«Одним з перших ховав однокласника». Гробар з Бучанщини Ігор Середа — про окупацію Київщини, поховання вбитих рф цивільних та ексгумацію тіл
Ігор Середа, працівник ритуального бюро з Бучанщини, після початку повномасштабного вторгнення допомагав ховати загиблих людей в окупації на Київщини, а згодом займався ексгумацією та перепохованням тіл закатованих мирних мешканців у Бучі (Фото:Павло Олійник)
Працівник ритуального агентства Ігор Середа з Бучанського району, що на Київщині, згадує про російську окупацію навесні 2022-го, ексгумацію тіл в Бучі, перепоховання загиблих та розповідає історію свого фото, завдяки якому став відомий на весь світ.
2 квітня 2022 року українські військові остаточно відновили контроль над усіма населеними пунктами у Київській області, які були окуповані російською армією після початку повномасштабного вторгнення.
Після того, як території, які певний час перебували в окупації, повернулися під контроль ЗСУ, світові відкрилася шокуюча інформація про звірства, вчинені російськими військовими по відношенню до цивільного населення: братська могила на території храму Андрія Первозванного в Бучі, тіла закатованих мирних жителів зі зв’язаними руками, які лежали прямо на вулицях, масові поховання в інших населених пунктах, сотні зруйнованих будинків та обстріляних об'єктів інфраструктури.
Коли ж було виявлено місця масових поховань, працівники ритуальних служб, місцеві жителі та волонтери спільними зусиллями розпочали ексгумацію тіл для ідентифікації загиблих та їхнього перепоховання в подальшому.
Ігор Середа — працівник ритуальної служби з селища Немішаєве, що в Бучанському районі на Київщині. Він — один з тих, хто власними руками ховав тіла загиблих внаслідок російського наступу на Київщину цивільних, а також займався ексгумацією.
Навесні 2022-го Середа потрапив у об'єктив американського фотографа на ім'я Алекс Кент. Знімок, на якому він, одягнений у білий захисний костюм, сидить у кузові вантажівки, заповненої чорними мішками з тілами, облетів чи не всі світові ЗМІ.
Репортерка NV Саша Горчинська зустрілася з Ігорем Середою в магазині ритуальних послуг у селі Микуличі, Бучанського району на Київщині. В інтерв'ю Середа розповідає про особливості роботи в ритуальній службі, згадує про російські танки на вулицях селища, та ділиться тим, як проходив процес поховання загиблих місцевих мешканців під час окупації Немішаївської ОТГ.
Про роботу в ритуальній сфері
Цей магазин ритуальних послуг перейшов мені у спадщину від батька. Я навчався курсантом в податковій, потім батька не стало. В мене був вибір: або йти працювати далі по тому ж напрямку, що і навчання, або перейти працювати у сферу батька. Так вийшло, що треба було закінчувати його роботу. І потім я тут залишився. Те, що він почав, зараз намагаємося розвивати.
В ритуальній сфері також є свої звички. Зазвичай ми звикли бачити, що людина померла вдома, або навіть якщо це, умовно, ДТП, все відбувалося інакше. Проте те, що я побачив під час цієї війни — зовсім інша картина.
Про початок окупації
Якщо згадувати про те, що було перед початком повномасштабного вторгнення, то ми і уявлення не мали, як воно могло би бути, тому що не мали уявлення, що таке війна. Виїжджати кудись думки не було. Ми з моїм товаришем знали, що будемо залишатися вдома до кінця, що б тут не було.
У перші дні повномасштабного вторгнення ми ще не були в окупації, продовжували працювати, як завжди. Потім стали отримувати дуже багато дзвінків від людей з нашого району: багато працівників з інших ритуальних служб повиїжджали, тож нам почали дзвонити і просити, щоб ми допомогли з похованням. Ми їздили аж за Макарів, допомагали ховати померлих.
З 2 березня 2022 року ми опинилися в окупації, де пробули до 31 березня. Виїхати кудись звідси вже не могли, тому просто продовжували робити свою роботу.
Російські військові заходили в три ротації. Це були і буряти, і особи кавказької зовнішності, інші військові, форма яких відрізнялася від форми військових з армії рф.
З ними часто доводилося спілкуватися. Ми намагалися якось допомагати нашому селищу з продуктами харчування, з речами першої необхідності. Розвозили це все місцевим, допомагали ліками — все для того, щоб люди могли вижити. Тому наші машини часто зупиняли і перевіряли, дивилися, чи немає в нас зброї, або ж просто шукали цигарки чи алкоголь. Ніяких питань більше особливо і не ставили. Допитів, чи ми «бандерівці», у нас не було.
