Партнерський проєкт
Енді Уорхол якось зауважив: «Потрібно дозволити звичайним нудним речам стати цікавими». Ми поспілкувалися з відомими українськими підприємцями та бізнесменами про те, як це відбувається на практиці у нинішніх реаліях. А приводом для цієї розмови стала професійна Премія у сфері сучасного мистецтва «ARTISTS PRIZE», започаткована компанією Montblanc у партнерстві з галереєю The Naked Room.
Представляємо різні версії того, як велика сила мистецтва перетворює наш світ.
підприємниця, співзасновниця SOUL*, меценатка
Юліє, розкажіть, будь ласка, про себе, про те, чим займаєтесь. Як прийшли до психодіагностики? Як поєднуєте цю діяльність з підприємництвом та мистецтвом?

— Мені цікаво жити зараз на стику різних епох, контекстів, ролей. Психодіагност — одна з моїх професійних ідентичностей. Психодіагностика — галузь психології і теж частково мистецтво. Для мене вона стала точкою збирання інтересів, компетенцій, досвіду, здібностей та особистісних потреб. З індивідуального та командного консалтингу ми з колегами і тепер уже партнерами з бізнесу прийшли до створення проєкту Soul* з автоматизації тестування особистості на основі психодинамічного підходу. Результати «на зараз» показують, що ми на правильному шляху. Людина прагне пізнати себе — і це відправна точка нашої роботи.

А в яких формах реалізується ваш інтерес до мистецтва?

— Реалізується через різні ролі: глядача, дослідника, мецената. Мистецтво більше, ніж результат індивідуальної творчості. Воно має бути видимим і легітимованим, насамперед через інституції, що працюють професійно. Тому зараз, по можливості, я беру участь у реалізації ідеї створення Музею сучасного мистецтва в Україні на національному рівні. Співпрацюю з громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» — ГО МСМ, яка працює над цим, дбаючи про професійний консенсус. Поділяю бачення ГО про доцільність мережевого та (еко)системного підходу, налагодження зв'язків і продуктивної взаємодії учасників, які зараз часто розрізнені через комплекс причин. Професійний музей потрібен не лише професійному середовищу, він важливий як екосистемний гравець. І нас поєднує фокусування на тому, що сучасне мистецтво — це про роботу із собою, розуміння.

Мистецтво дає людині різноманіття образів, інтерпретацій, розвиває чуттєве сприйняття, розширює межі норми, що дуже допомагає приймати та взаємодіяти з різноманітністю людської особистості. А також дає можливість рефлексувати та залишатися внутрішньо живим та сміливим, зокрема, зустрічатися зі своїми страхами та з тим, що ти бачиш у глибинах душ інших людей.

Наскільки мистецтво вплинуло на вас? Розкажіть, будь ласка, про свій перший досвід.

— Значно, і продовжує впливати. Перший досвід — художня школа та практика у майстернях художника і скульптора. Перша професія — дизайнер одягу, в інституті — курс Історії мистецтв та Історії костюма. А кілька років тому сформувався внутрішній запит на занурення в тему. Моїми провідниками у світ сучасного мистецтва стали Ольга Балашова (Оля тоді працювала в команді НАМУ — Національного художнього музею України), Ліза Герман та Маша Ланько (The Naked Room). Наша взаємодія побудована на спілкуванні один одним, з художниками, знайомстві з їхньою практикою, лекціями, виставками, моєю включеністю до деяких проєктів. Декілька років я брала участь у діяльності програми меценатів «Леви Музею» при НАМУ, за нашої підтримки відбулися дуже цікаві проєкти. У тому, як це відбувається, багато людського, взаємопроникного. І саме це поєднання дає унікальний досвід та живить моє прагнення продовжувати. Особливе місце у цьому досвіді належить роботі з Катею Лібкінд. Катя відкрила мені художні практики як спосіб контакту та роботи з будь-яким, абсолютно будь-яким «матеріалом»: текстом, фотографією, природою, побутовими предметами, тілом, спогадами, почуттями. Були моменти, коли я думала, що не впораюся з цим, занадто сміливо, надто суперечить соціальним установкам «припустимо» - «неприпустимо». Цей процес, до речі, примирив моє сприйняття технологічності та творчого хаосу: у мистецтві вони органічно поєднуються. І дуже вплинув на рівень внутрішньої свободи, розвиток не просто «смаку», а «відчуття», глибину і способи мислення. З Катею, «АтельєНормально» та ГО Urban-500 ми зробили проєкт за участі молодих художників із синдромом Дауна та учнів Художньої школи ім. Т.Г. Шевченка.
Чи є щось спільне у мистецтві та психодіагностиці?

— Так, хоч би як дивно це не звучало. Художник та діагности творять, структуруючи невизначеність. Мистецтво дуже проєктивне. Щоб відобразити у результаті творчості сприйняття світу, його потрібно відобразити у внутрішніх дзеркалах. Внутрішній світ митця суб'єктивний, у ньому переломлюється реальність і народжуються образи, що переносяться на полотно, скульптуру, перформанс. Твори мистецтва також сприймаються глядачем через призму його емоцій, почуттів, особистого досвіду, світогляду, знань про світ.

У цьому є спорідненість з тим, як працює психодіагност: ми повинні бачити «вітрила змінних (показників, які інтерпретуємо) у внутрішньому світі людини» і зуміти описати це словами. Те, що ми даємо людині у зворотному зв'язку, вона сприймає через свою призму сприйняття, проєктивно. Частина інформації приймається, співвідноситься з власним уявленням про себе, частина — хіба що помічається й усвідомлюється з часом.

Ернст Гомбріх у своїй книзі «Історія мистецтв» писав: «Пізнавати мистецтво можна нескінченно. У ньому завжди відкривається щось нове. Великі твори щоразу сприймаються інакше. Вони так само невичерпні та непередбачувані, як людські особистості. Це захоплюючий світ зі своїми законами і перспективами, що манять». Мені подобається це порівняння з одним акцентом: у психодіагностиці ми знижуємо невизначеність, допомагаємо людині пізнати себе, зрозуміти витоки своїх реакцій, рішень та відносини зі світом.

