«Уламок застряг у кота в голові». Мешканка Ірпеня — про березень 2022-го, евакуацію під обстрілами та кульове поранення доньки
Мирослава Свистович до повномасштабного вторгнення мешкала в Ірпені, та була змушена евакуюватися через обстріли у березні 2022-го (Фото:Павло Олійник)
Мирослава Свистович з Ірпеня розповідає, як разом з донькою та пораненим котом під обстрілами виїжджала з міста навесні 2022 року.
До початку повномасштабного вторгнення Мирослава Свистович з родиною проживала у Ірпені на Київщині. Після того, як у кінці лютого 2022-го російська армія почала активні спроби наступу на Київ, Ірпінь став однією з найгарячіших точок у Київській області.
7 березня 2022-го Мирослава Свистович з донькою Ладою та котом, який до цього отримав поранення внаслідок падіння снаряду під їхнім будинком, вирішили евакуюватися з міста евакуаційним транспортом. По дорозі автівку розстріляли: водій загинув, а донька Мирослави отримала кульові поранення.
В інтерв'ю NV Мирослава Свистович розповідає, яким було для неї 7 березня 2022 року, та згадує, як їм вдалося уникнути смерті й вийти з міста.
Про початок повномасштабної війни
Я живу в центрі Ірпеня, на вулиці Соборній. Це одна з центральних вулиць в місті. Було таке враження, ніби по цій дорозі проїхала гоночна машина на дуже великій швидкості. А потім почулися вибухи. Від цього я прокинулася приблизно о четвертій годині ранку, 24 лютого 2022 року. Було зрозуміло, що сталося щось страшне.
З одного боку, я розуміла, що треба виїжджати. З іншого ж, мені здавалося, що навіть якщо будуть наступальні дії, Ірпінь повинні оминути. Але ж вийшло якраз навпаки — Ірпінь став лінією оборони Києва, найгарячішою точкою, де велися основні бої за Київ.
В перші дні я хаотично ходила по квартирі, формувала тривожні валізки. Доньці, сину — кожному рюкзак з найнеобхіднішими речами: перекус, документи, білизна. Розуміла, що, мабуть, треба буде евакуйовуватися.
Проблема полягала в тому, що моя донька дуже любить тварин. І саме через це вона не хотіла нікуди виїжджати — хотіла доглядати за ними. В нас було кілька котів, собака, також Лада доглядала за дворовими котами. Тож на певний період питання з евакуацією було закрите.
Про те, як снаряд влучив у будинок
На той момент вибухи в Ірпені вже були дуже близько, на сусідніх вулицях. Мешканцям нашого будинку не було де переховуватися — наш підвал приватизований, там знаходиться комерційна структура. Ми просили власницю цього приміщення, щоб вона дала ключі. На жаль, вона відмовила.
Та коли ми зрозуміли, що залишатися в квартирах небезпечно, я зателефонувала в поліцію і сказала, що будемо зламувати приватну власність, оскільки людям, серед яких і 80-річні бабусі, і маленькі діти по два роки, немає де переховуватися. Нам дали на це добро, і ми його зламали.
Просиділи там ніч, а зранку донька встала, пішла додому і сказала, що більше в підвал не повернеться. Ми з чоловіком вирішили не залишати її саму, тож також повернулися до квартири.
Це був день, коли я на кухні смажила налисники — хотіла приготувати щось і принести людям у підвал. Чоловік прийшов і каже: «Ти так надиміла своїми налисниками». Відкриває вікно, щоб запустити свіже повітря, відходить буквально на півтора метри, і в цей момент під вікно прилітає снаряд.
То було якесь диво: вікна винесені, стіни, меблі — все посічене осколками від снарядів, а ми з чоловіком стоїмо абсолютно цілі. В голові повно скла і — жодного порізу. Донька була якраз у ванній. Там вибуховою хвилею вибило двері, рикошетом залетів осколок і потрапив у ободок ванни. Але в доньку не попав. Якимось дивом ми всі залишилися живі.
Єдиний, хто постраждав — це кіт, який сидів на вікні. Коли посипалося скло, великий осколок застряг йому в голові, і від цього випало око. Кіт в шоці, тікає, кудись біжить. Вікон уже немає. Донька одягається, біжить за котом, міни рвуться, снаряди рвуться. Такий сюрреалізм.
Про евакуацію з Ірпеня і розстріл машини
Після цього моя донька погодилася виїжджати — не через те, що їй було страшно, а тому що потрібно було рятувати кота, надати йому необхідну медичну допомогу.
У квартирі було дуже небезпечно, тому що тільки протягом того дня біля нашого будинку було десь чотири прильоти. Снаряд спочатку впав під наше вікно, а потім почали прилітати міни. Ми сиділи в підвалі: видно, вони вирішили перерватися на обід, тому що було затишшя. Вийшли на вулицю подихати, і по вулиці Соборній саме проїжджала машина. Звідти висунувся водій і запитав, чи будемо евакуйовуватися. Я кажу: у нас в підвалі близько 16-ти людей, собаки, чоловік з інвалідністю — лежачий. Якщо ви всіх заберете, то будемо.
