«Перетворюєшся на тварину, якій треба вижити». Жителька Маріуполя — про два місяці у заблокованому місті, евакуацію та напад чеченців

1 червня, 12:07
Дівчина, яка жила у Маріуполі між Азовсталлю та заводом «Ілліча» розповіла, як вони з сім'єю вибралися із заблокованого міста (Фото:instagram.com/evgenymaloletka)

Дівчина, яка жила у Маріуполі між Азовсталлю та заводом «Ілліча» розповіла, як вони з сім'єю вибралися із заблокованого міста (Фото:instagram.com/evgenymaloletka)

Автор: Лілія Вітюк

З 24 лютого Маріуполь став одним із міст, де між ЗСУ та загарбниками точилися найзапекліші бої. Протягом місяців українська сторона намагалася влаштувати евакуацію для місцевого населення, але окупанти постійно зривали її, а багато людей, які намагалися покинути місто власними силами, загинули унаслідок обстрілів та атак.

Війна Росії проти України — головні події 3 червня

НВ поспілкувався з Анною (ім'я змінене з міркувань безпеки), яка перебувала у Маріуполі понад два місяці. Дівчина там народилася та виросла, стала артисткою цирку і працювала у різних країнах світу. Незадовго до повномасштабного вторгнення вони з чоловіком придбали житло під Києвом, Анна отримала ще одну вищу освіту, планувала піти у декрет. За тиждень до початку війни вона приїхала разом з чоловіком до рідного міста, де на неї чекали батьки, бабуся та собака.

Відео дня

Дівчина розповіла, як їм вдалося виїхати та у який момент вони наважилися на цей рішучий крок. Вони з сім'єю змогли покинути місто на початку травня.

Ніхто не вірив, що у нас буде повномашстабна війна

Ми не вірили у серйозність. Коли путін виступав 22-го лютого, я подумала, що максимум їх війська зайдуть на окуповані території і стануть там. Ніхто не вірив, що у нас буде повномасштабна війна.

24 лютого вночі мені не спалося. О 4-й ранку я почала листати новини, тоді побачила пряме включення путіна. Увімкнула його і зрозуміла, що він оголошує нам війну. Встала, розбудила усю родину і сказала збирати тривожні валізи.

Маріуполь 2022 (Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko TPX IMAGES OF THE DAY)
Маріуполь 2022 / Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko TPX IMAGES OF THE DAY

Я дивилась звернення з думкою: «Зараз він договорить і почнуться вибухи». Так і сталося. Мені почали приходити повідомлення від друзів з усієї України, — з Києва, Харкова. Ми сіли думати, що робити.

Оскільки батьки вже знали, що таке війна (раніше вони жили під Донецьком), о 6-й ранку ми поїхали закупатися харчами — це нас і врятувало. Врятувало те, що у них був такий досвід. Ми закупилися їжею і думали, що це триватиме тиждень-два максимум. Тому не стали евакуюватися, адже надіялися, що скоро закінчаться бої і ми безпечно виїдемо.

25 лютого тато намагався вивезти нас до пункту збору, де повинна була бути евакуація, але там нам сказали, що нічого не буде. Ми поїхали на виїзд з міста, але і там нас розвернули. Тоді ми рушили додому — облаштовувати бункер.

На другий день війни всі магазини розмародерили і у місті не стало їжі. Взагалі.

Близько тижня ми сиділи у бомбосховищі. У нас пропало світло, вода, інтернет, опалення — не було жодних комунікацій. Нам пощастило, що поруч було природне джерело. Ми баклажками набирали там воду, завдяки чому виживали. Не знаю, що робили люди, у яких не було доступу до води. Знайома казала, що вони навіть з калюж пили воду, щоб вижити.

Перший тиждень ми не могли вийти з дому, тому що бомбардування відбувалися 24/7, без перерви. Дім трясеться, міни літають, дивишся у вікно — там все палає.

Сусідам прилетіло

Ми стояли з мамою на городі, прали одяг, коли у нас над головою пролетіла міна — і впала у город сусідам. Туди з'їхалося кілька родин в один дім, бо зараз у Маріуполі люди намагалися гуртуватися — так безпечніше і побут вести легше.

