«Я стала більше жити». П’ять історій жінок, які пройшли через лікування раку

6 червня 2021, 08:31

6 червня Україна разом з усім світом відзначає День людей з історією раку. Це день, коли всі люди, що стикались з раком у своєму житті, святкують маленькі та великі перемоги.

Inspiration Family взяли інтерв'ю у п’яти жінок, кожна з яких має свій власний досвід боротьби з захворюванням. НВ публікує ці п’ять історій, які доводять — боротися за життя варто, а робити це разом значно легше.

Відео дня

Анна Свинчук-Коваленко

Власниця артстудії BestWords

Рак яєчників, 3 стадія, закінчила хімієтерапію, стабілізація

Я завжди побоювалася теми раку. В голові сидів стереотип, що онкопацієнти — це нещасні люди, які страждають під час лікування, а потім все одно швидко помирають. Однак виявилося, що це зовсім не так. Я ніколи не бачила такої концентрації сильних людей, від яких йде тепло й позитив, як в цій спільноті.

У мене був рак яєчників. Це підступний діагноз, адже до третьої стадії він ніяк клінічно не проявляється. В моєму випадку боліла спина, але ультразвукова діагностика нічого не показала, а біль пройшов після використання мазі. А вже за два тижні до діагнозу тиждень страждала ніби від отруєння, потім почав випирати пупок, роздуло живіт — і стало зрозуміло, що щось явно не так. У перший день зими я дізналася: рак.

Не звертайтеся до народної медицини. Так ви не втратите час

Анна Свинчук-Коваленко
Власниця артстудії BestWords

На початку я не прийняла цю звістку і просто не вірила. Однак далі все сталося дуже швидко. За два дні в стаціонарі зробили всі необхідні дослідження, після чого я потрапила до фахівця з цього профілю, професора, онкогінеколога з Інституту раку. Вже за 12 днів я отримала свою першу хімію. Після цього мені стало морально легше. Її не варто боятися, просто побічну дію на організм треба контролювати діагностикою та медикаментами.

Хоча, звісно, був страх померти прямо завтра. Всі навколо постійно говорили про те, як це страшно, і як їм мене шкода. Чимало людей ніби вже почали мене ховати. Неадекватне ставлення суспільства до онкології дуже гнітило мене й сім'ю. Однак була і справжня підтримка! Найбільше — від людей, які так чи інакше стикалися з раком самі або хворів хтось із родичів. Виявилося, що серед них багато активних, здорових, красивих людей — і вони мене надихали.

«Я не бачу сенсу сумувати» – Анна Свинчук-Коваленко (Фото: Юлія Кононенко)
«Я не бачу сенсу сумувати» – Анна Свинчук-Коваленко / Фото: Юлія Кононенко

До цього я десять років відрощувала волосся. Однак після хімії сталося як сталося. Втім, я не бачу сенсу сумувати. До того ж мені завжди було цікаво побачити, якої форми мій череп.

Я би хотіла дещо порадити людям, які тільки-но дізнались про підозру на рак або про свій діагноз. По-перше — не панікуйте. Ми живемо у світі нових технологій, в тому числі у сфері здоров’я.

Не звертайтеся до народної медицини. Так ви не втратите час і не дасте діагнозу можливість стати непідконтрольним для доказової медицини. Максимально швидко пройдіть діагностику, а досліджуючи тему, завжди дивіться дату публікації та джерела, адже в інтернеті купа застарілої інформації. Не бійтеся хімії та лікування загалом. Все це придумали, аби зробити вас здоровими.

Мені здається, що після цього досвіду я стала ніби більше жити. Раніше я більше часу витрачала на бізнес та побутові теми, а життя ніби пролітало повз. Тепер я насолоджуюся кожним моментом. Можливо, моя історія теж комусь допоможе сформувати актуальне ставлення до онкології і зрозуміти, що ви не одні. Нас — багато.

Лорина Письменна

Копірайтерка

Лімфома Ходжкіна

У травні 2016 року, мені поставили діагноз лімфома Ходжкіна, стадія 2Б. Усі ці роки я намагаюсь, наскільки це можливо, жити нормальним життям, працювати копірайтеркою і паралельно лікуватись. Рак намагався зламати мене тричі. За цей час я пройшла понад 60 курсів лікування, які включали хімієтерапію, променеву терапію, лікування таргетним препаратом та інноваційною імунотерапією. Моя історія боротьби продовжується.

