«Після 24 лютого, поки Конча-Заспа пустіла, ми допомагали Києву». Інтерв'ю із Сергієм Притулою
Сергій Притула, політик, волонтер й теле- і радіоведучий, розповідає про те, як і чим саме його фонд допомагає армії, та зізнається, що захоплюється тими, хто продовжує працювати на своєму довоєнному робочому місці, але тепер під ракетними снарядами
У 2014 році, на піку кар'єри у шоубізнесі, Сергій Притула став волонтером. Після того, як Росія анексувала Крим, а на Донбасі почалися бої, він став допомагати українській армії екіпіруванням, бронею та харчами, а згодом став забезпечувати бійців ще й високоточною технікою, дронами та обладнанням для командних пунктів.
Через шість років Притула заснував власний благодійний фонд, але вже спрямований не на допомогу армії, а на реабілітацію дітей з аутизмом та людей з інвалідністю.
З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну благодійний фонд Сергія Притули перейшов на військові рейки і тепер надає гуманітарну та військову допомогу українським бійцям на сотні мільйонів гривень.
Про те, чого бракує фронту, чи є можливість допомагати армії у найгарячіших точках та як у західному суспільстві формується думка про підтримку Україні, Притула розповідає НВ.
— Як давно ви були на фронті й що саме там робили?
— Востаннє я був у зоні ООС у грудні 2021-го. То були дві планові поїздки на початку й наприкінці місяця, під час яких ми спільно з колегами з благодійного фонду Повернись живим відвідали приблизно 15 підрозділів.
А після Нового року ситуація вже стрімко змінювалась. І не те, щоб виїзд на фронт тоді був мало необхідним, просто з’являлися виклики, які потрібно було вирішувати на місці. Ну, скажімо, 17 лютого знову ж таки спільно з Повернись живим відвідав командування сил територіальної оборони — бригадного генерала Юрія Галушкіна та, на той момент ще полковника, а нині теж бригадного генерала Сергія Собка. Тоді ми сприяли розгортанню штабу сил ТрО, забезпечивши його всіма необхідними технічними засобами.
Річ у тім, що тероборона в Україні з’явилася не так давно і, відверто кажучи, держава сильно не встигала з темпами розгортання цього роду сил ЗСУ. Тому дуже багато уваги ми приділяли саме таким проєктам бригадного і полкового рівнів, створюючи оперативні штаби, мобільні командні пункти. Бо розуміли: якщо у випадку воєнних дій наноситимуться ракетні удари по військовій інфраструктурі стаціонарного базування, то це призведе до знищення командного пункту, і, попри все, необхідно керувати підрозділами й забезпечувати злагоджені дії між різними структурами. Тому ми й вклалися у створення таких мобільних командних пунктів. Позабивали кунги необхідною технікою, апаратурою, і вже мали домовленості з командами ТрО щодо розгортання оперативних штабів по регіонах та областях, але, на жаль, вторгнення РФ відбулося трохи швидше, ніж ми встигли усе закінчити.
Після 24 лютого, поки Конча-Заспа пустішала, ми в столиці намагалися власноруч допомагати, як могли. Наприклад, оперативний начштаба по забезпеченню 72 бригади ТрО, що захищала Київ, ледь не щодня був у нашому офісі, бо їхня бригада розрослась, і ми сильно доклалися до її забезпечення.
Ну, а зараз, коли навколо Києва все затихло й окупантів вибили з півночі області, то на Київщині фонд сфокусується на гуманітарній складовій.
— Зараз найгостріша ситуація, мабуть, у Маріуполі, Харкові, на Донбасі. Чи є можливість там допомагати і чим саме?
— Наші конвої з гуманітарними вантажами ледь не щодня ходять на Краматорськ, Харків, Суми, Чернігів, Миколаїв, Кривий Ріг. Я тільки за тегами встигаю відслідковувати, як ці міста дякують за допомогу.
А щодо мілітарного напрямку, то зараз не розкриватиму точний маршрут нашого пересування вздовж лінії фронту. Але маю поїхати й подивитися склади, щоб відкрити на сході країни логістичний хаб. Адже всі ми розуміємо, що там уже пекло, а невдовзі взагалі буде страшно уявити, що там відбуватиметься. Тому фонду необхідно буде розгорнути там забезпечення для підрозділів, щоб логістична складова не забирала багато часу.