Водночас вони готували їжу на городі. Один снаряд і чотири людини — насмерть. Цей крик, крик помираючих людей, не забути ніколи. А після цього до них в дім ще й прийшли чечени і пограбували їх, забрали машини.

Найцікавіше, що у нас на районі сиділи «ДНРівці». Якби ця міна прилетіла на 10 м лівіше, вони вдарили би по своїх. Тобто «ДНР» пульнуло по «ДНР». І через це вбили мирних людей.

Вони цілилися у багатоповерхівки. Стояв танк і стріляв по будинку, поки той не склався. Казали, що там, нібито, сиділи ЗСУ. Але вибачте, через те, що там сидить якийсь солдат, розвалити дев’ятиповерхівку? Цікаве рішення. Окупанти стріляли по будинках і влупили по наших сусідах. Одразу по рації передали зупинити вогонь, бо знали, що там є свої. Приїхала їхня «Z» -ка, котра нікому нічим не допомогла.

Евакуація з Маріуполя (Фото: instagram.com/likapikka/)
Евакуація з Маріуполя / Фото: instagram.com/likapikka/
Там воюють папуаси. Мені правда шкода, що вони не поцілили трішки вбік, де стояв їхній же блокпост.

Росіяни вирішують, чи буде евакуація

Єдина можливість виїхати була 24 лютого, 25-го її вже не було. Місто вже закрили: йшли бої і нікого не випускали. Минув десь тиждень війни і ми від знайомих почули, що можливо на виїзді з міста є автобуси. Ми пішли туди, але знайшли лише розстріляні авто з трупами всередині. Ніхто їх не прибирає. Ми подивилися і вирішили почекати ще.

Евакуації в Україну не відбувалося, окупанти її просто не дають робити. Увесь цей час під Запоріжжям точилися бої, тому щоб виїхати, потрібен пропуск саме від росіян, які стоять у Бердянську і вирішують — буде коридор чи ні. Переважно, його немає.

Люди мають змогу виїхати тільки в росію. Інколи людей навіть не питають, чи хочуть вони виїхати: під'їжджає автобус під багатоповерхівку, збирає мешканців і вивозить одразу на Донецьк чи Ростов. Там вони зробили фільтраційні табори.

Фільтрація

Кожна людина, яка хоче виїхати з міста, зобов’язана пройти цей табір. Зараз черги туди вже розписані на місяць вперед.

Ти не можеш евакуюватися, поки тебе не «відфільтрують».

Що відбувається на фільтрації? Допити. Якщо «спалишся», що у тебе проукраїнська позиція, то поїдеш «на підвал». Може взагалі не буде тебе більше. Вони ставлять питання, чи у тебе є зв’язки з Азовом, з поліцією, із ЗСУ, чи не знаєш ти сусідів, які мають проукраїнську позицію. Якщо хтось донесе, що знає таких, то до цих людей приїдуть «гості».

Мені довелося повністю чистити телефон. У мене було багато матеріалу, але я вирішила, що життя моє і моєї родини мені дорожче, тому довелося все прибрати. Якби щось знайшли, мене би просто оголосили шпигуном і я, думаю, сиділа би десь «на підвалі». Я все видалила.

Маріуполь під час нападу Росії (Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko)
Маріуполь під час нападу Росії / Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko

Шукають татуювання. Під час фільтрації знімають відбитки пальців, фотографують, сканують весь паспорт — збирають усю особисту інформацію про людину. Жодної приватної інформації у нас більше немає.

Ми вирішили пройти «фільтрацію», щоб у будь-який момент, якщо з’явиться можливість, могли виїхати і не чекати чергу ще місяць. Я сподівалась, що ми зможемо виїхати на Запоріжжя. Але коли приходили на виїзд, траса щоразу була закрита.

Два місяці у вакуумі

За декілька днів до того, як вперше почали вивозити мирних людей з Азовсталі, українська сторона домовлялася про зелений коридор для мирних маріупольців. Ми приїхали на Метро (район у Маріуполі), там стояли люди. Ми запитали — чому стоїте? Нам відповіли, що це евакуація на Запоріжжя. Ми такі: «О, прикольно». А прикол в тому, що ти не дізнаєшся про цю евакуацію, бо ні в кого немає інтернету. Нам подзвонити ніхто не може. Я два місяці була у вакуумі.

