Обід із Олегом Дроздовим. Чому українцям варто перестати ностальгувати за архітектурою, якої ніколи не існувало

16 серпня 2020, 08:15

Олег Дроздов, архітектор з успішним досвідом роботи в Європі та США й автор двох будівель у Києві, які викликали гучні суперечки, в інтерв'ю журналу НВ докладно зупиняється на великих містах країни, пояснюючи, що в них добре, а що погано, і їсть лосося.

З архітектором Олегом Дроздовим, автором одразу двох сприйнятих неоднозначно нових будівель у центрі Києва, НВ вирішує пообідати в ресторані Файна фамілія в епіцентрі подільської еклектики. Через вікна закладу одночасно видно подільський будинок-монстр, шеренгу його молодших братів на Глибочицькій і перші будівлі Воздвиженки.

Відео дня

Обираючи місце спиною до вікна, Дроздов показує, що катування актуальною київської архітектурою вочевидь вдалося.

— Мені подобається Поділ, — одразу відбиває він моє зауваження, — попри те, що з Подолом відбувається і на які хвороби він хворіє.

Дроздов, засновник архітектурного бюро Дроздов і партнери і співзасновник Харківської архітектурної школи, отримав скандальну популярність у 2017 році, коли зняли риштування зі спроектованого ним Театру на Подолі. Для архітектора, який давно й успішно працює у Швейцарії, Франції, Південній Кореї, Кувейті та США, театр став першим київським проектом.

Будівля в сучасному стилі посеред схожого на київський торт надлишком віньєток і прикрас Андріївського узвозу миттєво розділила киян на завзятих прихильників оновленого театру і не менш затятих супротивників. Масштаби мережевих баталій самого архітектора здивували, але не зупинили. Кілька тижнів тому і знову в історичному центрі Подолу відкрився фасад другого київського творіння Дроздова — громадсько-житлового комплексу Saga City Space на Сагайдачного, 18.

— А за новий будинок вас вже проклинають? — цікавлюся у співрозмовника відразу після того, як ми зробили замовлення, вибравши по шматку запеченого лосося з гарніром.

— Знаєте, я дуже дорожу професійною аргументованою критикою, але поки такої не було, а з емоціями людей дискутувати складно, — стримано відповідає Дроздов.

— І все-таки частина киян традиційно вважають, що ваш будинок не вписується в архітектуру вулиці. У вулиці Сагайдачного є своя архітектура? — Не відстаю. — А взагалі, якщо чесно, мені самій ця вулиця нагадує рот старого, з коронками і дуплами від зубів, які повипадали.

Не вписується, бо не симулює «старовину», пояснює Дроздов і додає, що якщо порівнювати з ротом, то будинків без коронок на Сагайдачного практично не залишилося, і коронки ці дешеві:

Поганий Київ — це, наприклад, сучасна забудова Лівого берега

— Є два будинки ліворуч від нашого проекту, на які ми змогли орієнтуватися в ритмі віконних прольотів і фізичних параметрах будівлі.

В очікуванні замовлення архітектор розповідає, що нову будівлю проектував так, щоб не порушувати висотний ряд вулиці, а особливості фасаду дозволяють будинку виглядати інакше в темний час доби. Тоді на перший план виступає його прозора стіна, прихована за ажурною цегляною кладкою. Будинок перетворюється на велику сцену, і з вулиці можна спостерігати його внутрішнє життя.

— Хороший сюжет для будь-якого міста Західної Європи, але чи готові до такого українці, де ще досі сильна культура парканів, масивних дверей і фіранок? — цікавлюся.

— Я думаю, вже готові, — запевняє Дроздов, — покоління молодих українців сприймає відкриті й прозорі простори як належне, у них точно немає агорафобії радянської і пострадянської людини.

— Це друга ваша будівля на Подолі — що ви думаєте про цей район?

На моє запитання Дроздов відповідає просто: більшість історичних будинків тут, на його думку, виглядають як баби, яким із міркувань привабливості приробили силіконові груди і надули губи.

— На цій та сусідніх вулицях багато підробок під старовину. Вся ця нібито історична реконструйована пишність із пінопласту, вона задає такий собі фейковий стиль, — махає мій співрозмовник рукою кудись убік Контрактової площі.

— Водночас у киян є своє суб'єктивне уявлення про те, що є київською архітектурою, — вам воно зрозуміле?

— Для киян все хороше в міській архітектурі пов’язане з дуже коротким періодом останнього 20-річчя Російської імперії. До нього тільки звертаються «поціновувачі старовини», інші ж періоди залишаються непоміченими, — пояснює архітектор.