— За обсягами ваш благодійний фонд став одним з найбільших серед волонтерських. Скажіть, хто є його головними донорами?
— Безперечно, це українці. Хоча й іноземці також стали донатити [робити пожертви коштів]. Останнє стало можливим, насамперед, завдяки появі в Україні платіжної системи PayPal, що дало змогу наростити допомогу. Наприклад, з моменту заходу PayPal, через цю систему нам уже задоначено близько $1 млн.
Було кілька серйозних грошових внесків від представників крупного бізнесу. Наприклад, один бізнесмен задонатив нам спершу понад $300 тис., а коли побачив, що ми справді працюємо й даємо результат, задонатив ще $1 млн. Інший дав $100 тис., як кажуть, «щоб познайомитися».
Попри це, звичайно, найбільшим за обсягами внесків і наданої допомоги є благодійний фонд Повернись живим. Якщо ми говоримо про десятки чи сотні мільйонів гривень, то Повернись живим на підтримку ЗСУ вже зібрав 2,5 млрд грн. Це у вісім-десять разів більше, ніж у нас.
Взагалі зараз важко прокалькулювати все, що було зібрано від початку війни, тому що перші два-три тижні після вторгнення облік фактично не вівся — усе в різний спосіб купувалося й роздавалося. Доки ми не ухвалили рішення навести лад і впорядкувати усі процеси, припинивши видачу дорогого обладнання в руки волонтерам, суть волонтерства яких іноді зводилась до того, щоб приходити й брати все в інших волонтерів, а не самим займатися закупівлями. Бо коли ми помітили, що від імені одного й того ж підрозділу могли прийти десять волонтерів, хоча цей підрозділ напряму комунікує з нами, ми були змушені причинити трохи двері й налагодити систему подачі заявки, її верифікацію, опрацювання, формування видачі по запиту, логістику тощо.
— Які найбільші проєкти ваш фонд реалізував під час війни? За якими напрямками працюєте?
— Я не можу сказати, що якийсь проєкт був найбільший, а якийсь — найліпший чи найважливіший. Тому що зараз усе важливо. Наприклад, одному підрозділу байдуже чи є в них безпілотник, який їм не треба, коли для них була необхідність у достатній кількості тепловізійних прицілів, а іншому — вкрай важливо отримати дві машини на батальйон, бо в них усе погоріло.
Після того як ми налагодили роботу фонду, я тішуся, що вже немає крайньої необхідності мого особистого щоденного втручання в оперативні процеси. І колеги, які знають, кому й що робити, вивільнили для мене багато часу для більш глобальної комунікації. Таким чином я маю можливість давати інтерв'ю всім світовим медіа — від Le Monde і The Wall Street Journal до прямих включень на телеканалах CNN чи Fox News. Адже цей інформаційний фронт так само дуже важливий. Якщо ми через західні медіа не формуватимемо пул підтримки України в тамтешньому суспільстві, то їхні уряди не будуть так швидко переходити із режиму «глибока стурбованість» в режим «військова допомога Україні».
А ще приділяю увагу формуванню політики зі збору донатів у Європі та США. Бо розумію, що з зрештою не можуть українці, які живуть тут і не мають роботи, донатити вічно на потреби армії.
— За вашими оцінками, чого зараз бракує фронту, у чому є надзвичайна потреба?
— Транспорт, засоби зв’язку, дрони, особливо ті, що можуть літати на значні відстані. Це я кажу в контексті забезпечення підрозділів тим, що в наших силах.
А взагалі українській армії потрібна авіація, протиракетні комплекси, далекобійна артилерія. Коли російські окупанти тікали на північ з Київщини, Чернігівщини, треба було бачити сум в очах наших офіцерів, які не могли дістати ворогів наявною артилерією.
— З якими проблемами зараз стикаєтеся у своїй волонтерській діяльності?