Як і всі люди, я не була готова до зустрічі з раком. Ми з чоловіком працювали, подорожували і планували вагітність. Я відчувала себе найщасливішою людиною на землі. Але вечорами мене почала переслідувати втома. Я відмахувалась від неї, думаючи, що це просто звичайне робоче вигорання. Та коли мені стало важко навіть ходити, різко піднялась температура, я зрозуміла, що все значно серйозніше.

Я звернулась до сімейного лікаря за допомогою, але та запевнила мене, що це не варте уваги, що треба просто відпочити, не читати інтернет і не накручувати себе. І виписала мені антибіотики. Після них шия з правої сторони злилась зі щокою і я не могла нею навіть поворухнути. Але і це не насторожило лікарку, адже пів року тому я проходила плановий огляд і була абсолютно здорова. Вона відмітила в картці «абсцес на шиї» і направила до ЛОРа. Там сказали, що це не в їхній компетенції — відправили мене назад до терапевта. Коло замкнулось.

На власному прикладі переконалась, що за цей період медицина зробила дуже великий крок уперед. Головне — вчасне діагностування

Лорина Письменна
Копірайтерка

Я зрозуміла, що треба шукати далі й зробила комп’ютерну томографію, де виявили затемнення у середостінні. Однак і тут мені не пощастило — мене відправили на консультацію до тубдиспансеру. Поки я чекала аналізів на туберкульоз, мені з кожним днем ставало все гірше і гірше. Я була фізично знесилена, відчула, як почала різко втрачати вагу. Я була просто у розпачі.

Я написала подрузі-інтерну, яка показала результати моїх аналізів своїй викладачці. І та, як тільки їх побачила, відразу сказала бігти в Інститут раку. Бігти було важко — я вже майже не ходила. Кожен крок давався неймовірним зусиллям. Пошуки причини хвороби зайняли аж чотири місяці.

Про рак я, на жаль, знала не з чуток. Мої дідусь і мама свого часу вели боротьбу з цією хворобою. І якщо дідуся я не застала, то з мамою ми пройшли цей нелегкий шлях разом. Я все знала: і про операції, і про хімієтерапію, і про волосся. Я їздила з нею по лікарнях, стояла в чергах, готувала їсти, допомагала по дому. Єдине, чого я не розуміла: чому мамі соромно за те, в чому вона не винна? Але стереотипи були сильніші, й мама все більше закривалась від світу. Вона не хотіла розмовляти на цю тему. Відмовлялась від допомоги. І про рецидив сказала занадто пізно, коли вже стався розпад пухлини. Мама померла у мене на руках.

Пройшло 16 років. Довгий час я вважала, що коли пухлина розкладається, то людина помирає. Однак на власному прикладі переконалась, що за цей період медицина зробила дуже великий крок уперед. Головне — вчасне діагностування.

Коли я дізналася, що хвороба прогресує, я відчула порожнечу. На деякий час світ перестав для мене існувати. Я роблю все можливе і неможливе для того, аби вигнати рак зі свого організму, а він продовжує за мене чіплятися.

Однак у мене не було навіть тіні сумнівів щодо лікування. Діагноз є — і його потрібно лікувати. Він не зникне, якщо ігнорувати або називати його тим, чим він не є. Навпаки, усе може стати тільки гірше. Страх лікування береться від незнання.

Я не боюся смерті, я боюся болю, який ламає тіло. Коли викручує кістки, коли паморочиться у голові та єдине, чого ти хочеш, — щоб усе закінчилось якомога скоріш. Двічі за весь період лікування я була на межі життя і смерті. Я вже давала чоловіку чіткі вказівки, що він має зробити після моєї смерті. Тоді мене врятували подруги, зібравши гроші на лікування. Біль відступив. Пухлина зменшилась.

Вдруге я не встигла зібрати гроші на лікування імунотерапією, й у мене стався розпад пухлини. Я горіла від температури 40. Моя голова вибухнула від болю і я відчувала, що ще трохи і мої очі просто луснуть. Це було нестерпно. Я втратила свідомість на чотири дні й тільки завдяки Божій милості і швидким діям мого чоловіка і лікарки з Національного інституту раку пережила цей нелегкий період. І от тепер я знову збираю гроші. Це єдине, чого я зараз боюся. Не встигнути «відкапатись» вчасно й знову пережити це пекло.