Чи часто буваєте у музеях та галереях? Якщо так, то в яких?

— Дуже люблю наш НАМУ. Із зарубіжних музеїв подобається Hirshhorn у Вашингтоні та британський Тate, музей Вінсента Ван Гога та Moko в Амстердамі.

Які сучасні митці привертають вашу увагу своєю творчістю? Чи є серед них улюблені?

— Скажу про наших українських художників. Захоплююсь творчістю Тіберія Сільваші та дуже ціную наше особисте спілкування. Тіберій — це про потужність і творчу, і особистісну. З великим інтересом стежу за проєктами медіамитця Івана Світличного та творчістю Павла Макова. Дуже чіпляють за живе роботи Влади Ралко. З молодих художників — Люся Іванова, Катя Бучацька, Катя Лібкінд. Була у жовтні на унікальній виставці «Корисні копалини» під кураторством Каті у «Павільйоні культури», 13-й павільйон ВДНГ.

А який предмет мистецтва для вас «най-най» (з персональної колекції, якщо вона є)?

— У моїй персональній колекції є роботи сучасних українських художників. Важко виділити когось, тому що з великою повагою ставлюся до творчості кожного з них, вибору роботи завжди передує особисте спілкування та знайомство з практикою художника.

Я колекціонер-початківець, і колекція будується на важливій для мене особисто темі: Час у різних аспектах і контекстах і те, як з цією ідеєю працюють художники.

У межах концепції премії номінантів висувають члени журі. А хто б став номінантом, якби вирішували ви, та чому?

— Можу сказати, що саме може бути в основі такого вибору. Важливо, щоб творчість цього художника чи художниці була явищем, що відчутно змінювало щось в нас, впливало на формування середовища.
— Юліє, розкажіть, будь ласка, про себе, про те, чим займаєтеся. Як прийшли в психодіагностику? Як поєднуєте цю діяльність із підприємництвом і мистецтвом?
— Мені цікаво жити зараз на стику різних епох, контекстів, ролей. Психодіагност — одна з моїх професійних ідентичностей. Психодіагностика — галузь психології і теж частково мистецтво. Для мене вона стала точкою збирання інтересів, компетенцій, досвіду, здібностей та особистісних потреб. З індивідуального та командного консалтингу ми з колегами і тепер уже партнерами з бізнесу прийшли до створення проєкту Soul* з автоматизації тестування особистості на основі психодинамічного підходу. Результати «на зараз» показують, що ми на правильному шляху. Людина прагне пізнати себе — і це відправна точка нашої роботи.
— А в яких формах реалізується ваш інтерес до мистецтва?
— Реалізується через різні ролі: глядача, дослідника, мецената. Мистецтво більше, ніж результат індивідуальної творчості. Воно має бути видимим і легітимованим, насамперед через інституції, що працюють професійно. Тому зараз, по можливості, я беру участь у реалізації ідеї створення Музею сучасного мистецтва в Україні на національному рівні. Співпрацюю з громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» — ГО МСМ, яка працює над цим, дбаючи про професійний консенсус. Поділяю бачення ГО про доцільність мережевого та (еко)системного підходу, налагодження зв'язків і продуктивної взаємодії учасників, які зараз часто розрізнені через комплекс причин. Професійний музей потрібен не лише професійному середовищу, він важливий як екосистемний гравець. І нас поєднує фокусування на тому, що сучасне мистецтво — це про роботу із собою, розуміння.

Мистецтво дає людині різноманіття образів, інтерпретацій, розвиває чуттєве сприйняття, розширює межі норми, що дуже допомагає приймати та взаємодіяти з різноманітністю людської особистості. А також дає можливість рефлексувати та залишатися внутрішньо живим та сміливим, зокрема, зустрічатися зі своїми страхами та з тим, що ти бачиш у глибинах душ інших людей.
— Якою мірою мистецтво вплинуло на вас? Розкажіть, будь ласка, про свій перший досвід.
— Значно, і продовжує впливати. Перший досвід — художня школа та практика у майстернях художника і скульптора. Перша професія — дизайнер одягу, в інституті — курс Історії мистецтв та Історії костюма. А кілька років тому сформувався внутрішній запит на занурення в тему. Моїми провідниками у світ сучасного мистецтва стали Ольга Балашова (Оля тоді працювала в команді НАМУ — Національного художнього музею України), Ліза Герман та Маша Ланько (The Naked Room). Наша взаємодія побудована на спілкуванні один одним, з художниками, знайомстві з їхньою практикою, лекціями, виставками, моєю включеністю до деяких проєктів. Декілька років я брала участь у діяльності програми меценатів «Леви Музею» при НАМУ, за нашої підтримки відбулися дуже цікаві проєкти. У тому, як це відбувається, багато людського, взаємопроникного. І саме це поєднання дає унікальний досвід та живить моє прагнення продовжувати. Особливе місце у цьому досвіді належить роботі з Катею Лібкінд. Катя відкрила мені художні практики як спосіб контакту та роботи з будь-яким, абсолютно будь-яким «матеріалом»: текстом, фотографією, природою, побутовими предметами, тілом, спогадами, почуттями. Були моменти, коли я думала, що не впораюся з цим, занадто сміливо, надто суперечить соціальним установкам «припустимо» - «неприпустимо». Цей процес, до речі, примирив моє сприйняття технологічності та творчого хаосу: у мистецтві вони органічно поєднуються. І дуже вплинув на рівень внутрішньої свободи, розвиток не просто «смаку», а «відчуття», глибину і способи мислення. З Катею, «АтельєНормально» та ГО Urban-500 ми зробили проєкт за участі молодих художників із синдромом Дауна та учнів Художньої школи ім. Т.Г. Шевченка.
— Чи є щось спільне в мистецтві і психодіагностиці?
— Так, хоч би як дивно це не звучало. Художник та діагности творять, структуруючи невизначеність. Мистецтво дуже проєктивне. Щоб відобразити у результаті творчості сприйняття світу, його потрібно відобразити у внутрішніх дзеркалах. Внутрішній світ митця суб'єктивний, у ньому переломлюється реальність і народжуються образи, що переносяться на полотно, скульптуру, перформанс. Твори мистецтва також сприймаються глядачем через призму його емоцій, почуттів, особистого досвіду, світогляду, знань про світ.