Особисто нам вони нічого [про мету своєї присутності в Україні] не пояснювали. Але зараз ми їздимо по селах в околицях, працюємо, спілкуємося з місцевими. То вони нам розказували, що чули від російських військових, мовляв, от зараз вас завоюємо, я собі тут будиночок куплю, в вас так добре, ще у вас дороги є. Казали, що прийшли «освобождать», розказували, коли в окупації вже зв’язку не було, що [президент України Володимир] Зеленський втік, ні на що не розраховуйте, здавайтеся. Людям в Бородянці перед своїм виходом звідти казали, що повернуться в Україну — чи-то в жовтні, чи коли.
Про смерті в окупації
Майже всіх місцевих ховали тільки ми. Та в деякі моменти ми не могли доїхати до родичів, тож у цих випадках ховали вони. Тут, наприклад, в Микуличах, на кладовище, що на вулиці Старосільській через дорогу від того місця, де ми стоїмо з вами зараз, тоді було дуже важко дістатися, тому що по всій території були військові. Вони колонами притискалися до будинків, повністю паралізували вулицю. Тож в нас не було можливості дістатися з Немішаєва у Микуличі й допомогти людям з похованнями.
Та коли у нас була можливість, ми приїжджали, брали труну, бувало, і пару трун з нашого магазину, їхали забирали тіло і ховали на кладовищі. Варто додати: якщо в нас була можливість забрати померлого, ми ховали тільки на кладовищі. А вже якщо в нас не було можливості приїхати, тоді люди своїми силами ховали або на кладовищі на Старосільській, або — у себе в дворі. Проте в нас таких випадків було всього один або два в усій ОТГ.
Були люди, які померли своєю смертю. А були й ті, кого вбили. В Микуличах — кілька вогнепальних поранень, ножове поранення в шию. І не пам’ятаю, двоє чи троє точно, але ще були осколкові поранення від снарядів.
Одним з перших, кого мені довелося ховати, був мій однокласник. Він отримав ножове поранення в область шиї — його нанесли російські військові, по-моєму, кадирівці, на одному з блокпостів. Принаймні, так потім казали, адже ми при цьому присутні не були.
В нашій ОТГ таких катувань, як в Бучі, не було.У нас людей просто вбивали і кидали тіло — от просто зарізали і кинули. Не зв’язували, нічого. Так само і розстрілювали. Просто зайшли у двір, розстріляли і поїхали далі. Біля Фори вони так само вбили людину, просто стрільнули з автомату в груди.
Тих, кого забирали в полон, катували, кудись вивозили. Потім поховання могли знаходити десь в лісах або посадках. В Мироцькому, яке тут неподалік, потім знайшли сім тіл. Загалом — десь два десятки [тіл у лісах та посадках] так точно, це особисто те, де ми проводили ексгумації, це за літо [2022 року]. Це люди, які були вбиті. Але багато тіл, я так думаю, ми ще не знайшли.
Такі тіла знайти складно, тому що коли їх вивозили, ніяких поміток щодо того, де їх поховали, не робили. Минув час, земля осіла, могили знайти важко, вони листям, гілками припали. Хлопці працюють, але чи вийде всіх знайти — питання. Іноді їх знаходять місцеві, коли ходять в ліс по дрова. Іноді — сапери, які розміновують території. Загалом же дуже багато людей залучені до цього [процесу пошуку тіл], це — великий обсяг роботи.
Про масові поховання в Бучі
Коли ми заїхали до Бучі, було 1 квітня. Я їздив до дідуся, він в Ворзелі живе, а коли повертався назад, машина на полі застрягла. Мені допомагали виїхати. І от людина, яка там була, каже, що в неї померла мама в Дмитрівці, це село на виїзді на Житомирську трасу. І хотіли її ховати в Бабинцях. Питали, чи немає у нас знайомих в ритуальній службі. Ну, ми йому допомогли з похованням. І якраз тоді через Ірпінь заїжджали в Бучу, і побачили тіла, які лежать на вулиці. А 3 квітня вже почали там ховати загиблих. Це наша робота. Ми готові були. Не знали кількість тіл, але готові були працювати, щоб допомогти, якщо ця допомога була потрібна.