Водій сказав: «У вас є 10 хвилин, збирайтеся, зараз за вами приїдуть». Ми пішли швидко збиратися. Хвилин за 15 приїхало близько шести легкових авто, й усі, хто був у підвалі, почали сідати по цих машинах. Вийшло так, що мій син допомагав вантажити в машину чоловіка з інвалідністю, тому поїхав з ним. Чоловік був з великою собакою, тому сів у іншу машину. Я ж з донькою Ладою і котом у переносці — в третю.
Колона машин поїхала по Соборній до Романівського мосту. Наш водій сказав: «У нас же ще два місця, може, ще когось заберемо?» І замість того, щоб їхати за всією колоною по Соборній на виїзд з Ірпеня, він повертає на вулицю Тищенка, і ми виїжджаємо на Університетську, яка на той момент вже була захоплена орками, але ми про це не знали.
Як тільки виїхали на Університетську, я побачила, що скло нашої машини розлітається в друзки. Розумію, що нас обстрілюють. Дивлюся на доньку, біля неї теж скло розлітається. Кричу: «Ладо, пригнись». Але переноска в неї на руках така велика, що пригнутися вона не може.
Я повертаюся в бік водія: він лівою рукою відчиняє двері, нахиляється і випадає з машини. Машина продовжує їхати без водія. І я починаю швидко думати, що нам робити в цій ситуації. Вирішую, що треба вискакувати звідти. Забираю речі, які заважали моїй доньці вискочити, щоб вона залишилася тільки з переноскою в руках. Кричу: «Ладо, вистрибуємо з машини». І вистрибую. Машина ж, можливо, від того, що я вискочила, або на щось наїхала, розвернулася і поїхала в протилежний бік дороги, по діагоналі.
Я лежу на землі, дивлюся: три автоматники — як у фільмах про фашистів, де показують, коли вони прочісують ліс. Один серед дороги і три з лісу, йдуть в мій бік. І я знаю, що тільки що нас розстрілювали, тобто я не розумію, з якою метою вони йдуть. Можливо, щоб закінчити те, що не змогли зробити кілька хвилин тому.
В цей час машина доїхала до протилежного боку дороги, з'їхала в кювет, зупинилася, і звідти вийшла донька з переноскою. Я їй крикнула: «Лада, лягай». Коли ти лежиш на землі, то менше ймовірності, що в тебе поцілять. Вона лягла. Я почала думати, як мені до неї добратися. Було відчуття, що якщо я встану і буду бігти, вони почнуть по мені стріляти. Але ж мені все одно потрібно було добратися якось до доньки, тому я так привстала, пригнулася і трошки перебігла. Думаю: якщо стрілятимуть, буду падати. Але бачу, не стріляють. Тоді вже сміливіше перебігла до неї і лягла поряд. Перша думка, яка в мене була: вони ще досить далеко.
Я сказала донці, що, швидше за все, нам доведеться покинути речі, кота, тому що ми не зможемо втікати з цим всім. І коли я вже договорювала цю фразу, то я розуміла, що вона — ні про що, тому що моя донька ніколи не погодиться покинути кота.
Коли зрозуміла, що ми тікати не будемо, лягла біля неї. І думаю: раз так, то треба хоча б кому-небудь подзвонити, щоб якщо що, щоб люди знали, близькі, рідні, при яких обставинах це сталося. У мене була робоча трубка — телефон, яким я мало користувалася. Я подзвонила товарищу свого чоловіка, розказала, що така ситуація, ми лежимо на землі, і на нас йдуть люди з автоматами, ми не знаємо, що буде далі. Поки я йому це розповідала, вони вже до нас наблизилися.
Коли вони вже були зовсім близько, в метрах десяти, я підняла руку і кажу: «Допоможіть, будь ласка». Не знала, в чому «допоможіть», але мені треба було першій почати розмову, щоб взяти все під свій контроль.
Вони підійшли, трошки знітилися, що я перша в них почала просити про допомогу. А ви хто? Ми мирне населення, мешканці Ірпеня, евакуюємося, це моя донька. Чому ви евакуюєтеся не по Соборній? Не знаю, так водій поїхав цією дорогою. Кому ви дзвонили? Дзвонила своєму чоловіку. Ок, киньте телефон. Я кинула телефон, вони його розчавили. Потім стали ходити, роздивлятися все, питали, де водій машини. Що мене дуже здивувало, тому що по ідеї вони, мабуть, повинні були бачити, що він випав. Перевірили наші документи і сказали, що ми можемо йти на вулицю Соборну. Я взяла речі, які з нами були, і ми пішли в напрямку вулиці Соборної. Звичайно, перші ці метри, коли ми від них відходили, я все чекала, що вони стрілятимуть нам в спину. Але на щастя, вони не стріляли. Ми швидко дісталися до лісу. Мені здавалося, що йти так — більш безпечно.