У цьому є спорідненість з тим, як працює психодіагност: ми повинні бачити «вітрила змінних (показників, які інтерпретуємо) у внутрішньому світі людини» і зуміти описати це словами. Те, що ми даємо людині у зворотному зв'язку, вона сприймає через свою призму сприйняття, проєктивно. Частина інформації приймається, співвідноситься з власним уявленням про себе, частина — хіба що помічається й усвідомлюється з часом.

Ернст Гомбріх у своїй книзі «Історія мистецтв» писав: «Пізнавати мистецтво можна нескінченно. У ньому завжди відкривається щось нове. Великі твори щоразу сприймаються інакше. Вони так само невичерпні та непередбачувані, як людські особистості. Це захоплюючий світ зі своїми законами і перспективами, що манять». Мені подобається це порівняння з одним акцентом: у психодіагностиці ми знижуємо невизначеність, допомагаємо людині пізнати себе, зрозуміти витоки своїх реакцій, рішень та відносини зі світом.
— Чи часто буваєте в музеях і галереях? Якщо так, то в яких?
— Дуже люблю наш НАМУ. Із зарубіжних музеїв подобається Hirshhorn у Вашингтоні та британський Тate, музей Вінсента Ван Гога та Moko в Амстердамі.
— Які сучасні художники привертають вашу увагу своєю творчістю? Чи є серед них улюблені?
— Скажу про наших українських художників. Захоплююсь творчістю Тіберія Сільваші та дуже ціную наше особисте спілкування. Тіберій — це про потужність і творчу, і особистісну. З великим інтересом стежу за проєктами медіамитця Івана Світличного та творчістю Павла Макова. Дуже чіпляють за живе роботи Влади Ралко. З молодих художників — Люся Іванова, Катя Бучацька, Катя Лібкінд. Була у жовтні на унікальній виставці «Корисні копалини» під кураторством Каті у «Павільйоні культури», 13-й павільйон ВДНГ.
— А який предмет мистецтва для вас най-най (з персональної колекції, якщо вона є)?
— У моїй персональній колекції є роботи сучасних українських художників. Важко виділити когось, тому що з великою повагою ставлюся до творчості кожного з них, вибору роботи завжди передує особисте спілкування та знайомство з практикою художника.

Я колекціонер-початківець, і колекція будується на важливій для мене особисто темі: Час у різних аспектах і контекстах і те, як з цією ідеєю працюють художники.
— У межах концепції Премії номінантів висувають члени журі. А хто б став номінантом, якби вирішували ви, і чому?
— Можу сказати, що саме може бути в основі такого вибору. Важливо, щоб творчість цього художника чи художниці була явищем, що відчутно змінювало щось в нас, впливало на формування середовища.
бренд-шеф ресторанів Lucky та CHEF's TABLE, бренд-шеф магазину Good Wine, суддя проєкту МайстерШеф Україна
— Володимире, ви — успішний бізнесмен. У світі безліч цікавих та важливих напрямів, чому займаєтеся саме цією справою?

— Я захопився кулінарією ще в дитинстві, коли ми з батьками жили в Санкт-Петербурзі. Мені було років одинадцять, коли потроху почав готувати для своїх молодших брата та сестри. Мені дуже подобалися картопляні зрази з вершковим маслом, овочевий суп, а згодом навіть печиво навчився пекти. На це моє захоплення першим звернув увагу батько — саме він і допоміг потім із вибором професії.

У той період ми часто ходили до театрів, наприклад, до ТЮГу ім. А.А. Брянцева чи на балет. І щоразу неодмінно заходили до дитячих кафе, де ми, діти, могли весело погратись. Досить часто ми відвідували всією родиною і великі пітерські ресторани.

А потім наша родина переїхала до Полтави, і життя там, як в усіх у 90-х роках, було нелегке. Деколи бракувало грошей навіть на хліб, і бабуся з дідусем нам передавали борошно. Ми купували дріжджі та сіль, а робота із замішування тіста та випікання хліба діставалася мені. Робив я й домашні тортики — як мама навчила.

Після закінчення дев'ятирічки треба було вирішувати, куди йти далі. Я неморозостійкий, тому якось узимку батько, вказавши рукою на будівництво за вікном, сказав мені таке: «Ти після 9-го класу йдеш або в технікум, або ось туди». У цей момент мій вибір і було миттєво зроблено. Я вступив до Полтавського комерційного технікуму, щоб освоїти спеціальність технолога харчування, і закінчив його з червоним дипломом. Потім продовжив свою освіту у Полтавському кооперативному університеті. У цей час я вже працював і в 25 років став шеф-кухарем.

Для професійного зростання мені не вистачало університетської освіти, і я поїхав на стажування до ресторану «Ностальжі» (Москва), познайомився там із Патріком Пажесом, другом знаменитого французького шеф-кухаря та ресторатора Поля Бокюза. З того часу я став дуже цікавитись французькою кухнею.

У 2013 році, накопичивши гроші, поїхав до Інституту Поля Бокюза на спеціальний інтенсив для шеф-кухарів. Мене прийняли, і я був дуже радий. Попереду було шість тижнів навчання для шеф-кухарів + тиждень кондитерського курсу!

— Якої миті ви відчули себе справжнім профі?