На нас ніхто з окупантів не тиснув, тому що з нами ніхто не говорив. У нас взагалі не було жодної інформації. Як у стародавні часи — вийшов на вулицю, дивишся — три людини розмовляють, хто десь щось почув. У нашої сусідки було радіо, ми ходили до неї дізнаватися новини.

Окупанти роздають місцеві картки Фенікс (їх можна отримати по паспорту), але я взагалі нічого не хотіла у них брати — ні гуманітарку, ні номер, бо сподівалась зберегти свої особисті дані. Врешті-решт, вони їх все одно отримали.

На вулицях тижнями лежали трупи

Я не чула нічого і не бачила, щоб росіяни збирали тіла загиблих, типу щоб не було таких фото, як у Бучі. Тіла ніхто не прибирав. Лежать, гниють… Ми були за, щоб їх забрали. Тому що тут труп, там труп. З них ще могли підходити знімати взуття і потім носити.

Маріуполь (Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko)
Маріуполь / Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko

Єдине, що загарбники робили, це викопували братські могили і скидали туди тіла. Якось тато поїхав спіймати інтернет, бо часом він з’являвся у одній точці в місті. Поки батько ловив мережу, то побачив, що неподалік від нього розрили братську могилу — тросом витягали тіла, складали навпіл, кидали в машину і відвозили. Тато не впевнений, але йому здалося, що то були наші військові, із ЗСУ.

У кожному дворі могили. Людей закопували просто там, де вони загинули — це у кращому випадку. А ні — то так і будуть лежати на землі. Усім уже пофігу. Усі переступали через трупи, коли біжать по своїх справах, тому що треба шукати їжу… Жили у таких реаліях.

Люди самі ховають людей у дворах. Ось дитячий майданчик, а поруч — 10 могил.

На війні психіка атрофується. Раніше навіть на похорон піти і побачити мертву людину був стрес. Потім довелося ходити по вулицях, де лежать загиблі люди або їх частини тіл: де — рука, де — нога, де — голова… Я на все це сповна надивилася.

Один суцільний концтабір

На другий тиждень ми вирішили піти на 23-й мікрорайон, бо була плітка, що там з’явилася їжа. Вісім кілометрів пішки під обстрілами, але нічого не знайшли.

Дев’ятиповерхівка, в якій ми жили усе моє дитинство, згоріла повністю. Багатьох завалило, хтось згорів заживо. Реальну кількість жертв неможливо порахувати.

Зруйновані будинки у Маріуполі (Фото: instagram.com/mariupol_lux)
Зруйновані будинки у Маріуполі / Фото: instagram.com/mariupol_lux

Окупанти почали людям пропонувати йти працювати — розбирати завали за їжу. Місцеві погоджуються, бо немає чого їсти. Росіяни сказали, що за перший місяць дадуть їжу, а за другий, якщо маріупольці будуть себе «добре поводити», дадуть грошей.

У місті нічого не працює, люди помирають. Залишилася одна лікарня на 17-му [районі], в якому, здається, ще є декілька лікарів. Одна бідолашна лікарня — і там тобі нічим не допоможуть.

Росіяни ввели пропуски, без яких тепер не можна пересуватися містом на машині. Ти їдеш у комендатуру, стоїш там у черзі дуже довго (може і добу), щоб тобі дали пропуск на дві доби. Його постійно потрібно поновлювати. Це просто дурдом, концтабір.

Люди у Маріуполі живуть без води, без світла. Вони стають у чергу за будь-чим. У місті роблять ксерокопії по 20 грн за сторінку — наживаються на всьому. Люди по декілька діб стоять у чергах, щоб отримати пенсію, їм же треба за щось жити… Гуманітарка від окупантів є, але за нею потрібно стояти в черзі по два дні.

Спочатку вони давали «жирну» гуманітарку з наліпкою «Z». Злетілася купа їх журналістів, дрони запустили, фотографували, які вони молодці. У мене питання — а що ви фотографуєте? Як ви людей до голоду довели? Мені так хотілося накинутися на цих журналістів. Що ви взагалі робите?