Після хімієтерапії я не хотіла носити перуку, але через деякий час зламалася. Це сталося після того, як у метро раптово розв’язалась хустка і невідомий чоловік погладив мене по голові

Лорина Письменна
Копірайтерка

Рак — це сильне випробування. Окрім того, що я мушу жити від збору до збору, я постійно зіштовхуюся з людським осудом. Після хімієтерапії я не хотіла носити перуку, але через деякий час зламалася. Це сталося після того, як у метро раптово розв’язалась хустка і невідомий чоловік погладив мене по голові. Я тоді так перелякалася, що вилетіла з вагона не на своїй зупинці. Дати йому відсіч я не змогла, бо була 40-кілограмовою тінню. І тоді мені захотілося стати невидимою.

Зараз мені час від часу пишуть: «У тебе точно рак? А чому ти не лиса? Щось ти маєш гарний вигляд, як для онкохворої». Я не лиса, оскільки не проходжу хімієтерапію. Та й не всі онкопацієнти мають бути лисими. Існує багато способів і методів лікування раку.

Саме життя є для мене мотиватором. Відчувати дотик вранішнього сонця, теплий літній вітер, аромат улюблених квітів, сміх рідних людей, муркотіння котиків на колінах, читати привітання з днем народження, досягати запланованих цілей і знати, що ти можеш допомогти іншим. Наше життя саме по собі є великою цінністю.

Якщо людині ставлять підозру на рак, я б порадила отримати іншу думку. Це нормальна практика. Перевірити, чи правильно була проведена діагностика. Здати матеріал для аналізу в декілька лабораторій. Заздалегідь себе не накручувати. Значення мають лише факти.

Переживіть цей момент. Якщо немає можливості зробити це вдома, знайдіть місце, де ви відчуваєте себе захищеним. Хочете плакати — плачте! Кричіть. Не тримайте емоції в собі. Відчувати страх, розпач, порожнечу, несправедливість — це нормальна реакція на таку ситуацію. До цього підготуватись неможливо. Дайте собі час пережити усі ці емоції. І глибоко вдихнувши і заспокоївшись, приступити до другого пункту — скласти план битви. Ворог не такий страшний, коли ви виступили проти нього в обладунках. Це — ваші знання.

А ще знайдіть людей з точно таким же діагнозом. Ви не самі. Важливо зустріти тих, кому можна довіряти, хто підтримає і зрозуміє навіть без слів. А це можливо, якщо самому зробити перший крок. Ваші знання, розуміння ситуації, підтримка близьких і віра — ваша перемога на полі битви.

Вікторія Черній

Працювала провізором, після лікування почала виготовляти прикраси з напівдорогоцінного каміння

Множинна мієлома, закінчила основне лікування, на пожиттєвому прийомі препаратів, які стримують розвиток хвороби, 34 роки

Н а жаль, що таке рак, я знала з самого дитинства, бо за місяць до мого народження від лейкозу помер мій тато. Тож раніше рак у мене асоціювався зі смертю. Однак зараз я знаю, що людина сильніша і мудріша за хворобу.

Про свій діагноз я дізналась випадково. Просто в черговий раз розболілась спина. Вирішила звернутись до лікаря, мені діагностували защемлення нервів і я спокійно пішла додому пити ліки. Однак біль не проходив, тож мене направили на МРТ, щоб виключити грижі. І ось вже там мені показали пухлини в куприкові та по хребту. Мій світ перевернувся з ніг на голову.

Було ясно, що це злоякісні пухлини, але що саме за хвороба — ніхто не міг сказати, поки не прийшли результати біопсії. Це був найстрашніший час — очікування діагнозу.

Множинна мієлома — злоякісне новоутворення, що розвивається з плазматичних клітин, які розповсюджуються організмом і концентруються по всьому скелету, внаслідок чого кістки часто ламаються. Я одразу була рішуче налаштована на лікування, бо маю для чого, точніше для кого жити довго — це моя донечка, їй 4 роки. Хочу обіймати її ще багато років.

"Зараз я намагаюсь жити кожним днем, кайфувати від моменту» – Вікторія Черній / Фото: Юлія Кононенко

Хоча був страх невідомості. Що робити? Як і де лікуватись? Та коли в Інституті раку я отримала чіткий механізм дій, то одразу опанувала себе.