— Насправді це шлях постійних злетів та падінь. Ти періодично перестаєш вірити в себе та у свої сили. Це схоже на те, що відбувається тоді, коли твоя чергова мрія вже здійснилася. Як тільки це відбувається, тобі потрібна нова мрія. Ти думаєш, що в тебе все нормально, і все виходить... І тут бац! Приходить усвідомлення, що ти ще багато чого не знаєш і не вмієш. Тоді кажеш собі: «Треба знати та вміти більше». І починаєш це робити.
— У яких стосунках ви з мистецтвом? Яким було найяскравіше враження у вашому житті?

— З дитячих вражень найяскравішими були походи на балет. Досі його люблю. Крім того, у школі я навчався у гуманітарному класі, і наш класний керівник був у минулому телеведучим. Разом з ним наш клас їздив на археологічні розкопки, ми часто відвідували музеї та художні галереї. Тож я предметно цікавився мистецтвом ще з того часу.

— Яке, на вашу думку, місце воно займає в нашому житті?

— Мистецтво нам життєво необхідне. Ми черпаємо натхнення у відпочинку, а також коли споглядаємо твори мистецтва у музеях чи художніх галереях. Якщо говорити про місце мистецтва в нашому житті, воно саме там, де знаходиться в піраміді Маслоу. Багато хто згадує про нього в останню чергу.

Думаю, що Природа — найкращий художник. Вона тиха, і саме там найліпше можна відновити свої сили та отримати свій ковток натхнення. Мені подобається насолоджуватися кожним маленьким штрихом: сонячним світлом, листям, що коливається на вітрі… Мені подобається будь-яка погода. Зараз осінь, і під час дощу можна просто посидіти на балконі.

— Яким було ваше найяскравіше відчуття від творів мистецтва? Це мало значення для становлення вашої особистості?

— Коли я переїхав до Києва, то якось пішов на виставку відомої української художниці Катерини Білокур. Там не було гіда, ми просто зайшли подивитися. І, глянувши на один з її пейзажів, на якому було зображено квітучий садок, я повністю занурився в нього. Це було до мурашок надзвичайно... І я на все життя запам'ятав це відчуття. Тільки потім я дізнався ім'я художниці та історію її життя. Зацікавився настільки, що почав збирати інформацію про цю талановиту жінку.

Завдяки цьому дивовижному переживанню я став уважніше прислухатися до себе та своїх внутрішніх відчуттів.

— Наскільки той досвід, який ви здобули в результаті взаємодії з мистецтвом, допомагає у вашому бізнесі?

— Мені подобається творчість сучасних художників. Вона не завжди буває зрозумілою, але все ж таки щось у тобі змінює. Викликає нові відчуття, змінює погляд на життя, і ти отримуєш творчий поштовх. Тоді з'являється натхнення для професійної творчості.

Якщо говорити про гастрономію, то вона порівнянна для мене не стільки з мистецтвом, скільки з культурою. Усі поняття, якими можна описати культуру, стосуються гастрономії однаково. Мистецтво допомагає мені налаштуватися на те, щоб самому творити. І тоді ти не вигадуєш якогось рецепта — він спадає тобі на думку сам, наче інтуїтивно. Це якийсь образ у твоїй голові, який ти відтворюєш у житті, маючи професійні знання шеф-кухаря та досвід обробки та приготування продуктів.
— Який ваш улюблений музей чи художня галерея?

— Мені сподобався МоМа — Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Відвідував виставки сучасних художників у Лондоні. Побував на художній виставці в Мілані та Музеї Пікассо в Барселоні.

На жаль, останні три роки у мене настільки щільний робочий графік, плюс зйомки, що просто немає часу відвідувати музеї та виставки. Але, сподіваюся, скоро зможу присвячувати цьому більше часу.

— Ви цікавитеся творчістю сучасних художників? Кому з них віддаєте перевагу?

— Мені дуже подобається творчість англійського художника Дем'єна Герста. Я не мистецтвознавець, щоб оцінити всі тонкощі, але його картини дійсно вражають мене.

— Можливо, ви маєте улюблений предмет мистецтва (з персональної колекції, якщо вона є)?

— Персональної колекції я не маю, але є бажання придбати якусь велику картину на всю стіну, на якій була б зображена квітка. А якщо говорити про скульптуру, то, на мій погляд, вона доречніша в громадських місцях, ніж удома. Мені важко пояснити, але в мій домашній світ скульптури не вписуються.

— Члени журі у межах концепції Премії висувають номінантів. Якби ви мали можливість, кого б номінували на Премію ви, і чому?

— Якби я мав таку можливість, то номінував би українського художника Анатолія Криволапа, творчість якого мені дуже подобається.
— Володимире, ви — успішний бізнесмен. У світі безліч цікавих та важливих напрямів, чому займаєтеся саме цією справою?
— Я захопився кулінарією ще в дитинстві, коли ми з батьками жили в Санкт-Петербурзі. Мені було років одинадцять, коли потроху почав готувати для своїх молодших брата та сестри. Мені дуже подобалися картопляні зрази з вершковим маслом, овочевий суп, а згодом навіть печиво навчився пекти. На це моє захоплення першим звернув увагу батько — саме він і допоміг потім із вибором професії.

У той період ми часто ходили до театрів, наприклад, до ТЮГу ім. А.А. Брянцева чи на балет. І щоразу неодмінно заходили до дитячих кафе, де ми, діти, могли весело погратись. Досить часто ми відвідували всією родиною і великі пітерські ресторани.

А потім наша родина переїхала до Полтави, і життя там, як в усіх у 90-х роках, було нелегке. Деколи бракувало грошей навіть на хліб, і бабуся з дідусем нам передавали борошно. Ми купували дріжджі та сіль, а робота із замішування тіста та випікання хліба діставалася мені. Робив я й домашні тортики — як мама навчила.