Місцевим роздають газетки, від яких блювати хочеться. У яких пишуть, як «укронацисти розбомбили Маріуполь», а «„ДНР“ ювелирно брали город». Так «ювелірно», що у нас жодної вцілілої домівки у центрі міста немає. Це паралельна реальність, яку вони зараз там створюють.

Окупанти намагаються робити вигляд, що нормально ставляться до всіх. Намагаються.

Діти у Маріуполі сидять на асфальті та граються осколками від мін і гільзами від патронів. На це важко дивитися.

Одного разу ми вийшли по воду на джерело і почалася перестрілка. Ми вибігли… Але воду ніхто не кинув, бо вдома її немає. Так і лежали з цими баклагами обличчям в землю, поки вони не відстрілялися. Потім пішли додому.

Я приїхала в Маріуполь у лютому, тому потім доводилося бігати по розбомбленим секонд-хендам, шукати собі хоч якийсь сезонний одяг.

Готували на вогнищі, гріли воду на вогнищі, там же і купалися. Все на вогні. Телефон заряджали від акумулятора у машині батька — він її час від часу заводив. Але зв’язку теж не було, тому ми перестали. Деякі люди покрали собі десь генератори, поставили у подвір'ї і усім будинком заряджалися. Але потім прийшли «ДНРівці», все позабирали.

У місто прийшли переважно «ДНР»івці

У Маріуполь надіслали, переважно, гарматне м’ясо. У нас на блокпосту біля дому стояв хлопець з філармонії, який просто невдало вийшов за хлібом — його схопили на вулиці і відправили в армію. Автомат на шию повісили — і от він сидить у Маріуполі. Це не військові, а просто люди, яким не пощастило. Вони ще вибачалися перед нами, що змушені нас перевіряти.

Але це тільки деякі винятки, далеко не всі з них такі. Є і такі випадки, коли чоловіки стоять п’яні з автоматами, хапають людей, змушують роздягатися, беруть «на мушку»… Ніхто їх не контролює. Він стоїть бухий з автоматом і каже: «Нахер я здесь стою? У меня дочка в Донецке».

Страшно було, бо я не знаю, що в голові у росіян. Візьмуть мене чи мого чоловіка, заберуть кудись — і все. Ніхто мене більше ніколи не знайде. Вони, на подив, ставилися нормально, я думала, що буде страшніше. «ДНРівці» набагато гірше до нас відносилися, ніж росіяни. І це мене дивує.

Реально багато сєпарів

Сєпарів повилазило, як грибів після дощу. Сидять під своїми згорілими домами і радіють, що путін прийшов. Складно судити, наскільки їх багато. Зараз тільки у них і є право голосу. Всі проукраїнські люди намагаються виїхати. Якщо ти публічно десь скажеш щось на підтримку України, тобі кінець. Якщо ти заговориш українською мовою, тебе моментально здадуть на найближчий блокпост. Може через це мені здається, що їх [сєпарів] так багато. Це переважно старше покоління, не молодь. Це пенсіонери, яким просто нікуди діватися, і алкаші. Їм треба російська мова, путін, горілка і сидіти з російським триколором — вєлікая расія!

Чоловікам було дуже складно

Я бачила, як забирають людей, як відпускають — ні. Забирають переважно чоловіків.

Нас «шманали» постійно. Мені здається, чоловіками простіше пересуватися Маріуполем одразу в одних трусах, щоб кожного разу не знімати весь одяг. На кожному перехресті їх зупиняли та повністю оглядали.

Ми з чоловіком перед поїздкою до Маріуполя змінили реєстрацію на київську. А завдяки новому закону ВР у наших паспортах-книжечках перестали ставити штамп про це. Тобто у мене залишився маріупольський штамп, але прописка київська. Як виявилося потім, якби нам з чоловіком поставили штамп, що ми київські, то було б нам дуже складно. У чоловіка реєстрація донецька, але іншого міста, а у мене — стара маріупольська. І без мене він не міг пересуватися містом узагалі, тому що коли відкривали його паспорт, починалися питання — «Ти не місцевий, що ти тут робиш?». І тоді я казала, що стоп, я його дружина, ось штамп про шлюб, а ось моя маріупольська прописка. Ми це все постійно розповідали, пояснювали, що ми артисти, що ми місцеві — і якось так виживали.

