«Це будуть серйозні цифри». Як багато дітей втратили батьків у зв’язку з війною в Україні та хто зможе їх усиновити

1 червня, 13:33
Хлопчик біжить коридором порожньої школи, де він та його сім'я ховаються у підземному бункері, у Слов’янську, Донецька область, Україна. За даними ЮНІСЕФ, понад 1 млн дітей втекли з України до сусідніх країн менш ніж за два тижні після вторгнення Росії (Фото:REUTERS/Carlos Barria TPX IMAGES OF THE DAY)

Хлопчик біжить коридором порожньої школи, де він та його сім'я ховаються у підземному бункері, у Слов’янську, Донецька область, Україна. За даними ЮНІСЕФ, понад 1 млн дітей втекли з України до сусідніх країн менш ніж за два тижні після вторгнення Росії (Фото:REUTERS/Carlos Barria TPX IMAGES OF THE DAY)

Скільки дітей вважаються зниклими безвісти після початку повномасштабної війни в Україні, як повернути дитину, яку примусово вивезли на територію росії і чому психологічна допомога дуже важлива, розповідає голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова.

Дар’я Касьянова — директорам з розвитку програм МБФ СОС Дитячi Мiстечка Україна, голова правління Української мережі за права дитини, членкиня Координаційного штабу з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану. В інтерв'ю НВ до Дня захисту дітей вона розповідає про те, що переживають українські діти в умовах війни, які наслідки для їхньої психіки все це матиме за кілька років і як ми можемо допомогти їм уже сьогодні.

Відео дня

— Із 24 лютого в Україні тимчасово призупинили процес усиновлення дітей. Чи планують відновлювати ці процедури, і якщо так, то коли?

— У деяких областях України усиновлення було припинено чи заблоковано: реєстри було закрито, суди не працювали, деякі установи потрапили під обстріл, документи було частково втрачено. Існували такі області, в яких усиновлення тривало, але, як правило, це в тих випадках, якщо всі документи були подані ще до початку війни.

Зараз ми спостерігаємо піднесення серед охочих усиновити дитину в Україні — багато людей цікавляться, яким чином це зробити. Але оскільки реєстри тимчасово закрито, не можна отримати інформацію про те, чи має кандидат в усиновлювачі судимості. Не працювало багато служб у справах дітей, судів. Неможливо було навчати усиновлювачів, а це обов’язкова частина для усиновлення дитини.

Вже на початку травня це питання стали обговорювати на рівні Координаційного штабу захисту прав дитини в умовах війни. Готового рішення поки що немає, однак є чернетка оновленої ухвали з приводу національного усиновлення. З найпростіших постанов це, наприклад, можливість продовжити термін дії документів усиновлювача до 18 місяців, хоча зазвичай дійсні рік. Також відкриваються реєстри і можна знайти необхідну інформацію. Щодо навчання, все ще є питання — яким чином це зробити. Можливо, частково перейти до онлайн-формату. Я знаю, що багато служб у справах дітей почали приймати заяви та документи потенційних усиновлювачів, формувати групи. Процес відновився.

Дітей евакуюють з міста Куп'янськ, Харківська область, через атаки російської армії (Фото: REUTERS/Ivan Alvarado)
Дітей евакуюють з міста Куп'янськ, Харківська область, через атаки російської армії / Фото: REUTERS/Ivan Alvarado

— Чи є дані про те, скільки дітей в Україні втратили батьків з 24 лютого?

— З того, що я знаю, це близько 1,5−2 тис дітей. Але я думаю, що це дуже проміжна і зовсім неповна інформація. До початку повномасштабної війни щороку сиротами, позбавленими батьківського піклування, ставали від 10 до 12 тис. дітей в Україні. Зараз ця цифра буде значно більшою.

Є діти, які залишаються на окупованих територіях, — ми не знаємо, що там відбувається з батьками. Є випадки, коли дітей було вивезено родичами, а в них тут загинули батьки і факт смерті не зафіксовано. Наприклад, багато такої інформації щодо Маріуполя.

Ось, скажімо, конкретна ситуація: батько вийшов по воду, його немає і немає. За кілька днів мама вирішила його шукати, вийшла і теж не повернулася. Дитина просиділа із сусідами ще кілька днів, вони виїхали до Запоріжжя, потім далі, а батьки на зв’язок так і не вийшли. Таких історій я отримую велику кількість.

Видати свідоцтво про смерть буває неможливо, бо нема кому фіксувати такі випадки. У Маріуполі, наприклад, начальник служби у справах дітей загинула зі своїми дітьми. Знаю випадки, коли дітей було вивезено з Маріуполя або з Рубіжного на окуповані території, а зв’язку з їхніми батьками немає. Діти кажуть, що батьки загинули, але це не зафіксовано.

