боці окупантів. Я сказав, що звільнений і тепер не маю відношення до банку (така відповідь була заздалегідь продумана). Окупанти «поставили» мене біля відділення банку, аби відповідав на запитання людей, оскільки ті брали в облогу комендатуру банківськими питаннями. Відділення банку весь цей час не працювало. Але я розумів, що неминуче хтось прийде туди і дістане все. Коли я відмовився співпрацювати, знайшлася людина, яка була готова працювати на боці окупанта. Я забрав прапор, який висів над відділенням, додому.

Весь цей час ми з колегами і односельцями підтримували один одного як могли. Практично щодня до нього додому приїжджало безліч клієнтів — всім була потрібна банківська допомога. Всіх турбувало питання — як зняти гроші, щоб вижити?

Зняти готівку можна було лише встановивши додаток банку і зробивши переказ з карти тому, у кого вона була. Найближча точка мобільного інтернету була в посадці, в 20 км від населеного пункту. Виїжджали туди з людьми, встановлювали додаток, оновлювали дані, робили усе що могли. Ніколи не забуду, як у полях з клієнтами «ловили» мобільний зв’язок, а над нами летіли літаки.

Щойно звільнили Борову, працівники банку зв’язалися з керівництвом і повідомили, що готові почати роботу якнайшвидше. Відділенню ПриватБанку пощастило — воно і банкомати уціліли. Радощам клієнтів не було меж, тому що відкрилося єдине відділення банку.

Борова, Харківська область
Фото: Борова, Харківська область

Клієнти, які весь час були в окупації, були безмежно щасливі, що ми з колегами на місцях. Зараз нас троє - всі ті, хто багато років працював у банку. Перші дні після відкриття ми просто обнімалися з клієнтами, особливо з тими, що змогли добратися з найближчих сіл, з якими не бачилися з початку окупації. Усі стали згуртованішими, ріднішими, ближчими. Хоча в сільських відділеннях кожен другий як родич.

Що дав мені цей досвід? Все переоцінилось. Якщо раніше якісь дрібниці здавались важливими і могли зіпсувати настрій, то зараз все пішло на другий план. Ми навіть в сім'ї перестали сперечатися з якихось дріб'язкових питань. Ми стали цінувати все, що у нас є, те, що у нас було. Все, що раніше здавалося буденним і природним — зараз цінуємо набагато більше. Все по-іншому, навіть коли немає світла або тривоги та ми разом з клієнтами бігаємо до укриття, не напружує, тому що ми вільні люди на вільній, своїй землі. Я там стою, а навколо 50 бабусь-дідусів і обслуговування триває, і на душі тепліше.

Колись настане час, буде наша Перемога і я сяду за свої мемуари, як сотні людей, які пережили окупацію орків і переосмислили своє життя.

«З Україною життя повертається і в нашу Снігурівку: і в оселях тепліше, і на душі»

Лариса Москаленко

керівниця відділення ПриватБанку у м.Снігурівка, що на Миколаївщині

С нігурівка стала єдиним містом в Миколаївській області, яке було захоплене російськими окупаційними військами і майже 8 місяців знаходилося під контролем армії рф. Неможливо було повірити, що у 21 сторіччі можлива повномасштабна війна. Перше сприйняття всього жаху ситуації прийшло 19 березня, коли у Снігурівку зайшли окупаційні війська.

Тієї ночі нам прилетіло в подвір'я будинку з «Градів». Досі не розумію, як ми залишилися живі. Подруга отримала важке поранення руки, чоловік — осколкові поранення голови.

Під час окупації люди боялися вийти на вулицю. Відділення не працювало. Коли у місто зайшли буряти, то просто пограбували приміщення, а все що не змогли винести — потрощили. Найстрашніше було бачити на власні очі, як летять ракети, як вибухають, як на очах знищуються будівлі і все живе. Російські вояки нишпорили по будинках, квартирах, підвалах. Розпитували про тероборону, допитували всіх, шукаючи зброю, чи ще щось, одним їм відоме, перевіряли телефони. Залишатися було дуже страшно. Рішення про необхідність евакуації приймалося швидко. Люди ліпили білі стрічки та написи «Діти» або «Інваліди» на автівки, нашвидкуруч збирали найнеобхідніше, брали найрідніших і на свій страх та ризик вирушали з міста.