Після закінчення дев'ятирічки треба було вирішувати, куди йти далі. Я неморозостійкий, тому якось узимку батько, вказавши рукою на будівництво за вікном, сказав мені таке: «Ти після 9-го класу йдеш або в технікум, або ось туди». У цей момент мій вибір і було миттєво зроблено. Я вступив до Полтавського комерційного технікуму, щоб освоїти спеціальність технолога харчування, і закінчив його з червоним дипломом. Потім продовжив свою освіту у Полтавському кооперативному університеті. У цей час я вже працював і в 25 років став шеф-кухарем.

Для професійного зростання мені не вистачало університетської освіти, і я поїхав на стажування до ресторану «Ностальжі» (Москва), познайомився там із Патріком Пажесом, другом знаменитого французького шеф-кухаря та ресторатора Поля Бокюза. З того часу я став дуже цікавитись французькою кухнею.

У 2013 році, накопичивши гроші, поїхав до Інституту Поля Бокюза на спеціальний інтенсив для шеф-кухарів. Мене прийняли, і я був дуже радий. Попереду було шість тижнів навчання для шеф-кухарів + тиждень кондитерського курсу!
— Якої миті ви відчули себе справжнім профі?
— Насправді це шлях постійних злетів та падінь. Ти періодично перестаєш вірити в себе та у свої сили. Це схоже на те, що відбувається тоді, коли твоя чергова мрія вже здійснилася. Як тільки це відбувається, тобі потрібна нова мрія. Ти думаєш, що в тебе все нормально, і все виходить... І тут бац! Приходить усвідомлення, що ти ще багато чого не знаєш і не вмієш. Тоді кажеш собі: «Треба знати та вміти більше». І починаєш це робити.
— У яких стосунках ви з мистецтвом? Яким було найяскравіше враження у вашому житті?
— З дитячих вражень найяскравішими були походи на балет. Досі його люблю. Крім того, у школі я навчався у гуманітарному класі, і наш класний керівник був у минулому телеведучим. Разом з ним наш клас їздив на археологічні розкопки, ми часто відвідували музеї та художні галереї. Тож я предметно цікавився мистецтвом ще з того часу.
— Яке, на вашу думку, місце воно займає в нашому житті?
— Мистецтво нам життєво необхідне. Ми черпаємо натхнення у відпочинку, а також коли споглядаємо твори мистецтва у музеях чи художніх галереях. Якщо говорити про місце мистецтва в нашому житті, воно саме там, де знаходиться в піраміді Маслоу. Багато хто згадує про нього в останню чергу.

Думаю, що Природа — найкращий художник. Вона тиха, і саме там найліпше можна відновити свої сили та отримати свій ковток натхнення. Мені подобається насолоджуватися кожним маленьким штрихом: сонячним світлом, листям, що коливається на вітрі… Мені подобається будь-яка погода. Зараз осінь, і під час дощу можна просто посидіти на балконі.
— Яким було ваше найяскравіше відчуття від творів мистецтва? Це мало значення для становлення вашої особистості?
— Коли я переїхав до Києва, то якось пішов на виставку відомої української художниці Катерини Білокур. Там не було гіда, ми просто зайшли подивитися. І, глянувши на один з її пейзажів, на якому було зображено квітучий садок, я повністю занурився в нього. Це було до мурашок надзвичайно... І я на все життя запам'ятав це відчуття. Тільки потім я дізнався ім'я художниці та історію її життя. Зацікавився настільки, що почав збирати інформацію про цю талановиту жінку.

Завдяки цьому дивовижному переживанню я став уважніше прислухатися до себе та своїх внутрішніх відчуттів.
— Наскільки той досвід, який ви здобули в результаті взаємодії з мистецтвом, допомагає у вашому бізнесі?
— Мені подобається творчість сучасних художників. Вона не завжди буває зрозумілою, але все ж таки щось у тобі змінює. Викликає нові відчуття, змінює погляд на життя, і ти отримуєш творчий поштовх. Тоді з'являється натхнення для професійної творчості.

Якщо говорити про гастрономію, то вона порівнянна для мене не стільки з мистецтвом, скільки з культурою. Усі поняття, якими можна описати культуру, стосуються гастрономії однаково. Мистецтво допомагає мені налаштуватися на те, щоб самому творити. І тоді ти не вигадуєш якогось рецепта — він спадає тобі на думку сам, наче інтуїтивно. Це якийсь образ у твоїй голові, який ти відтворюєш у житті, маючи професійні знання шеф-кухаря та досвід обробки та приготування продуктів.
— Який ваш улюблений музей чи художня галерея?
— Мені сподобався МоМа — Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Відвідував виставки сучасних художників у Лондоні. Побував на художній виставці в Мілані та Музеї Пікассо в Барселоні.

На жаль, останні три роки у мене настільки щільний робочий графік, плюс зйомки, що просто немає часу відвідувати музеї та виставки. Але, сподіваюся, скоро зможу присвячувати цьому більше часу.
— Ви цікавитеся творчістю сучасних художників? Кому з них віддаєте перевагу?
— Мені дуже подобається творчість англійського художника Дем'єна Герста. Я не мистецтвознавець, щоб оцінити всі тонкощі, але його картини дійсно вражають мене.
— Можливо, ви маєте улюблений предмет мистецтва (з персональної колекції, якщо вона є)?
— Персональної колекції я не маю, але є бажання придбати якусь велику картину на всю стіну, на якій була б зображена квітка. А якщо говорити про скульптуру, то, на мій погляд, вона доречніша в громадських місцях, ніж удома. Мені важко пояснити, але в мій домашній світ скульптури не вписуються.
— Члени журі у межах концепції Премії висувають номінантів. Якби ви мали можливість, кого б номінували на Премію ви, і чому?
— Якби я мав таку можливість, то номінував би українського художника Анатолія Криволапа, творчість якого мені дуже подобається.
Керуюча партнерка івент-агенції Ultra Promotion
— Ірино, як ви домоглися успіху в житті та як саме вдалося створити конкурентоспроможну івент-агенцію?