Це будуть серйозні цифри. Буде дуже багато дітей, які втратили своїх батьків.

— Скільки дітей примусово вивезли з України на непідконтрольні Україні території чи Росію?

— Попередньо це близько 60−70 тис дітей, але це часто діти, зокрема, разом із батьками, або з іншими родичами. Якщо говорити про дітей, яких вивезли без супроводу, то я знаю про список із близько 60 прізвищ. Вони знаходяться на території Донецька або на території Росії, в таких містах як Таганрог, Ростов-на-Дону, або в Підмосков'ї.

— Чи існують якісь механізми, щоби повернути цих дітей назад?

— Над цим уже працюють, і є випадки, коли родичі, наприклад, бабуся, їздили та забирали дітей. Але цей процес дуже складний. Сім'ю з дітьми вдається вивезти через територію Польщі, Естонії, чи Білорусі. Однак якщо це діти без документів, то їх не випускають — вимагають, щоби по них хтось приїжджав, щоб їх забирали офіційні опікуни. Але не завжди це можливо просто фізично. Люди бояться їхати, бо це складний шлях, треба в'їжджати до Росії.

— Якщо батьки чи інші члени сім'ї знають, що дитину було вивезено на непідконтрольні Україні території чи в росію, куди потрібно звертатися?

— Насамперед потрібно звернутися до Національної поліції та Служби безпеки — якщо є інформація, наприклад, що діти самі вийшли на зв’язок зі своїми родичами чи друзями та повідомили про те, де вони перебувають. А далі включаються робочі групи депортації при Офісі президента, вони координуються між собою. Ця інформація перевіряється ще раз, шукаються інструменти, як повернути дітей на підконтрольні Україні території.

— Чи вистачає ресурсів для тимчасового розміщення та захисту дітей, які втратили батьків під час цієї війни?

— Зазвичай, дітей, які втратили батьків, вивозять або сусіди, або якісь знайомі. Часто діти потім і живуть разом із цими людьми. Дуже важливо звернутися до служби у справах дітей, щоб ідентифікувати, що це за дитина, та спробувати знайти родичів.

По дітях старше десяти років ми знаходимо родичів на території України, які готові приїхати, забрати їх та оформити опіку. Звичайно, дітям молодшого віку складніше, якщо немає жодних документів. Для дитини, яка втратила своїх батьків, дуже важливо перебувати в оточенні рідних людей, а не в установах, як, наприклад, притулок чи лікарня.

— Скільки дітей вважаються зниклими безвісти в Україні?

— Станом на 25 травня 2022 року до Нацполіції надійшло 1577 звернень щодо того, що безвісти зникли 1705 дітей. 1571 дитину було знайдено, ще 106 — в активному пошуку. У зверненнях вказується, наприклад, про те, що зв’язок із зниклими дітьми було втрачено через окупацію регіонів, де проживали ці діти, або ж через евакуацію з місць проживання. Тобто, звернень багато, але й знайдених дітей теж багато.

Як правило, звертаються люди, які, наприклад, довго сиділи у підвалах. А коли виходять звідти, то починають шукати членів своєї сім'ї. З’ясовується, що за цей час деяких дітей встигли вивезти. Є діти, які самі перетнули кордон, бо за законодавством України неповнолітні громадяни віком 16−18 років уже можуть це робити. Але в Польщі та інших європейських країнах діти віком до 18 років не мають права пересуватися без супроводу дорослих. Як правило, вони потрапляють до певних пунктів, де їх можна потім знайти. Як мінімум, з ними можна зв’язатися та з’ясувати, де вони, як вони почуваються. І якщо родичі готові їх забирати, оформляти опіку, то діти повертаються назад.

— Чи вистачає в Україні дитячих психологів та інших фахівців, котрі вміють працювати з такими складними темами, як травми війни?

— Наші фахівці за останні вісім років глибоко пропрацювали травму війни, вивчили міжнародний досвід та знають різні методи, підходи та інструменти роботи.

Загалом психологів за цей час стало багато. Та й у принципі культура отримання психологічної допомоги в Україні сьогодні дуже розвинена. Ще в 2014 році, коли ми розпочинали роботу, люди дуже боялися психологів. Сьогодні ми отримуємо прямі запити. Наприклад, зараз працюємо із сім'ями з Азовсталі, яких вивезли до Івано-Франківської області. Люди прямо кажуть: «Нам потрібен психолог. Я не можу спати, я не їм, я в такому стані допоможіть». Люди звертаються по таку допомогу — або для себе, або для своїх дітей.