Варто розуміти ось що: окремо є ритуальна служба — хлопці, які займалися ексгумацією біля церкви. Це одні люди. А є такі, як ми, які збирали тіла в інших місцях. Нас часто плутають, кажуть, що я був біля церкви. Але я там не був. Я збирав тіла по всій Бучі, по вулиці Яблунській, потім по району, по Тарасівській — багато де. Нам давали адреси. Ми ділили їх між собою, наприклад, якщо це 20 адрес, а нас — п’ять машин, ми домовлялися, хто куди їде, щоб не перетинатися.
Спочатку ми намагалися брати одне-два тіла. Проте часто, вже коли приїжджали на адресу, виявлялося, що там було не одне тіло, а іноді навіть до дев’яти. Ми намагалися одразу відвозити зібрані тіла на Бучу. Потім зрозуміли, що є проблема з дизелем, заправки не працюють, немає де взяти [паливо].
На те, щоб відвезти кожне тіло, могли витрачати півгодини. Коли їхали на якусь адресу, могли отримати ще якусь, і розуміли, що ці адреси — поруч. Так почали збирати по п’ять, десять тіл одночасно, щоб економити час і дизель. Іноді доходило до того, що в машину одночасно закидали до двадцяти тіл, по груди майже було в машині. Ми так з ранку і до ночі працювали.
Було дуже багато поліцейських, які також робили чимало роботи. Вони часто проводили ексгумацію в самій Бучі, якщо це були поховання у дворах. Ми тоді лише просто збирали там тіла.
Така кількість тіл, такий характер нанесених пошкоджень — воно, звісно, не віриться, що людина може таке зробити. Бабусі, дідусі, хлопці, молоді, дівчата. Багато наших одноліток, і 20 років, і до 30, дуже багато людей. Дітей я не забирав. Я знаю, що вони теж були [серед загиблих], але мені не доводилося їх забирати.
Про ексгумацію тіл, поховання в лісах і дефіцит трун на початку
Вже після того, як закінчили зі збором тіл в Бучі, ми почали проводити ексгумацію тіл в лісах і полях. Коли нас просили, бо в інших не було змоги це зробити. Часто проводили ексгумацію і на кладовищах. Всіх тих убитих, кого в нашій ОТГ, потім ексгумували і забирали на експертизу.
Наразі перепоховань вже немає, як почалися холоди, став випадати сніг, вже майже цього не було. Та я знаю, що в Бородянці знаходили [тіла] — тамтешні хлопці робили ексгумацію трьох тіл. Але в нас з середини осені такої роботи вже не було.
Зі мною працював Максим Яковець, мій колега. Він від початку і до самого кінця був. Вся робота, що була зроблена, це була зроблена з ним вдвох. З волонтерів в нас — батюшка Ярослав, йому велике дякую. Як тільки нас звільнили [з окупації], він одразу привіз багато ящиків з гуманітарною допомогою, санітарні пакети для тіл, рукавички, респіратори тощо. Потім, як все це почало закінчуватися, львівський добровольчий медичний батальйон також нам виділив санпакети, респіратори, іншу допомогу. Це люди, які нам допомагали.
Купити подібне тоді було нереально, це коштувало великих грошей. Один санітарний пакет на закупці мінімум від 200 грн, а їх треба було дуже багато. На одного покійного могло витрачатися два або три пакети: пакет міг рватися, або замаститися гниллю чи кров’ю, ти його не можеш в машину покласти, дістаєш ще один.
Всі тіла забирали пакетах, особливо в Бучі, нереально було везти так. Ховали, дивлячись на стан тіла, в залежності від того, наскільки швидко пройшла експертиза — деякі були у відкритих трунах, деякі в закритих. А після ексгумації — тільки в закритих, тому що від тіла там нічого не залишалося.
Під час окупації трун в нас якраз впритик залишилося, штук п’ять максимум. Але потім поставщики допомогли, виділили велику кількість трун і віддали їх по старій ціні. Слава Богу, нам всього вистачило. Бучанський ЖЕК виділяв безкоштовно труни, хрести. Ми ж їх самі не виробляємо, нам привозять їх.
Коли ми ховали померлих під час окупації, гроші з людей не просили. Якщо в людини немає змоги, немає грошей, то ми ховали в будь-якому випадку безкоштовно. Але багато людей, які знали, що це коштує грошей, платили щось потім, скільки вважали за потрібне. За ці гроші ми потім їхали і купували труни для того, щоб після деокупації ховати людей вже в них.