— Мені завжди подобалося прикрашати світ навколо себе, з дитинства. Я не любила ніколи реальність, хоча й дуже приземлена особа. Коли ми починали, у Києві було єдине івент-агентство, яке було конкурентним і цікавим, я створила своє — таке, яке хотіла б саме я. Мабуть, моє невміння делегувати та надмірна вимогливість до швидкості реалізації будь-якої ідеї і стали рушійними у моєму житті. Конкурентоздатною може бути тільки та справа, якою людина горить сама.

І досі не люблю реальність у будь-якому прояві (особливо сучасне російське кіно), тому будую світ навколо себе так, щоб мені все у ньому подобалося: оточення, територія мого життя, атмосфера і речі. Мабуть, саме тому я обрала шлях створення іншої або прикрашання нинішньої реальності у професії і продовжую вчитися цьому щоденно.

Щойно повернулася з поїздки по Італії, і, зокрема, у Венеції я відвідала музей Пеґґі Ґуґґенгайм. А після візиту купила книгу «Незакінчений Палаццо» — це історія трьох жінок, які володіли саме цим «il palazzo non finito». І книга вразила мене більше, ніж сама експозиція. Особливо історія життя ексцентричної гедоністки — маркізи Луїзи Казатті, що стала іконою того часу і натхненням для цілої плеяди художників протягом майже 30 років на початку ХХ сторіччя. Чого варті її портрети Ман Рея або її костюмовані літні венеційські вечірки! За право її одягати сперечалися кутюр'є, вона носила одяг від Ельзи Скіапареллі та Лева Бакста, а митці — за право зображати її у своїх художніх творах. Вона гуляла зі своїми двома гепардами по вулиці, а її улюбленою твариною була жива змія, яку вона носила на голе тіло на вечірки.

Справжня гедоністка і митець — саме такі люди мене надихають, все її життя було не показухою, а мистецьким актом. Іноді, коли маркіза хотіла прогулятися боса по Сан Марко, всю площу вкривали перськими килимами — оце розмах уяви і сміливість!

— Що саме допомагає зберігати гармонійний баланс між бізнесом та особистим життям?

— Я люблю те, що я роблю, і живу собі в задоволення.

Не існує, як на мене, гармонійного балансу між бізнесом і життям, якщо життя не є частиною бізнесу і навпаки, на щастя, мені дуже комфортно жити у своїй праці — мені кайфово вночі їздити на монтажі та не встигати приготувати вдома сніданок, для цього є помічники. А у вихідні я з задоволенням компенсую це, і нічого, що мої вихідні зазвичай — не субота та неділя, а понеділок чи четвер, наприклад. Як на мене, сам пошук балансу вже означає, що його немає.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше ставлення до мистецтва.

— Мистецтво пронизує все моє життя. На щастя, є художники-друзі, з якими можемо разом творити проєкти чи просто обідати до пізньої ночі. Ви коли-небудь бачили, як готують у реальному житті Маша Шубіна та Ілля Чичкан? Це чистий мистецький акт! Це флористка мого серця Саша Арсалані, це й дизайнери (графічні чи одягу) чи копірайтери. Це майстри на виробництві декору чи майстри в мене вдома, з якими разом ми вигадуємо нові способи ремонту чи декорування мого будинку. Це й Таня Гриценко, майстриня, яка займається моєю зачіскою, — я її бачу раз на три тижні вже 20 років! Хіба бувають сталіші стосунки і хіба можна їх відділити від життя? (Сміється.)
— У чому, на ваш погляд, полягає місія мистецтва в нашому житті?

— Мистецтво має додавати життю емоцій і спонукати бачити речі глибше. Я можу легко заплакати під час опери чи класичного концерту від тих вібрацій мого організму, які не викликати більше нічим. Мистецтво спонукає думати: як, наприклад, Фонтана і його перетворення двовимірного у тривимірний простір. Чи відома самознищена робота Бенксі, перетворена на NFT. Чи зовсім недавно показана скульптура Урса Фішера з воску, що горіла, поки йшла виставка з колекції Піно у Парижі.

Мистецтво, як і мода, — це обов'язково про зміст і про емоцію. Воно може дивувати, шокувати, ба навіть лякати — але не залишати байдужим. А основне — надихати створювати щось нове.

Шкода, що не встигла побачити посмертну задрапіровану Тріумфальну Арку Хрісто цього року у Парижі — обрала Італію для відпустки цього разу. Думаю, вона б мене дуже вразила.

— Яким і коли саме був перший персональний досвід естетичного задоволення від твору мистецтва?

— Довго думала, але не можу згадати першого досвіду задоволення саме від мистецтва. Втім, гадаю, на мене дуже вплинули різдвяні маски з пап'є-маше, які виготовлялися в нашій родині перед колядою. Чомусь цей образ наївних саморобних масок досі стоїть перед очима, і, на щастя, збереглися сімейні фото з коляд у них. Це було справжнє мистецтво, досі такі маски виготовляються на Західній Україні, особливо в Карпатах. А ще я маленькою завжди закривалася у спіжарці моєї улюбленої тітки Іри і гладила мідну ступку. Страшенно хотіла її мати — більше за будь-яку іграшку. Вже у дорослому віці купила собі схожу — хіба це не можна назвати естетичним задоволенням від мистецтва?

А ще любила ставити на ніч платівку «Пер Гюнт у печері гірського короля» Гріга й уявляла собі ціле кіно під цю музику. Так і зараз — мені достатньо якоїсь точки відліку: музики, колекції одягу чи прикрас, або навіть просто локації, які можуть стати тригером ідеї чи механіки якогось заходу.

— Чи допомагає вам такий досвід у бізнесі? Якщо так, то як саме?

