«У кожної людини є місце, де вона почувається максимально комфортно. Зазвичай це місце, де довелося відчути абсолютне, нічим не затьмарене щастя. Як правило, ми опиняємося в такому місці лише кілька разів за все своє життя, інакше воно втратить силу.
Моє розташоване в непальському селищі Нагаркот, куди мене майже випадково занесло кілька років тому... З усіх гірських курортів, розташованих неподалік Катманду, я вибрав Нагаркот — завдяки його назві, схожій на звук, з яким жменька камінців скочується по горі...
Я йшов, куди несли мене ноги, і незабаром опинився біля готелю з нехитрою назвою «Грін Хаус». Колись зелена двоповерхова будівля стояла рівно на краю гори. Я зайшов усередину і мені показали номер на верхньому поверсі. Кімната була аскетичною, але й коштувала смішних грошей. Однак, коли непальський хлопчина, який привів мене сюди, відсунув фіранку, я завмер, побачивши величезні вікна на всю стіну і ще одні двері, що ведуть на терасу. У цей момент мені стало ясно, що залишок відведених на подорож днів я проведу саме тут, насолоджуючись видом на терасу.
Я міг поклятися чим завгодно, що мені ніколи не набридне милуватися цими зеленими долинами і великими горами, що випромінюють спокій і смирення. Над головою, ні, на рівні обличчя, текли повільні хмари. Трохи вище ширяли орли, передаючи один одному вахту ледь помітним торканням крил. У чистому повітрі панував аромат квітів та трав. Кава з молоком, чай з лаймом, а також інші замовлення з меню приносили сюди, на терасу. Доступу до мережі не було, і дякувати Богові».
Уривок із мого роману «Дилер реальності»