Хлопчик на ім'я Олексій зі своєю мамою у шелтері у Слов'янську, Донецька область (Фото: REUTERS/Carlos Barria)
Хлопчик на ім'я Олексій зі своєю мамою у шелтері у Слов'янську, Донецька область / Фото: REUTERS/Carlos Barria

Спеціалістів багато, інша справа, що багато хто з них сам потребує цієї психологічної допомоги. Тут підключилися сусідні країни, включаються україномовні, російськомовні, англомовні фахівці, які супервізують наших психологів.

Звичайно, надавати психологічну допомогу та взагалі працювати з травмою війни потрібно в умовах миру. Але ми зовсім не розуміємо, наскільки це реалістично найближчим часом. Проте все, що стосується першої психологічної допомоги та роботи з дітьми, із сім'ями, які перебувають на мирних та умовно мирних територіях, працює.

З такими запитами добре працюють групи взаємодопомоги: люди, які пережили подібний досвід, діляться ним один з одним і говорять про те, що лякало, засмучувало тощо. Це допомагає. Не у всіх людей після війни буде ПТСР, адже наша психіка досить гнучка.

— Ці проблеми з нами — на багато років, адже колись ці діти виростуть, і пережитий у дитинстві досвід війни не пройде для них безслідно. Якими можуть бути наслідки у довгостроковій перспективі?

— Це питання ми ставили іноземним колегам ще 2014 року. Так, наприклад, Боснія та Герцеговина, де війна закінчилася 30 років тому, досі розгрібає наслідки війни. Як правило, післявоєнний період не менш складний, ніж воєнний: це люди з посттравматичним стресовим розладом, ті, хто пережив травму війни, і не всі звертаються за допомогою.

Один із наслідків — це зростання рівня насильства в країні, де була війна. На жаль, є і такий момент, як збільшення кількості дітей, від яких відмовляються мами ще при народженні. Тому що це діти, які з’явилися на світ унаслідок сексуального насильства, небажаної вагітності. Припустимо, у Косово після війни кількість відмов від новонароджених дітей зросла в рази, тому що діти були народжені внаслідок зґвалтувань. Довгий час ці діти усиновлювалися лише іноземцями.

Щодо Ізраїлю, вони теж говорять про те, що це має бути постійна функція роботи, психологічної підтримки для різних цільових груп, які страждають від війни. Це має бути робота з травмою війни, дітей та дорослих необхідно вчити саморегуляції, тому що боятися — це нормально. Вчити, як можна заспокоїти себе, як заспокоїти іншого, яким чином надати першу психологічну допомогу, підтримати близьких, на що потрібно звертати увагу.

Інший бік питання — це теорія про те, що діти, які пережили війну, виростають сильнішими, витривалішими, тими, хто любить свою країну і вміє справлятися з викликами сучасного світу.

— Нині багато обговорюють тему сексуального насильства під час війни. Зокрема, питання були до Омбудсмена Людмили Денісової через формулювання, які вона використовує у своїй публічній комунікації, повідомляючи про насильство, зокрема й над дітьми. Що ви про це думаєте?

— Я думаю, що кожен злочин і проти дитини, і проти дорослого має бути зафіксовано і має розслідуватися. Для цього є Офіс Генерального прокурора, військові, поліція та інші структури. Те, що сексуальне насильство, як і інше насильство — зброя війни, це факт. На жаль, у 2014−2015 роках і всі ці роки війни ми стикалися з випадками, зокрема сексуального насильства над дітьми.

Подібні факти повинні ставати публічними. Але все-таки дуже важливо враховувати, що тут не повинно бути жодної персоналізації та детально описаних подробиць. Тому що, з одного боку, вони викликають стигматизацію людей, які постраждали від сексуального насильства, а з іншого — порушують права людини та права дитини. Тобто приховувати ці факти не можна, проте подача такої інформації має бути зовсім іншою. Те, як все зараз відбувається, на мою думку, це — порушення прав людини.

— В окупованому росією Маріуполі вирішили продовжити навчання дітей у школах улітку, щоб нібито підготувати їх до 1 вересня. Адже новий навчальний рік там хочуть розпочати з «оновленої» програми: історія Росії, російська мова та література. Чи можемо ми якось вплинути на такі процеси?

— Важко відповісти на це запитання. Думаю, що це потрібно дізнаватись у міжнародних гуманітарних організацій та місій. Але я точно можу сказати, що діти, які пережили такі страшні потрясіння, які сиділи два місяці під бомбардуванням, вони не здатні до нормального навчання. Насамперед, у дитини страждає когнітивна система. Тому чого б там не вчили, дитині це буде не цікаво та не важливо.

Наше головне завдання сьогодні — забезпечити безпеку для дітей. Дитина почувається у безпеці, лише перебуваючи з рідними людьми. Тому необхідно давати сім'ям з дітьми можливість виїхати з гарячих точок, небезпечних, а також з тимчасово окупованих територій. І захистити їх.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X