— Безумовно, це те, що називається «надивленістю». Досвід споживання мистецтва допомагає у створенні концепцій, кольорових гам, оформленні локацій, балансу та ритму, якому можна навчитися тільки з досвідом і, особливо, через мистецький досвід. Мені дуже подобається розглядати деталі і світло на картинах, природу і символи. Я захоплююся голландськими натюрмортами, і ми одного разу навіть повторили натюрморти на стінах у концепції оформлення нашого заходу. Це було у музеї Ханенків для Bvlgary — уважні гості захоплено оцінили такий прийом.

— Як часто відвідуєте музеї та галереї? Розкажіть, будь ласка, про свої улюблені.

— Дуже часто, як тільки випадає хвилька. У Києві хотілося б частіше. Дуже-дуже люблю віденську Альбертіну з «букетистами» — Яном ван Хейсумом і Яном Давидом де Хемом. Завжди ходжу туди ще надивитися на постать у «Ландшафті з ліхтарями» Поля Дельво і всього Еґона Шіле, а ще там Сільвет Пабло Пікассо нагадує мені мене саму у студентські роки.

Кальдерівські мобілі завжди мене зачаровують, вперше я побачила їх Tate modern багато років тому, і ця любов навіки. А зараз у Венеції мене вразило узголів'я ліжка, яке Кальдер виготовив особисто для Пеґґі Ґуґґенгайм. Також люблю Сецессіон — загалом заради Оскара Кокошки. А ще я не бачила «Герніку» наживо — планую виправити цю несправедливість поїздкою до Мадриду.
— Чи стежите ви за творчістю сучасних художників? Хто серед них ваш улюблений?

— Я всеїдна, як і у сучасній музиці, особливо до серця (за верхівкою пам'яті — не за важливістю для мене) масштабний і структурований Аніш Капур, Сесілі Браун, роботи якої мені дещо нагадують одного з моїх улюблених художників — Френсіса Бекона. Ай Вейвей для мене абсолютний геній. В Україні з молодих слідкую за Іваном Грабком. Мені все абсолютно цікаво у мистецтві.

Геть зовсім не розумію Джефа Кунца і Дем'єна Герста (хоча знайома з обома волею життєвих випадків). Хоча ні, кунцівські великі форми класно вписуються в будь-який ландшафт. А от малі — ні, не розумію.

Роботи мого улюбленого фуд-стиліста Дженіс Пун теж можна вважати мистецтвом. Досить подивитися, які стейки вона стилізує для акторів-веганів, чи відомий холодець з Ганнібала з рибками, викладеними у формі стрічки Мебіуса. Люблю розглядати роботи таких дизайнерів, як француз Вінсент Дарре (він і художник теж) та британець Лі Брум. А на вінтажній виставці в Пармі побачила такий пластиковий диван Луки Скакетті, що досі ним марю.

— Можливо, у вас є улюблений предмет мистецтва, який би ви хотіли мати у персональній колекції?

— Мені нещодавно подарував Ілля Чичкан свою скульптуру «Європа» — наразі вона моя улюблена. А ще люблю свої аплікаційні гравюри Нікіти Кравцова, роботи Маші Реви — все люблю зі своєї колекції. Сподіваюсь, колись зможу зібрати насправді достойну колекцію. Мріяла б мати щось з Іва Кляйна саме кольору IKB.

— У межах концепції премії номінантів висувають члени журі. Кого б номінували на премію ви і чому?

— Машу Шубіну як тонку і глибоку художницю, яка втілює своє мистецьке бачення у різних сферах життя.
— Ірино, як ви домоглися успіху в житті та як саме вдалося створити конкурентоспроможну івент-агенцію?
— Мені завжди подобалося прикрашати світ навколо себе, з дитинства. Я не любила ніколи реальність, хоча й дуже приземлена особа. Коли ми починали, у Києві було єдине івент-агентство, яке було конкурентним і цікавим, я створила своє — таке, яке хотіла б саме я. Мабуть, моє невміння делегувати та надмірна вимогливість до швидкості реалізації будь-якої ідеї і стали рушійними у моєму житті. Конкурентоздатною може бути тільки та справа, якою людина горить сама.

І досі не люблю реальність у будь-якому прояві (особливо сучасне російське кіно), тому будую світ навколо себе так, щоб мені все у ньому подобалося: оточення, територія мого життя, атмосфера і речі. Мабуть, саме тому я обрала шлях створення іншої або прикрашання нинішньої реальності у професії і продовжую вчитися цьому щоденно.

Щойно повернулася з поїздки по Італії, і, зокрема, у Венеції я відвідала музей Пеґґі Ґуґґенгайм. А після візиту купила книгу «Незакінчений Палаццо» — це історія трьох жінок, які володіли саме цим «il palazzo non finito». І книга вразила мене більше, ніж сама експозиція. Особливо історія життя ексцентричної гедоністки — маркізи Луїзи Казатті, що стала іконою того часу і натхненням для цілої плеяди художників протягом майже 30 років на початку ХХ сторіччя. Чого варті її портрети Ман Рея або її костюмовані літні венеційські вечірки! За право її одягати сперечалися кутюр'є, вона носила одяг від Ельзи Скіапареллі та Лева Бакста, а митці — за право зображати її у своїх художніх творах. Вона гуляла зі своїми двома гепардами по вулиці, а її улюбленою твариною була жива змія, яку вона носила на голе тіло на вечірки.

Справжня гедоністка і митець — саме такі люди мене надихають, все її життя було не показухою, а мистецьким актом. Іноді, коли маркіза хотіла прогулятися боса по Сан Марко, всю площу вкривали перськими килимами — оце розмах уяви і сміливість!
— Що саме допомагає зберігати гармонійний баланс між бізнесом та особистим життям?
— Я люблю те, що я роблю, і живу собі в задоволення.