— Спочатку мій благодійний фонд не займався мілітарними справами. Я завжди це розділяв. Вісім років як фізична особа-волонтер я займаюся питаннями допомоги армії, а фонд півтора роки тому було створено з огляду на те, що Україна, на жаль, не інклюзивна держава. Тому фонд чимало уваги приділяв реабілітації й соціалізації діток з аутизмом, допомагав онкохворим дітям, діткам з синдромом дауна, надавав допомогу центру реабілітації людей, які опинилися в інвалідному візку, тощо.
А коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, постала потреба мати можливість з рахунків фонду оплачувати товари, необхідні ЗСУ. А це не одразу робиться. Треба було отримати відповідні ліцензії, ми багато часу проговорили з банком, фінмоніторингом тощо. І врешті-решт це дало фонду можливість зараз займатися допомозі нашій армії. Так що можна сказати, що всі ті кола пекла було пройдено в перші два тижні [повномасштабної війни].
Скажу, що війна — це такий серйозний форс-мажор, під час якого з’являється певна кількість лжепророків, які намагаються заробити певні бали чи попіаритися на нікому не потрібному протистоянні, наприклад, зі мною чи з моїм фондом. І це стало пускати корінчики в середовищі людей, позбавлених критичного мислення. Проте намагаюся не звертати на це увагу й абстрагуватися.
— Ваше найгостріше враження про цю війну?
— Мабуть, найяскравіше враження — це бути свідком перетворення українського суспільства на абсолютно монолітну політичну націю. Чого не було за всі 30 років незалежності. Завжди знаходилися ті, хто зіштовхував людей лобами, використовуючи заїжджену тему поділу суспільства на україномовних і російськомовних, на менших і більших патріотів, на тих, хто годує одних, а ті «стрибають» на Майдані тощо.
Але, на жаль, раніше чомусь ми не вміли так згуртуватися, як це сталося зараз. Тому ці втрачені можливості діалогу й прислухання до великої кількості політиків, яких зараз в Україні вже не побачите, бо вони втекли з країни, як тільки прилетіла перша ракета, а дехто й раніше, — призвело до того, що тепер ми платимо надто високу ціну. Дуже шкода людей. Дуже шкода дітей.
Я бачу, скільки любові в Україні стало після 24 лютого, як люди стали цінувати один одного, дбати й допомагати один одному, яка з’явилася велетенська підтримка. І хочеться й далі множити це в собі, але дуже багато місця в серці зараз займає ненависть [до загарбників].
— Коли, на ваш погляд, закінчиться війна і як цього досягти?
— Тільки Збройні сили України зараз відповідають на ваше запитання. Так, звісно, президент, наші дипломати й багато інших, хто намагається комунікувати із західним світом, теж впливають на процес, але вже як похідна. А першопричина — це стійкість нашої армії.
Я не знаю, скільки все це триватиме, але я готуюся до затяжної воєнної кампанії. Підозрюю, що все це буде довго, а у нас не так багато часу на підготовку. І мені дуже прикро, що цивілізований Захід не працював на профілактику, не робив превентивних кроків і тільки зараз помалу починає все розуміти.
Я ні на йоту не сумніваюся, що ми переможемо. Ніколи таке рафіноване зло не зможе перемогти таку чисту, викристалізувану, еталонну любов, якими зараз є Україна та українці. Український народ показав, що він вибрав свій шлях і битиметься за це до останнього. Тому кожен, хто має можливість будь-яким чином допомогти, має ставати за армію горою. Бо не допомогти зараз своїй армії - то найбільший гріх, який тільки можна собі уявити. Можете це дописати одинадцятою заповіддю.
І ще варто зазначити. Хтось вважає, що якщо він зараз не зі зброєю в руках або не волонтерить, то мало робить для країни. Ні. Я взагалі схиляю голову перед тими, хто зміг зберегти робочі місця в різних компаніях. Наприклад, я весь цей час у Києві, тут прилітають ракети, а комунальники прибирають вулиці. Хочеться просто підійти й обійняти кожного. Наша економіка вистояла ще якраз завдяки таким людям, які ходять на роботу, виконують її, отримують за це зарплату й сплачують податки. Тому, поки є можливість, треба тримати стрій і допомагати економіці.
