Зараз найкращий час для завоювання світу. Обід з Наталією Жижченко

14 березня 2019, 20:45

Лідер групи Onuka, яку слухає вся Європа, заявляє, що зараз - найкращий час для завоювання світу, і згадує найбільш екстравагантні вчинки у своєму житті.

К оли Наталя Жижченко, популярна співачка і лідер групи Onuka, простягає руку для привітання, на її передпліччі миготить татуювання Error 404. Not found. Код інтернетівської помилки, який зазвичай з'являється у відповідь на запит неіснуючого сайту, мимоволі викликає питання. “Люди, які мене знають близько, кажуть, що мені воно [татуювання] дуже пасує”, - просто відповідає Жижченко, сідаючи за столик у столичному кафе Très Français, де призначила НВ зустріч.

Відео дня

Цей заклад нагадує квартиру бабусі, причому не української, а радше французької, що відповідає кухні закладу - на підвіконнях милі дрібнички і фотографії, на стінах картини, а під стелею дерев'яні балки, які обвиває зелень.

“Я не люблю пихату атмосферу, особливо коли вона штучна”, - зізнається співачка. Саме через це вона уникає дорогих пафосних ресторанів, віддаючи перевагу домашнім кухонним посиденькам. Très Français з його французькою кухнею і розташуванням у самісінькому серці Києва на Костьольній - рідкісний виняток із правил, його Жижченко цінує за те, що “там смачно і затишно”.

Сценічний образ Жижченко - платинове волосся, чорна помада, екстравагантні костюми - має мало спільного з реальним. У житті електронна діва мініатюрна, мало нафарбована і тиха. Хоча вона - серед тих вітчизняних музикантів, які останнім часом заявили про себе особливо гучно.

Участь групи Onuka в фіналі київського Євробачення ввела її до вузького кола вітчизняних колективів, не просто відомих, але й популярних за кордоном. Альбом Vidlik, присвячений Чорнобильській катастрофі, увійшов у топ електронних чартів iTunes Польщі, Великої Британії, Швеції, Німеччини, Данії та Нідерландів, а також Франції, Швейцарії і навіть Австралії.

“Це найбільше, про що можна було мріяти на цей момент, - прямо каже Жижченко, яка тепер не встигає вносити нові міста в гастрольний тур Європою. - Хіба це не щастя?”

НВ
Фото: НВ

Її етно-електронному проекту Onuka вже чотири роки. Поєднання електронних барабанів з народними інструментами досить швидко перетворило проект з андеграундного на модний і успішний. Поки у Onuka вийшло два міні-альбоми, незабаром - третій, в якому, крім цимбалів, бандури, валторни, трембіти та козацької труби, зазвучать два нових народних інструменти із загадковими назвами варган і телинка.

— Можна мені круасан з лососем? - замовляє улюблену страву Жижченко, не дивлячись у меню. - І латте, будь ласка.

Я беру собі цибульний пиріг - у меню він позначений літерами TF, що розшифровується як “дуже по-французьки”, і ягідний лимонад. Його наполегливо рекомендує офіціант.

З а вікном червнева спека, в Très Français приємні + 21°С, неголосна музика і відсутність людей. Утім, зала все ж потроху наповнюється - наближається час ланчу. Серед новоприбульців багато іноземців, які з цікавістю розглядають Жижченко, яка позує фотографу, силкуючись упізнати в ній знаменитість.

— Найголовніший спосіб засвітитися - це [цікава якісна] музика. Чудова пісня. Навіть не відео, не концерт - музика, - на старті інтерв'ю розкриває Жижченко своє кредо.

Європейський гастрольний трек-лист Onuka на 60% складається з україномовних пісень, а сама співачка переконана, що на концертах нікого не бентежить незнайома мова. Західного слухача українська мова може приємно дивувати, якщо вона гармонійно вплітається в аранжування, каже вона.

Причому для завоювання Європи і Америки вітчизняною музикою зараз особливо гарний час, продовжує Жижченко. "Є підвищений інтерес до країн Східної Європи, і України зокрема", - вважає вона.

Співачка уважно дивиться на те, як офіціантка розставляє перед нами страви, і несподівано запитує:

— А можна я не буду тут їсти?

Вона просить упакувати круасан, щоб взяти його з собою, а для розмови з НВ залишає латте. З чашкою в руках співачка готова багато і довго говорити про музику. Я питаю, як вона ставиться до запровадження квот на обов'язкові 35% музики на радіо українською мовою.

— Мені здається, це смертний вирок радіостанціям, - категорична вона. - Нема в Україні стільки класного україномовного контенту [щоб заповнити ефір]. Або піднімаються старовинні треки таких артистів, що просто бридко це слухати, або це десять треків Океану Ельзи за годину. А такі групи як The Hardkiss, Cepasa, Alloise, дивовижна українська музика, не потрапляють під ці квоти, тому що співають англійською. Це дурість.

Також Жижченко обурює поява в ефірі українських народних пісень в сучасній обробці. “Це я зневажаю, - не приховує емоцій вона. - Мені здається, це те, що змушує людей ненавидіти українську музику і взагалі до української музики не стосується. Це гірше, ніж шансон”.

Співачка не вірить, що заради ротації на радіо артисти писатимуть пісні українською, хіба що в якості експерименту. Адже основним каналом просування для музикантів стає інтернет, де немає обмежень і вимог, а головне - там живе їхня цільова аудиторія.

Втім, її власна аудиторія дещо ширша: це сім'ї з маленькими дітьми, молодь, люди середнього віку та літні пари, перераховує Жижченко. І, роблячи ковток латте, тут же робить висновок: “Абсурд”. Секунду подумавши, додає, що взагалі Onuka - це сукупність абсурдів.