Нам пощастило, що нас відпустили. В той самий день на тій дорозі було розстріляно кілька машин. І одна сім'я з двома дітьми — чоловік дружина, діти — всі четверо були вбиті. На тій самій дорозі.
Про поранення доньки
Я йшла і підганяла свою доньку: «Давай швидше!». Мені хотілося швидше вирватися з того пекла. А переноска з котом постійно хотіла розламатися, тому що була пошкоджена кулями. Донька постійно мене зупиняла, ладнала цю переноску. В такий спосіб ми добралися нарешті до вулиці Університетської. Там їхала ще одна волонтерська машина. Вона довезла нас до Романівського мосту.
Коли ми прийшли на кладку під мостом, бо міст же був підірваний, на наш бік перебігали волонтери. Я ж іду попереду, а моя донька — позаду. Я ж не знаю, що з нею робиться. Я тільки постійно іду і кричу: «Ладо, давай швидше». І от видно, один волонтер побачив, що їй важко йти. Підбіг і запитав: «Тебе понести? Тобі важко йти»? А я ще кажу: «та все нормально». А вона каже: «Понести». Я навіть поняття не мала, що вона була поранена. Тому що коли вона сиділа в машині, курточка була розстібнута, кулі, які в неї потрапили, були під курткою.
Він взяв її на руки, переніс через ці кладки. Підбігли люди з ношами, поклали її, почали розрізати куртку. Коли розрізали, я побачила, що в неї уся футболка в крові. У неї було два поранення: одне в груди, в праву молочну залозу, куля прошила її. Друге — в лівий бік, куля була в животі, та не заділа ніяких таких життєво важливих органів, лише порвала їй товсту кишку.
Потім нас завантажили в машину, швидко завезли в лікарню на Котельникова, де приймали людей поранених з цієї частини. І там їй вчасно надали необхідну медичну допомогу, вийняли кулю. І слава богу, там коту нашому теж зробили операцію, вирізали око, всі живі, здорові.
Потім нас перевезли в Київську міську клінічну лікарню № 10 що на Голосієво. В наших друзів тут якраз була порожня квартира. Вони запропонували нам пожити в у ній, щоб близько до лікарні — ми ходили на перев’язки. І так ми тут уже більше року живемо.
Про руйнування будинку і долі сусідів
В нашому будинку був трохи пошкоджений дах, його вже відремонтували. Вікна Червоний хрест ставив, батареї ми поміняли. Треба ще замінити труби. Такі пошкодження внутрішні, незначні. Зробити ремонт — і можна жити. Просто так сталося, що в нашій квартирі найбільше було пошкоджень, найближче прилетів снаряд.
Сусіди з будинку, слава богу, всі живі-здорові. Так вийшло, що коли була евакуація з Ірпеня, всіх від Романівського мосту забирали і везли одразу на вокзал. Там люди трамбувалися в потяги і їхали на Львівщину. Тому мої сусіди були у Львівській області. Вони їхали жахливо, 11 годин в поїзді Інтерсіті. Тримали на руках тварин, не у всіх були переноски. Моя 80-річна сусідка не могла стільки стояти, тому лежала в тамбурі біля туалету.
Вже майже всі сусіди повернулися. Чоловік з інвалідністю з нашого будинку, про якого я згадувала, разом з 72-річною мамою, яка за ним доглядає, зараз уже в Італії. Вони там добре влаштувалися, і, чесно кажучи, йому там краще, ніж тут. Він отримує належний медичний догляд, реабілітацію. У нас він роками на вулиці не був, бо вони жили на другому поверсі, ліфта у будинку немає. Мама його не могла навіть вивести на вулицю, бо не було такої можливості.
Про російських військових, які були на Київщині
Вони були екіпіровані дуже красиво — це не просто якісь забулдижники. Видно, це був якийсь російський спецназ, елітні війська. Всі були в балаклавах, лише один без, той, який з нами говорив. Можливо, старший, командир, чи хто. Ні, це не буряти були і це не були чеченці. Чеченці взагалі не ходять в штурмових [бригадах]. Вони більше позаду.
Мого дядька, який проживав в Бучі, російські військові забрали з дому 3 березня 2022-го. І до цього часу ми не можемо знайти, де він є. Є знайомі, які були атошниками, закатовані, застрелені в застінках в Бучі. Є просто, яким не пощастило. Наприклад, один мій знайомий жив якраз навпроти вулиці, по якій йшли танки, і, про всяк випадок, стріляли по будинках поряд. Просто стрельнули в будинок — снаряд, і його вбили. Він був перекладачем, знав 12 мов.
Загалом дуже багато моїх знайомих і друзів не пережили ту окупацію. Люди померли, багато зникло безвісти.
У Ірпені ж в мене був один знайомий. Він лояльно ставився до росіян, казав: «русские не будут убивать, они хорошие». І ці хорошие русские прострелили йому ногу, коли він просто йшов по вулиці — він лежав на дорозі, дзвонив дружині, казав, що поранений, не може дійти додому. Під час того, як він розмовляв по телефону, [вони] підійшли до нього і вистрелили йому в голову. «Хорошие» русские.