Найважчим періодом лікування була трансплантація кісткового мозку. Страх невідомості та самотності. Чи зможу я це витримати? Я провела у відділенні місяць, з них 20 днів сама в стерильному боксі. Кожен день чоловік привозив мені свіженьку їжу та чистий випрасуваний одяг. Найважче було в перший тиждень після трансплантації, коли була геть знесилена. Однак з кожним днем організм ставав сильнішим! До всіх побічних ефектів я ставилась як до тимчасового явища, яке просто треба перетерпіти. Головне було чимось себе зайняти: фільми та особливо виготовлення браслетів допомагали відволіктися.

Зараз я намагаюсь жити кожним днем, кайфувати від моменту. Не скажу, що це завжди вдається і легко, але точно варто того. Якщо погано, дозволяю собі побути в печалі 30 хвилин, а далі заставляю себе радіти. Як би дивно це не звучало, але я вдячна раку за те, що пробудив мене до життя!

Наталія Ситнікова

Співзасновниця плейбек-театру Під парасолькою

Інвазивний протоковий Са лівої молочної залози, III-A стадія, гормонозалежний.

Я регулярно проходила обстеження у гінеколога, робила мамограму й дослідження молочних залоз. Під час чергового обстеження лікаря щось насторожило в результатах і він направив мене до онколога. Та провела огляд і сказала, що нічого страшного немає, будемо спостерігати, але, якщо хочете, то можете пройти обстеження в Київському онкоцентрі. Я видихнула і нікуди далі не пішла.

Згодом я виявила збільшений лімфовузол під пахвою і пішла до гінеколога. Звідти мене направили до хірурга, той виписав антибіотики і ще цілий місяць я лікувала лімфаденіт. Оскільки лімфовузол не зменшувався, мені зробили чергове УЗД і відразу ж виписали направлення на обстеження в Київський онкоцентр. Мені було дуже страшно, оскільки пів року тому я втратила від онкологічного захворювання батька. На жаль, через моє повне заперечення діагнозу я не пройшла повне обстеження, яке, можливо, змінило би хід мого лікування.

Попередньо мені поставили 2-В стадію. З червня 2014 року у мене було чотири хімієтерапії, у вересні 2014 провели квадрантектомію з видаленням лімфовузлів. В дев’яти з них виявили метастази і остаточно визначили ​​3-А стадію. Після операції було ще чотири хімієтерапії й блок променевої терапії. Останню хімієтерапію я пройшла 30 грудня 2014 року, а в лютому 2015 року на контрольному обстеженні у мене виявили метастази в кістках. Почався новий етап мого лікування.

"Я радію кожному новому дню і сприймаю його як подарунок» – Наталя Ситнікова / Фото: Юлія Кононенко

Практично з травня 2014 року і до цього дня я не можу сказати, що я в ремісії. Однак сім років життя після постановки діагнозу були насичені не тільки лікуванням. Ось уже дев’ять років я є співзасновницею і актрисою київського плейбек-театру Під парасолькою. Під час лікування я пройшла міжнародне навчання і з величезною радістю ділюся можливістю познайомити людей з цим дивовижним світом. Плейбек-театр — це форма імпровізації, де глядачі розповідають особисті історії, а актори перетворюють їх в художній твір на сцені. Завдяки улюбленому колективу і їхній підтримці я змогла пережити найскладніші моменти мого лікування і жити повноцінним творчим життям.

За час мого семирічного шляху від постановки діагнозу до сьогоднішнього дня було багато складних моментів, коли опускалися руки. Однак поруч зі мною були чоловік, діти, онуки. Це — величезний стимул до життя.

А ще під час лікування я познайомилася з дивовижними і прекрасними жінками — онкопацієнтками, історії й сила духу яких надихала і надихає досі. Я радію кожному новому дню і сприймаю його як подарунок. На жаль, в Україні дуже багато забобонів і страхів навколо онкології. Однак я точно знаю, що сучасна медицина дає величезний шанс жити повноцінним життям.

Олександра Задорожних

ІТ-рекрутерка

Меланома шкіри передньої черевної стінки

В перше я зіштовхнулася з темою, коли рак на просунутій стадії раптово виявили у тітки — аденокарцинома носогорла, асоційована з вірусом Епштейн-Барра. Саме тоді я побачила наживо, як рак забирає рідну людину. І що потрібно бути уважним до сигналів свого організму і своєчасно звертатися до лікаря, в разі сумнівів перевіряти діагноз у другого-третього-десятого медика, бо це дуже часто коштує цілого життя, яке вже не повернути.