Про ту саму фотографію і вплив російської пропаганди на людей
Мені відразу скинули посилання на репортера, який виставив це фото. Спочатку я подумав: ну, і що? Потім побачив, що [ведуча] Маша Єфросиніна виставила, думаю, о. А вже потім почали казати: «Він сидить і плаче». Насправді я не плакав. Ти стоїш в машині, де немає повітря, в одній машині могло бути до ста тіл. Ти в респіраторі, в капюшоні, в комбінезоні, дуже спекотно і дуже важко. Коли завантажуєш ці тіла, то чотири людини знизу подає тіло, це на рівень моїх грудей, а я — ростом метр дев’яносто. Там ми їх приймаємо і складаємо. Як закінчили роботу, я сів, зняв цей респіратор і просто дихав. Так мене і сфотографували. Не знав, що знімок так розлетиться.
Потім деякі люди виставляли мою фотографію і писали, що «це актор, він в Італії був під час ковіду». А ми сидимо в Бучі, я це все читаю, думаю: я знаходжуся тут, в Україні. Я не в Італії, я не знаю італійської, я навіть ледь спілкуюся англійською. Де я був? Який я актор? Я не знаю. Приїдьте, подивіться, рефрижератори стоять відкриті, відкритий доступ до всього. Тіла лежали в Бучі на кладовищі. Самі гляньте, ніхто ж це не забороняє.
Якось приїжджали іноземні журналісти. І от вони стоять біля моргу, біля тих рефрижераторів і кажуть, що це — «постановка», що пакети — це або актори, або ляльки, або ще щось таке лежить. І так — поки їх не заведеш в той рефрижератор, не повідкриваєш пакети, не покажеш. Потім питання ставити перестали.
Тіла, які лежали на вулицях Бучі й які ви бачили на фотографіях, прибрали на перший, максимум на другий день [після того, як місто повернулося під контроль ЗСУ]. А решта тіл — ті, хто залишалися або в будинках, або були були закопані десь у дворах, і потім їх забирали вже звідти. Тож коли іноземні журналісти приїхали в Бучу через три-чотири дні [після деокупації] й побачили, що на вулицях тіл вже немає, почали думати так. А що, нам треба було чекати, поки ви приїдете і подивитися на них?
Ми затягували з собою в рефрижератор багатьох іноземних репортерів. Вони стояли біля стінки і фотографували: погані пакети, які рвуться, і тоді то голова випаде, то ще щось таке. І вони це все вже там фотографували, бачили.
На інтерв'ю мене вперше запросили десь влітку. Коли ми почали робити перші ексгумації, коли дуже багато журналістів стали приїжджати на розкопки самі, от тоді і почали брати мій номер, їздили з нами до моргу. Тому що фотографії — це одне, але ніхто не розуміє, що там насправді відбувалося.
Про смерть, яка завжди поряд
Коли почалася повномасштабна війна, могло здатися, що смерті навколо стало більше. Тому що люди побачили Бучу, Ізюм, масові поховання. Насправді ж, просто ви стали зараз більше це помічати. Та воно було завжди. Люди живуть своїм життям, не помічають цього, вони від цього відходять. Але це було завжди. Наприклад, Коли люди помирають від старості — це норма життя.
Ковід — це також проблема. Але насправді дуже багато людей так само помирають від пневмонії. Дуже багато поховань було, але і через пневмонію. Але коли людей вбивають, особливо молодих, в яких все життя попереду… Через це люди так реагують. Такого не має бути.
Знайомого мого кума вбили в Ворзелі. Кум каже: «Допоможіть знайти [тіло]». А ми зайняті, в нас не було такої можливості ходити по кладовищу і шукати. Ми кажемо: приїжджай туди, лежать пакети, твій приблизно в такому секторі. Приходиш, відкриваєш, в середині постанова лежить, дивишся, шукаєш свого. Хвилин п’ять він походив і подивився, каже: «Ні, хлопці, я чекаю вас».
Багато хто такого не витримував. З наших співробітників було чимало тих, хто пропрацювали 2−3 дні, а потім кажуть: «Ми більше не будемо, ми не можемо». Чи якось відбилося це все на мені? Не знаю, я за собою не можу цього помітити. Але це непросто. Навіть якщо людина підготовлена, це непросто — працювати з такими тілами, бачити таку кількість загиблих, бачити таке.
Зараз в усього того, що відбувається, є чітка причина. Є той, хто в цьому винен. Цього не повинно було бути, ці люди мали бути живими. Але прийшли «освободители». Через це зараз звертають увагу на смерті, і це — правильно. Кількість жертв треба показувати. Хай люди знають, хай всі бачать, що роблять російські військові.