— Придумати зіграти на сопілці в нічному клубі - абсурдно. Привести бандуриста туди ж - абсурдно. Піти на Євробачення з технотреком і волохатим барабаном [музичний інструмент бугай], з номером, в якому я навіть не співаю, - теж абсурд. У мене часто все відбувається всупереч усьому. І якщо є девіз, то всупереч - це саме те слово.

За мить обличчя співачки раптово освітлюється:

— О, всупереч - класне слово для татуювання. Треба записати.

Виступ гурту Onuka з Національним академічним оркестром народних інструментів став яскравою подією для обох колективів (Фото: Kartashov Stas via Facebook)
Виступ гурту Onuka з Національним академічним оркестром народних інструментів став яскравою подією для обох колективів / Фото: Kartashov Stas via Facebook

Вона робить нотатки в iPhone і зізнається, що колекціонує ємні слова.

— Так було придумано назву Onuka. Я навіть пам'ятаю, де і на якому світлофорі його придумала. Це було сім років тому.

Назва групи з'явилася завдяки дідусеві Жижченко, майстру народних інструментів, який, коли був диригентом оркестру і музикантом-гастролером, все життя пропрацював на Чернігівській фабриці музичних інструментів. Саме він змайстрував для внучки її першу сопілку, коли тій було чотири роки.

Жижченко називає дідуся шибайголовою, який “полюбляв утнути”. Йому до пари була і бабуся, на десять років молодша. “Їздила на мотоциклі, у крепдешиновій сукні, без шолома, з розгорнутими локонами, - захоплено згадує співачка. - Мрія всіх чоловіків Чернігова".

Красуня-бабуся працювала на тій же фабриці, що й дідусь, полірувала музичні інструменти і грала на бандурі в традиційному тріо.

У такій сім'ї до 15 років Жижченко і сама віртуозно грала на сопілці, об'їздила з колективом народних інструментів всю Європу. Але музичну школу так і не закінчила, а коли прийшов час вибирати виш, вона, кругла відмінниця і золота медалістка, вирішила: куди завгодно - тільки не в музичний. “Я не хотіла пов'язувати життя з народною музикою, мені це було нецікаво”, - говорить вона.

Вибір Жижченко був спонтанний і навіть безглуздий: вона шукала навчальний заклад, де, на її думку, можна було не вчитися - таким вона вважала Інститут культури, факультет культурології.

— Я прийшла, в групі 52 людини, всі розмовляють суржиком, і тут же - я зі своїм максималізмом, Камю і Сартром, - емоційно описує однокурсників співачка. - Для мене це був удар.

Тепер вона бачить у тому, що трапилося, знак долі: квінтесенцією її навчання в Інституті культури став диплом про Чорнобиль - про те, як аварія вплинула на культуру регіону. Так вона відкрила для себе музику самоселів, які повернулися до своїх домівок у зону відчуження після катастрофи. “Я ніколи не думала, що вся ця тема настільки розгорнеться і буде мені цікавою”, - зізнається співачка, батько якої був ліквідатором на ЧАЕС.

Тепер Жижченко називає Чорнобиль найкрасивішим місцем на землі, а дорогу з Києва до Чорнобиля — мандрівкою в часі та просторі. У місті, знищеному техногенною катастрофою, а також на атомній станції вона буває досить часто. Востаннє приїхала туди відразу після Євробачення, зважившись на екстравагантний вчинок - тиждень пропрацювати на станції разом з іншими її співробітниками.

“Можливо, моя місія в тому, щоб приділити належну увагу цій темі, - намагається пояснити свій порив Жижченко. - Мрію в майбутньому зробити щось корисне для людей, які там працюють”.

З а кавою від однієї гострої соціальної теми ми перебираємося до іншої, і я питаю її, котра відмовилася від гастролей в Росії, що вона думає про колег, які все ж виходять на сцену в країні-агресорі.

— Музикант - це рупор для своєї аудиторії, він несе перед нею відповідальність [за слова і вчинки], - каже Жижченко. - Артист без меседжу для мене не може існувати. Мистецтво - це завжди якийсь меседж.

— Політичні скандали за участю людей культури суспільство сприймає гостро, - зауважую я. - Буває, необережні висловлювання обертаються бойкотом, як це сталося з вашим другом Іваном Дорном. Його, наприклад, викреслили зі списку учасників фестивалю Atlas Weekend. Це справедливо, на вашу думку?

— Це провокаційне запитання, - зітхає Жижченко. - Мені важко сказати. Мені Ваню точно не хочеться ображати, я добре до нього ставлюся як до людини, але тут наші думки розійшлися.

На хвильку зупинившись, вона продовжує:

— Моя позиція ясна: ми не їздимо на гастролі. Я люблю українську культуру, музику, і я люблю її не з 2013 року, а з дитинства. А взагалі патріотизм - дуже інтимне почуття.

Перед тим як попрощатися, я питаю, ким себе бачить Жижченко через п'ять років. Але вона зізнається, що живе сьогоднішнім днем.

“У долі завжди свої плани”, - співачка замислюється про щось своє, а потім, захопивши пакет з круасаном, зникає в дверному отворі.


П'ять запитань до Наталії Жижченко:

— Ваше найбільше досягнення?

— Перемога над депресією.

— Ваш найбільший провал?

— Алкоголь.

— На чому ви пересуваєтеся в місті?

— На своїй машині, у мене Smart Roadster.

— Остання прочитана книга, яка вас вразила?

— Щиголь Донни Тарт.

— Кому б ви не подали руки?

—  Дивлячись в якій ситуації. Якби з палаючого поїзда допомагала людині вибратися, то подала б будь-кому.


Цей матеріал опубліковано в №22 журналу Новое Время від 16 червня 2017 року

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X