Десь за рік я тричі підряд занедужала звичайною застудою. «Хм, щось тут не те… Це не характерно для мого організму. Виглядає, що щось не так із моєю імунною системою», — такими були мої думки. Я самостійно знайшла імунолога, зібрала анамнез хвороб, здала імунограму і загальний аналіз крові та пішла на консультацію. Так почалося розплутування клубка, що зрештою вивело на діагноз — хронічна герпесвірусна інфекція у стадії загострення (герпес 7 типу), імунодефіцитний стан і щось там ще. Через три місяці у мене сталося запалення серединної кісти шиї (про яку я навіть і не знала, а це вроджена патологія), яка доволі швидко росла і суттєво заважала їсти та дихати. Операцію призначили на початок серпня, знявши запалення і тим самим дещо полегшивши мій стан, щоб я могла дочекатися призначеної дати операції.

За два тижні до неї гінеколог ставить діагноз по кольпоскопії та ПАП-тесту — дисплазія шийки матки. А через 3−5 днів після операції мама помітила у мене на животі дивну родимку. З’явилася чергова задачка для вирішення. Тут більшість людей вже здалася би, бо це реально дуже виснажує як морально, так і фізично. Але це не про мене.

Щойно я отримала дозвіл від хірурга виходити на вулицю, наступного ж дня пішла до дерматолога. У чергового лікаря не було дерматоскопа. Тут би теж вже частина охочих відсіялася би… Але я йду до кінця, бо ж відчуваю, що там щось не добре.

Врешті дерматоскопію провів завідувач і написав висновок — диспластичний невус. Домовилися поспостерігати у динаміці за родимкою ще півтора місяця. Приходжу — і одразу рішення: терміново йти на консультацію до онколога-дерматолога, оскільки все дуже швидко розвивається.

За тиждень я вже була на консультації для озвучення результатів гістології. Відверто кажучи, я ще до цього була впевнена на 100%, що там «зло». Однак, попри готовність почути вирок, слово «рак» мене морально підкосило. Близько двох тижнів я просто купувала собі маленьку пляшку пива зі снеками і таким чином гасила свій розпач… Однак досить швидко я опанувала себе: «Ти пережила стільки потрясінь у своєму житті, дуже серйозних захворювань, тебе навіть витягали з того світу, а тепер ти хочеш здатися?! Ти ж могла щоразу підійматися з колін і йти далі, боротися за життя. І зараз зможеш!»

І я кардинально все змінила: почала харчуватися збалансовано і виключно корисною їжею, повернулася до спортивних занять, почала ще більш уважно та відповідально слідкувати за станом фізичного та психічного здоров’я, чути свої бажання. Зараз мене надихають заняття балетом. Двічі на тиждень класика і один раз на тиждень партерний тренаж.

Тож і ви не поспішайте здаватися! Самостійно дослідіть інформацію по вашому захворюванню у відкритому доступі, у групах підтримки на Facebook, як-от Inspiration Family, ГО Меланома Україна, ГО Легені, Рак нирки, Рак яєчника, Афіна.Жінки проти раку. Не соромтеся ставити будь-які запитання лікарю, не бійтеся виглядати нерозумно. Дивіться в обличчя реальності. Перестаньте хвилюватися і спробуйте що-небудь зробити!

Вірю, що розповідаючи власну історію, я можу надихнути людей цінувати власне життя та здоров’я і розуміти, що у будь-який час воно може обірватися. Однак принаймні на 50% причин ми все ж здатні вплинути. І це варто робити.

«Розповідаючи власну історію, я можу надихнути людей цінувати власне життя та здоров’я» – Олександра Задорожних (Фото: Юлія Кононенко)
«Розповідаючи власну історію, я можу надихнути людей цінувати власне життя та здоров’я» – Олександра Задорожних / Фото: Юлія Кононенко

Читайте історії людей, що пройшли крізь лікування онкологічної хвороби або прямо зараз отримують лікування, на сайті Дня людей з історією раку (cancersurvivorsday.org.ua), беріть участь у флешмобі #МояІсторіяРаку в соцмережах та підписуйтесь у соцмережах на Фонд Inspiration Family, що займається підтримкою дорослих онкопацієнтів.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X