Маніпулюючи приборами на столі, він намагається пояснити свою класифікацію будівель старого Києва: давніша, прагматичніша і цінніша архітектура київського бароко, купецькі будинки другої половини XIX — початку ХХ століття, псевдоісторичні або псевдореставровані будівлі, збудовані вже в ХХ або навіть XXI столітті. Всі вони мають різну цінність, не завжди очевидну.

— Після Олімпіади-80 [першого секретаря ЦК Компартії Української РСР] Володимира Щербицького раптом охопила історична мегаломанія і він вирішив подарувати Києву минуле руками сьогодення. Було відновлено, а насправді зімітовано Золоті ворота і багато інших історичних об'єктів. Ця тенденція простежується і зараз, — продовжує мій співрозмовник.

— А фарбовані цегляні маєтки — хіба це не впізнаваний київський стиль? — цікавлюся.

— І ці будинки теж різні, є ті з них, що будували архітектори в стилі і підкреслювали цегляну кладку, але є і багато старих київських будинків, які будували робочі артілі без архітектора, і такі будинки білили за традицією сільських хат. І те, і інше сьогодні недбало реконструйовано сучасними матеріалами з найближчого будівельного супермаркету. І біля перших, і біля других відбуваються фотосесії.

Великий театр: Найвідоміший проект Олега Дроздова Театр на Подолі став причиною запеклих емоційних дискусій серед киян (Фото: Журнал НВ)
Великий театр: Найвідоміший проект Олега Дроздова Театр на Подолі став причиною запеклих емоційних дискусій серед киян / Фото: Журнал НВ

— Найбільше фотосесій відбувається на Воздвиженці, за кілька десятків метрів від нас, — зауважую.

— Воздвиженка — це окремий вигаданий світ. Виявляється, можна придумувати минуле, історію і традицію, — раптово емоційно долучається Дроздов. — Останнє століття в Україні — це століття турбулентності, і більшість українців виросли серед типової радянської забудови і не мають досвіду життя в міському середовищі з історією. Тому такі об'єкти, як Воздвиженка, — це фантомний біль містян під час відсутності міського минулого. От вони його собі й будують.

Зітхнувши, архітектор додає, що «будівельники минулого» майже завжди окупують майбутнє, а це вже проблема не тільки міста, а й країни.

Чи можливо ще врятувати Київ, зважаючи на все побудоване останніми роками? — цікавлюся, поки офіціант розставляє на столі тарілки з рибою, а Дроздов меланхолійно дивиться кудись у бік інтенсивної забудови Глибочицької.

— Будь-які революції починаються в головах, і, мені здається, київська ситуація змінюється на краще. З’явилися нові молоді архітектори та девелопери, які отримують можливість будувати, водночас не входячи в міську раду, і будують талановито. Адже ще 10 років тому Київ був просто диким містом, — розмірковує Дроздов.

— По-моєму, стало тільки гірше — не погоджуюся.

— Звісно, рятуючи місто, тут багато чого доведеться ламати, наприклад, ось це, — вказує Дроздов на будівлю на вулиці Нижній вал, 27−29, яку прозвали будинком-монстром, — розширювати тротуари і робити місто справедливішим для пішоходів. Але ситуацію не змінити, поки в міське управління не прийде критична кількість людей із новим мисленням.

Куштуючи рибу, мій співрозмовник зауважує, що Київ опинився заручником свого столичного статусу.

— Тут концентрується весь спекулятивний капітал країни, грошей набагато більше, ніж ідей, і відсутня концепція міста. Як наслідок, заправляє виглядом столиці дикий капітал, — виносить вердикт Дроздов, втім, одразу додає: — Надія на краще є.

— Тоді поговорімо, що таке хороший Київ і що таке поганий Київ в архітектурних рішеннях, — примирливо пропоную я.

— Хороший Київ — це ті перші, можливо, невеликі проекти, які вже з’явилися в місті, — пояснює архітектор.

Серед них він називає комплекс церкви Спаса на Берестові між Києво-Печерською лаврою і музеєм Голодомору та громадський простір навколо колишньої фабрики Roshen у Голосіївському районі.

Журнал НВ
Фото: Журнал НВ

— А поганий Київ? — цікавлюся, куштуючи вельми непогану рибу.

— Поганий Київ — це, наприклад, сучасна забудова Лівого берега. Вона так організована, що жити без автомобіля в нових районах не можна. Ти не можеш спуститися і на першому поверсі будинку купити їжу, тобі нікуди прогулятися, всі основні сервіси та розваги ти можеш отримати тільки у великому супермаркеті. Там немає якоїсь контактної прогулянкової вулиці, немає можливості зустрічатися з іншими людьми, ніде дружити, ніде створювати соціальні зв’язки. Ліфт багатоквартирного будинку та каса супермаркету — єдині публічні простори, — із деяким смутком завершує Дроздов, беручись до трапези.