Ми виїжджали зі Снігурівки, приєднавшись до колони машин. Я ще хотіла затриматися, аби хоч плівкою забити потрощені прильотами вікна квартири, але чоловік наполіг на терміновому від'їзді. І це врятувало нам життя. Колона, яка їхала відразу після нас, була розстріляна.

На російських блокпостах стояли черги з українських машин. Російські вояки довго перевіряли кожну машину, телефони, багажники, у чоловіків перевіряли татуювання.

Я не могла стримати сліз. На запитання російського військового про причину сліз не стрималася і відповіла, що вони позбавили мене всього, що я заробила за цей час: дому, майна, друзів, всього життя… На що відповідь була проста — закінчувати такі розмови, бо буде гірше. Відтак я була вимушена мовчати. Нам пощастило, нас перевірили та відпустили.

Це була дорога життя, бо не всім вдалося її подолати цілими і неушкодженими.

Ми з колегою вирішили їхати до Одеси. Дорогою зігрівали та заспокоювали дзвінки колег з Миколаєва та Одеси, які пропонували допомогу з житлом та роботою. Вагому допомогу надала програма банку для банкірів-переселенців «Переїзд», бо наймати житло у Південній Пальмірі зовсім не дешево.

Нам надали роботу в одному відділенні та недалеко від місця проживання. Спочатку були свої складнощі і психологічні, і професійні. Страх через пережите і побачене ще довго не відпускав, але робота лікувала та давала можливість відволіктися від сумних думок.

Найстрашніше було тим, хто залишився в окупації. До нас щодня приходять люди і у кожного власна трагічна історія. Коли відразу після звільнення я приїхала до села подивитися у якому стані квартира, що з рідними, то думала, що найстрашніше — це побачити розбиті будівлі, дороги, але найстрашніше — це очі людей. Це якась порожнеча. Вони всі ніби миттєво постаріли. Це неможливо передати словами.

Поки чекали на деокупацію довгих вісім місяців, було прийнято рішення про закриття відділення, яке було єдиним в регіоні, що попало під окупацію. Та коли 10 листопада прийшла офіційна інформація про звільнення Снігурівки ЗСУ, відразу постало питання про відновлення роботи відділення банку.

Я щиро вдячна нашій військовій адміністрації, яка теж була зацікавлена у відновленні роботи банку у Снігурівці. Вони допомагали нам чим могли — надали і генератор, і старлінк. В найкоротші терміни ми все відновили, замінили розбиту техніку, меблі та розпочали роботу. І хоча спочатку було дуже холодно, лише декілька днів, як нам дали світло, і працювали ми на генераторах, але це була така радість. Люди з 5 ранку займали чергу, коли їм сказали, що 25 листопада буде відкриття відділення. І хоча банківські комплекси працювали з потугою, бо зв’язок по старлінку був не такий стійкий, як хотілося, але радість від того, що ми працюємо, була безмежна. Кожен клієнт намагався взяти нас за руку, подивитися в очі та подякувати. Всі раділи, що ми повернулися. І хоча поки ще не всі мої колеги повернулися до Снігурівки, але ми зуміли зберегти наш колектив, свою команду.

Війна змінює людей, змінює цінності, впливає на людину, її психіку, душу, погляди на життя. Усі ці трансформації пройшли і в Снігурівці. Вже не так гостро реагують і на проблеми з інтернетом та світлом, відтак і з банківськими комплексами. З розумінням ставляться до того, що у відділенні працюють лише жінки, які потребують допомоги з запуском генератора, і якщо є необхідність — допомагають залити бензин.

Сьогодні люди звертаються в основному по допомогу з перевипуску банківських карток: багато карток заблоковано, багато втрачено. Інше популярне питання — виплати допомоги ООН. І хоча у відділенні ще залишається багато невирішених питань — робота з поліцією по документуванню тієї шкоди, яку завдали окупанти у відділенні, і кадрові питання, і чекаємо на відновлення стабільного зв’язку, але це все ніщо в порівнянні з пережитим. З Україною життя повертається і в нашу Снігурівку: і в оселях тепліше, і на душі.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо NV
X