Не існує, як на мене, гармонійного балансу між бізнесом і життям, якщо життя не є частиною бізнесу і навпаки, на щастя, мені дуже комфортно жити у своїй праці — мені кайфово вночі їздити на монтажі та не встигати приготувати вдома сніданок, для цього є помічники. А у вихідні я з задоволенням компенсую це, і нічого, що мої вихідні зазвичай — не субота та неділя, а понеділок чи четвер, наприклад. Як на мене, сам пошук балансу вже означає, що його немає.
— У чому, на ваш погляд, полягає місія мистецтва в нашому житті?
— Мистецтво має додавати життю емоцій і спонукати бачити речі глибше. Я можу легко заплакати під час опери чи класичного концерту від тих вібрацій мого організму, які не викликати більше нічим. Мистецтво спонукає думати: як, наприклад, Фонтана і його перетворення двовимірного у тривимірний простір. Чи відома самознищена робота Бенксі, перетворена на NFT. Чи зовсім недавно показана скульптура Урса Фішера з воску, що горіла, поки йшла виставка з колекції Піно у Парижі.

Мистецтво, як і мода, — це обов'язково про зміст і про емоцію. Воно може дивувати, шокувати, ба навіть лякати — але не залишати байдужим. А основне — надихати створювати щось нове.

Шкода, що не встигла побачити посмертну задрапіровану Тріумфальну Арку Хрісто цього року у Парижі — обрала Італію для відпустки цього разу. Думаю, вона б мене дуже вразила.
— Яким і коли саме був перший персональний досвід естетичного задоволення від твору мистецтва?
— Довго думала, але не можу згадати першого досвіду задоволення саме від мистецтва. Втім, гадаю, на мене дуже вплинули різдвяні маски з пап'є-маше, які виготовлялися в нашій родині перед колядою. Чомусь цей образ наївних саморобних масок досі стоїть перед очима, і, на щастя, збереглися сімейні фото з коляд у них. Це було справжнє мистецтво, досі такі маски виготовляються на Західній Україні, особливо в Карпатах. А ще я маленькою завжди закривалася у спіжарці моєї улюбленої тітки Іри і гладила мідну ступку. Страшенно хотіла її мати — більше за будь-яку іграшку. Вже у дорослому віці купила собі схожу — хіба це не можна назвати естетичним задоволенням від мистецтва?

А ще любила ставити на ніч платівку «Пер Гюнт у печері гірського короля» Гріга й уявляла собі ціле кіно під цю музику. Так і зараз — мені достатньо якоїсь точки відліку: музики, колекції одягу чи прикрас, або навіть просто локації, які можуть стати тригером ідеї чи механіки якогось заходу.
— Чи допомагає вам такий досвід у бізнесі? Якщо так, то як саме?
— Безумовно, це те, що називається «надивленістю». Досвід споживання мистецтва допомагає у створенні концепцій, кольорових гам, оформленні локацій, балансу та ритму, якому можна навчитися тільки з досвідом і, особливо, через мистецький досвід. Мені дуже подобається розглядати деталі і світло на картинах, природу і символи. Я захоплююся голландськими натюрмортами, і ми одного разу навіть повторили натюрморти на стінах у концепції оформлення нашого заходу. Це було у музеї Ханенків для Bvlgary — уважні гості захоплено оцінили такий прийом.
— Як часто відвідуєте музеї та галереї? Розкажіть, будь ласка, про свої улюблені.
— Дуже часто, як тільки випадає хвилька. У Києві хотілося б частіше. Дуже-дуже люблю віденську Альбертіну з «букетистами» — Яном ван Хейсумом і Яном Давидом де Хемом. Завжди ходжу туди ще надивитися на постать у «Ландшафті з ліхтарями» Поля Дельво і всього Еґона Шіле, а ще там Сільвет Пабло Пікассо нагадує мені мене саму у студентські роки.

Кальдерівські мобілі завжди мене зачаровують, вперше я побачила їх Tate modern багато років тому, і ця любов навіки. А зараз у Венеції мене вразило узголів'я ліжка, яке Кальдер виготовив особисто для Пеґґі Ґуґґенгайм. Також люблю Сецессіон — загалом заради Оскара Кокошки. А ще я не бачила «Герніку» наживо — планую виправити цю несправедливість поїздкою до Мадриду.
— Чи стежите ви за творчістю сучасних художників? Хто серед них ваш улюблений?
— Я всеїдна, як і у сучасній музиці, особливо до серця (за верхівкою пам'яті — не за важливістю для мене) масштабний і структурований Аніш Капур, Сесілі Браун, роботи якої мені дещо нагадують одного з моїх улюблених художників — Френсіса Бекона. Ай Вейвей для мене абсолютний геній. В Україні з молодих слідкую за Іваном Грабком. Мені все абсолютно цікаво у мистецтві.

Геть зовсім не розумію Джефа Кунца і Дем'єна Герста (хоча знайома з обома волею життєвих випадків). Хоча ні, кунцівські великі форми класно вписуються в будь-який ландшафт. А от малі — ні, не розумію.

Роботи мого улюбленого фуд-стиліста Дженіс Пун теж можна вважати мистецтвом. Досить подивитися, які стейки вона стилізує для акторів-веганів, чи відомий холодець з Ганнібала з рибками, викладеними у формі стрічки Мебіуса. Люблю розглядати роботи таких дизайнерів, як француз Вінсент Дарре (він і художник теж) та британець Лі Брум. А на вінтажній виставці в Пармі побачила такий пластиковий диван Луки Скакетті, що досі ним марю.
— Можливо, у вас є улюблений предмет мистецтва, який би ви хотіли мати у персональній колекції?
— Мені нещодавно подарував Ілля Чичкан свою скульптуру «Європа» — наразі вона моя улюблена. А ще люблю свої аплікаційні гравюри Нікіти Кравцова, роботи Маші Реви — все люблю зі своєї колекції. Сподіваюсь, колись зможу зібрати насправді достойну колекцію. Мріяла б мати щось з Іва Кляйна саме кольору IKB.
— У межах концепції премії номінантів висувають члени журі. Кого б номінували на премію ви і чому?
— Машу Шубіну як тонку і глибоку художницю, яка втілює своє мистецьке бачення у різних сферах життя.