Далі архітектор зауважує, що відсутність публічних просторів і можливості знайомитися з сусідами знижує взаємну відповідальність жителів, починає працювати принцип «кожен сам за себе», райони ризикують через кілька десятиліть перетворитися на гетто, а їхні вулиці згодом стають не найбезпечнішим місцем.

— Попри всі складності в центрі столиці й на Подолі збереглися квартали як приватні простори жителів прилеглих будинків і прогулянкові вулиці як публічні місця. Вони формують зовсім інший тип взаємин між людьми, — зауважує Дроздов.

А яке місто в Україні — просто-таки молодець? — пропоную розширити географію розмови.

Мій співрозмовник із готовністю називає Львів і Дніпро.

— У Львові останні п’ять-сім років з’являються непогані проекти, і їм вдалося обмежити висотність у місті дев’ятьма поверхами. А Дніпро довго був лідером сучасних архітектурних проектів в Україні, багато чого спроектував [відомий український архітектор] Олександр Дольник, та й загалом рівень архітекторів там був вищий, ніж загалом в країні.

— А Харків? — запитую в архітектора про його рідне місто.

— У Харкова відразу кілька проблем. Це і нинішня політична монополія на місто, і спадщина ХХ століття — незв’язаність частин міста. Але водночас Харків — найтранзитніше з усіх українських міст. Він легко приймає людей і легко прощається з ними. Харків — незакінчений проект, тому з ним так цікаво працювати.

З амовляючи каву, я пропоную поговорити про найвідомішу і найскандальнішу роботу архітектора — Театр на Подолі.

— Ви задоволені тим, як будівля виглядає і функціонує сьогодні?

— Абсолютно, — швидко відповідає Дроздов, — можу ще раз повторити, що з усіх можливих варіантів цієї будівлі ми вибрали найконсервативніший, а щодо його обсягів, так театр як публічна інституція і має домінувати над житловими будинками, і технічно меншим його зробити неможливо.

Той факт, що дискусія навколо об'єкта стала для Дроздова своєрідною рекламою, сам він не заперечує.

— І вас засипали пропозиціями побудувати маєток або віллу? — іронізую.

— Ні, я рідко беруся за приватні будинки. Це якась особлива величезна відповідальність перед людиною. Іноді дверні ручки місяцями вибираєш, тому займаюся таким тільки у вільний від роботи час, — посміхається у відповідь Дроздов.

Він одразу обмовляється, що його клієнти — не олігархи і чиновники, а люди з реального сектора не з нескінченними доходами.

Розуміючи, що ми розмовляємо понад годину і каву випито, запитую Дроздова про його архітектурну мрію:

— Чи хотіли б ви, наприклад, стати головним архітектором великого українського міста?

Вперше за все інтерв'ю мій співрозмовник широко усміхається:

— Ні. Це точно не моє! Це зовсім інша професія, для якої потрібні інші навички.

Він зізнається, що найбільше задоволення йому приносить проектування публічних — освітніх і культурних — об'єктів. Адже така архітектура дає можливість реалізувати всю широту архітектурного інструментарію.

Сьогодні таких проектів в Україні у його бюро два: Харківський літературний музей і Єрмілов-центр.

— Сподіваюся, їх буде більше, — з усмішкою підсумовує Дроздов, прощається і залишає ресторан.

П’ять запитань Олегу Дроздову

— Найдорожча річ, яку ви придбали за останні 5−10 років для себе?

— Велосипед, напевно, я давно нічого не купував.

— Найдивовижніша подорож у вашому житті?

— Всі мої незвичайні подорожі пов’язані з пустелями. Донедавна це були Ісландія і Марокко.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— Переважно пішки і на велосипеді. Використовую автомобіль, якщо когось треба зустрічати або щось везти. У мене Toyota FJ Cruiser.

— Наймудріша людина, з якою вам довелося розмовляти останніми роками?

— Мабуть, їх двоє, і вони обидва пов’язані з архітектурою. Це Кеннет Фремптон [британський архітектор, історик, критик] і Євген Асс [російський архітектор і художник].

— Якому різновиду алкоголю ви надаєте перевагу?

— У мене смаки змінюються. Напевно, пиво зараз.

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 30 від 13 серпня 2020 року

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Показати ще новини
Радіо НВ
X