Цивільних запрошували ховатися на Азовсталь

Порівняно з першими тижнями окупації у звичайних жилих районах стало спокійніше, вони перестали по них бити. Але те, що зараз на Азовсталі — це жах. Ми жили між [Металургічний комбінат імені] «Ілліча» і Азовсталлю. Між двома заводами. Наш дім потріскався від літаків. У сусідів повилітали вікна. У кого металопластикові, то залишилися, у кого дерев’яні — вилетіли усі.

Азовсталь, Маріуполь (Фото: Planet Labs PBC via AP)
Азовсталь, Маріуполь / Фото: Planet Labs PBC via AP

Зараз на Азовсталь таке скидають, що земля просто перевертається. Там неможливо спати, ти з розуму сходиш, не можеш. Всю ніч бомбить літак. Літають калібри. Голову підіймаєш — у тебе над городом міна летить.

Батько казав, що бачив оголошення, де цивільних запрошували ховатися на Азовсталь. В інтернеті були повідомлення, що у них безпечно, великі бомбосховища. У мене була там знайома, яка ледь не загинула. Я запитувала, як вона там опинилася і як звідти вилізла, вона сказала, що не готова про це говорити. Не захотіла.

Думала, що Маріуполь будуть брати «ювелірно»

Я стояла і дивилася на місто, в якому народилася і виросла. Я своїми очима бачила, як його знищили, заходила у двір, у якому я виросла, а там немає нічого — все згоріло. Шматок життя відрізали і його немає більше. Це більше не Маріуполь, я не знаю, що це. Я відчувала себе не вдома. Вони, до речі, писали «Мореуполь». Від слова «море». Навіть не знають, як назва пишеться правильно…

Чесно, я сама не знаю, чому вони це зробили з Маріуполем. Я задаюсь цим питання: якщо ви хочете взяти його, то ви повинні робити це ювелірно. Ви ж там жити збираєтесь, щось будувати.

Маріуполь вісім років вилизували. Там було таке красиве місто, фонтани, парки, я такого у своєму дитинстві не бачила. Зараз це просто попіл. Я була в шоці, я була реально впевнена, що вони будуть брати місто обережно, бо воно ж їм потрібне. Невже їм потрібен попіл?

Думаю, вони просто не змогли інакше. Думаю, не вистачає військової підготовки та мозку зробити інакше.

Маріуполь (Фото: instagram.com/oks.bond)
Маріуполь / Фото: instagram.com/oks.bond

Мене міг убити будь-хто

Ти перетворюєшся на тварину згодом. Тобі треба просто вижити і все.

Після приїзду у Маріуполь перед війною, я збільшила собі губи — і вони мені дуже подобаються. Одного разу, сидячи під обстрілами, я дивилась у дзеркало, плакала і думала: «Оце мене вб’ють і я буду лежати мертва з такими гарними губами. Курва, я ж з ними навіть не походила ще. Я не можу вмирати з такими губами».

Під час обстрілів я притискалася якнайближче до чоловіка з думкою, що якщо нас вб'є, то щоб обох одразу. Я не хотіла вижити одна, щоб не переживати цей жах втрати рідної людини.

Після пережитого залишилось відчуття, що людське життя нічого не варте. У Маріуполі до мене міг підійти будь-хто (навіть не військовий), кому я не сподобалась, зарізати мене, викинути на обочину — і нічого б йому не було. Ми просто статистика. Я розуміла, що одне необережне слово чи рух можуть коштувати життя. Тебе вб’ють і ти будеш лежати посеред вулиці, ніхто тебе навіть не закопає. Ще й взуття заберуть і підуть далі.

Однієї ночі у нас на районі стояли чечени

Найстрашніше — чечени. Це нелюди. І ми їм «сподобалися». Може тому, що у батька машина гарна… Одного вечора ми готувалися до сну, коли до нас у дім залетіли озброєні чеченці.

Спершу ми почули надворі крик, першим вийшов мій чоловік. Я пішла слідом і побачила, що до нас біжать люди з автоматами. Чоловік гукнув їм: «Зупиніться, там собака», на що вони відповіли, що пристрелять його. Я встигла схопити тварину за шкірку і силоміць заховала у ванній, поки вони не влізли до будинку.

Чечени схопили мене, маму та чоловіка, закрили нас на кухні, весь цей час нас тримали на прицілі. Вони схопили мого батька, затягли його у спальню, де катували. Всовували йому автомат до рота, душили… Сказали: «Давай нам 10 тисяч доларів». Батько відповів, що таких грошей у нього немає і вже дуже давно не було. Може, вони брали його «на понт»…

Урешті-решт, він віддав їм гроші, які були заховані у машині— біля 1600 доларів. Ще вони відібрали у нас телефони. Але через те, що у мене було їх два, один я заховала під подушку, тому вони його не знайшли. Чечени порахували, що нас четверо, телефонів вони теж забрали чотири — тож і заспокоїлися. А у нас майже у кожного телефонів було по два. Вони пішли.

Російські окупанти (Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko)
Російські окупанти / Фото: REUTERS/Alexander Ermochenko

Тато повернувся з вулиці білий, як стіна, дивився у одну точку і мовчав. Ми намагалися розмовляти з ним, запитувати, що вони з ним робили, що було — а він просто не відповідав. Я у житті такого ще не бачила. Потім я його обійняла і він почав плакати: «Я за вас перелякався…». Окупанти сказали, що вб’ють його і будуть знущатися над нами.

Подробиць не розповідав. Коли трохи прийшов до тями, сказав, що вони можуть повернутися.

Це було вночі, під час комендантської години. Не можна було шуміти і виходити на вулицю. Але ми проломили сусідам у паркані дірку і вилізли через неї до їх городу, бо там були кущі. Там ми і сиділи разом до ранку, взявши на всіх одну ковдру. Коли почало світати, повернулися додому, зібрали речі і з того моменту більше там не ночували — переїхали в інше місце.

Після цього ми вирішили, що потрібно виїжджати. Бо якщо залишимося — нас просто пограбують і вб’ють.

Ми поїхали на росію

Тоді ми поїхали на росію, щоб дістатися на кордон з Європою. «ДНРівці» нас випустили. Ми приїхали на російський кордон і провели там півтори доби. Черга величезна, бо там знову проводять фільтрацію — все те ж саме, але тепер це роблять росіяни. Вони викликали кожного окремо, допитували. Питали, чим займаємося, хто ми за освітою, звідки їдемо, куди їдемо, чи знаємо когось із ЗСУ, СБУ, поліції і так далі. Мене у цьому плані «пронесло», бо я казала, що артистка цирку і їду до Литви працювати. Мені вірили, тому відпустили швидко.

Переді мною були люди, яких забрали і відвезли у невідомому напрямку, бо в телефоні знайшли контакт «Ігор СБУ». Їх, чоловіка та дружину, упакували — і до побачення.

У росії всюди СРСР-ські прапори, символіка, вони ніби застрягли у минулому. У них все про війну — пам’ятки, прапори на держустановах. Все про СРСР. Таке відчуття, що їх під час Другої світової контузило і не відпустило.

На європейському кордоні нас пустили по зеленому коридору, взагалі нічого не перевіряли. Дали листочки, що вони підтримують Україну, що вони знають, що нам погано і нададуть нам усе необхідне і допомогу. Ми, до слова, їхали з нашим здоровенним собакою. Лише на таможні ми видихнули і почали плакати.

Евакуювалися ми на батьковому авто. Купили пальне було нереально, нас врятувало те, що у тата були запаси, ми на них доїхали до кордону. Я параноїчка, перестраховуюсь завжди. Перед нападом я заникала частину грошей, яку чечени не знайшли. Їх ми витратили на переїзд. З мене усі завжди сміялися, а моя параноя врятувала нам життя. Тепер я лікувати її точно не буду (сміється).

Ми виїхали останніми

Зруйновані житлові будинки Маріуполя (Фото: instagram.com/yalo_lovelife)
Зруйновані житлові будинки Маріуполя / Фото: instagram.com/yalo_lovelife

Усі знайомі з Маріуполя вже в Європі. Евакуювалися переважно через росію.

Ми не їхали раніше, тому що боялися залишитися в росії — краще вже в Маріуполі далі сидіти, ніж там. Коли дізналися точно, що можна проїхати крізь неї транзитом, тоді наважилися. На кордоні стоять волонтери, які годували людей, що живуть на таможні (ми були там півтори доби, деякі знаходяться там по три). Далі — ті, хто хочуть, можуть їхати у якісь пункти, де дають по 10 тис рублів, але я цим просто не цікавилася. Ми просто їхали якомога скоріше на кордон з ЄС.

У Маріуполі досі залишається багато людей. Може ще тисяч 100 є, але це мої здогадки. Багато з них хотіли би виїхати у Запоріжжя, але не можуть, бо немає повноцінної евакуації. Увесь цей час вона була на особистому транспорті, коли з’явилися автобуси… Казали, що з Маріуполя їх виїхало 11, а доїхало до Запоріжжя три. Куди всі інші зникли — невідомо. Усіх примусово відправляють на росію.

Єдине, через що я переймаюсь, що у Маріуполі залишилася бабуся. Вивезти її було нереально. У нас одна машина на п’ять людей, одну собаку. Бабуся ще й нетранспортабельна. Вона стара, ледве ходить. Ми її вирішили залишити, знайшли людей, які з нею живуть і допомагають їй. Ми сподіваємось, що почнуть давати пенсії. Може, буде щось краще.

До речі, пенсіонерів теж змушують проходити фільтрацію. Людині 80 років. На біса вона вам?!

Я не знаю, чи повернуся в Україну

Зараз ми зробили собі посвідку на проживання в одній з країн ЄС на рік. Тут така підтримка українцям, що я перший день ходила з мокрими очима. Зараз ми живемо четверо в однокімнатній квартирі, яку нам дав директор цирку, куди ми приїхали працювати.

Ми досі не можемо повірити, що можемо скупатися у ванній, телефон зарядити від розетки, радіємо, що можемо посидіти на лавці в парку і над головою нічого ніде не літає. Зараз я у такому стані, що можу просто йти по вулиці та почати плакати. У мене є психотерапевт, але я поки не готова з ним працювати. Я не готова це все витягувати.

Я кожного дня плакала. Після того, як до нас увірвалися чечени, я почала чути дивні звуки — у голові дзвенить дзвінок. Спати не можу — кричу уві сні, прокидаюся. Боюся ліхтариків, тому що вони забігали вночі і світили ними нам у обличчя. Гучних звуків боюсь.

Маріуполь після нападу Росії (Фото: instagram.com/yalo_lovelife)
Маріуполь після нападу Росії / Фото: instagram.com/yalo_lovelife

Я боялась з’являтися в Інтернеті, боялася писати. Я розумію, що мовчати неправильно, бо повинна розповідати про це все. Є люди, які на фронті борються і переживають такі ж речі… І якщо у мене є можливість (вона є не у кожного), я повинна про це говорити.

Мені гидко від себе, що я боюсь навіть слово сказати. Я вже в безпеці, я думаю, вони мене не дістануть. На мене повиходили журналісти — і наші, і закордонні. Скоро ми будемо на місцевому телебаченні виступати.

Я не знаю, чи плануємо ми повернутися в Україну після закінчення війни. Я хочу піти у декрет і мені страшно за свою дитину, що на неї може чекати. Але я настільки люблю Київ… Мені складно зараз ухвалити рішення. З будь-якої точки світу я завжди летіла додому. Київ — це найкраще для мене місце на землі.

Хочу полетіти на іншу планету, де немає росіян

У мене вся рідня, абсолютно вся — росіяни, а в Україні немає нікого. Я всіх послала на**й. Ні з ким не спілкуюсь.

Для себе я вирішила так — якщо на роботі десь побачу росіянина, то я не розмовляю російською і взагалі не розумію цієї мови. Йдіть своєю дорогою. Це їх президент, це їх країна. Їм здається, що це кіно. Громадяни їздять з цими «Z» -дками, підтримують дії своєї армії.

Я хочу полетіти на іншу планету, де немає росіян. Здається, на одній землі нам місця мало. У мене таке ставлення, що я не хочу шукати серед них гарних. Не хочу взагалі мати з ними нічого спільного.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

poster
Підписатись на щоденну email-розсилку
матеріалів розділу Life
Залишайтесь в курсі подій з життя зірок, нових рецептів, краси та моди
Щосереди
Показати ще новини
Радіо НВ
X