«Ми засмучені і злі». Інтерв'ю НВ із трьома нобелівськими лауреатками, які приїхали до Львова, щоб підтримати українських жінок

28 червня, 12:54
Ексклюзив НВ
В Україні Джоді Вільямс, Тавакуль Карман та Лейма Гбові відвідали притулки для внутрішньо переміщених жінок та зустрілись з провідницями евакуаційних потягів (Фото:Белла Єлісіченко)

В Україні Джоді Вільямс, Тавакуль Карман та Лейма Гбові відвідали притулки для внутрішньо переміщених жінок та зустрілись з провідницями евакуаційних потягів (Фото:Белла Єлісіченко)

Американська антивоєнна активістка Джоді Вільямс, єменська правозахисниця Тавакуль Карман та ліберійська борчиня за мир Лейма Гбові відвідали Львів, щоб привернути увагу світу до проблем українських жінок і дітей під час війни.

Сонячного літнього дня з центральної будівлі старовинного львівського вокзалу виходять три жінки — вони з захопленням щось обговорюють і активно жестикулюють, не помічаючи здивовані погляди перехожих з щільно набитим валізами. Їхній подив цілком зрозумілий, бо трійця виглядає доволі нетипово для пересічних львівських мандрівниць — витончена східна красуня в яскравому хіджабі, весела темношкіра жінка з косами і рухлива білявка в літах. Але є у цих жінок і дещо спільне — всі вони свого часу отримали престижну Нобелівську премію миру за виборювання прав і свобод для людства.

Відео дня

Після нападу Росії на Україну ліберійська борчиня за мир Лейма Гбові, американська активістка Джоді Вільямс та єменська правозахисниця Тавакуль Карман не змогли залишитись осторонь та разом з Нобелівською жіночою ініціативою приїхали до України, щоб поширити заклики про припинення вогню, оцінити потреби внутрішньо переміщених осіб та отримати уявлення про гендерні наслідки конфлікту. Для цього жінки відвідали притулки для українських біженців в Польщі та Львові, зустрілись з місцевими активістами та владою, а також поговорили з провідницями евакуаційних поїздів і жінками, які дивом врятувались з окупованих територій.

Усі ці зворушливі зустрічі з нобелівськими лауреатками взялась задокументувати українська режисерка Ірина Цілик, яка є призеркою престижного кінофестивалю Санденс за роботу над картиною Земля блакитна, ніби апельсин про життя звичайної української родини в зоні бойових дій на Донбасі. Свій новий документальний фільм про будні внутрішньо переміщених жінок під час повномасштабної війни Цілик планує продемонструвати на Генеральній Асамблеї ООН у вересні.

НВ поспілкувався з трьома нобелівськими лауреатками про їх життєвий досвід, ставлення до війни в Україні та падіння режиму Путіна.

Лейма Гбові, 50 років, Ліберія, Нобелівська лауреатка 2011 року

Поїздка до України нагадала Леймі Гбові пережиту 20 років тому війну у рідній Ліберії (Фото: Белла Єлісіченко)
Поїздка до України нагадала Леймі Гбові пережиту 20 років тому війну у рідній Ліберії / Фото: Белла Єлісіченко

Ліберійська борчиня за мир отримала Нобелівську премію в 2011-му «за ненасильницьку боротьбу за безпеку жінок і за права жінок на повноправну участь у розбудові миру» разом з двома іншими діячками — співвітчизницею Елен Джонсон-Серліф та єменкою Тавакуль Карман. У 2002-му, під час Другої громадянської війни в Ліберії, Гбові заснувала Масовий рух ліберійських жінок за мир. У спробах домогтись припинення бойових дій жінки пройшли вражаючий шлях акціонізму — від колективної молитви та співів на маленькому рибному ринку до зустрічі з президентом країни та присутності на мирних перемовинах в Гані. Суттєвою долею зусиль жіночого руху Гбові за рік громадянську війну у Ліберії вдалося закінчити. Тепер ліберійка є захисницею Цілей у сфері сталого розвитку в ООН та членкинею Консультативної ради при Генеральному секретареві, встигнувши до цього попрацювати консультантом з питань гендерної рівності Великої сімки.

«Для мене рішення приїхати в Україну було важким. Особливо коли ти сам пройшов війну, їхати сюди — доволі нервово. Але найважливіша річ, якої навчило мене життя, — справа не в тому, що ти не боїшся, а в тому, що не дозволяєш страху зупинити тебе. Через цей страх я якийсь час відкладала візит до України. Але потім зрозуміла, що поїздка в українські притулки у Польщі буде неповноцінною, якщо ми не потрапимо безпосередньо до України, не зустрінемося з людьми, які вижили і не поговоримо з ними.

Я родом з маленької африканської країни Ліберії, що пережила 14 років найжахливішої громадянської війни в Африці. Багато з того, що я почула і побачила тут в Україні все ще живе в моїй пам’яті з тих часів. Ця подорож є дуже емоційною для мене, бо через 20 років я знову зіштовхнулась зі своєю власною драмою — перегородка з ковдр у кімнаті львівського притулку. Я теж була біженкою з 17 років до 31 року, тож така сама ковдра ділила у нас кімнату навпіл, відокремлюючи дорослих від дітей. Зазвичай я не плачу на людях, тому що я сильна жінка, але в цій подорожі це зробити складно.

Ти не знаєш, чого чекати, коли приїжджаєш у такий час. Але з досвіду війни єдина річ, яку я очікувала побачити в Україні - опір. І я його побачила: сильні люди, які змогли не просто вижити, але й не дозволяють бомбам та ракетам зупинити їх від проживання нормального життя та отримання насолоди від нього. Це дуже зворушує.

Ніхто не очікував, що ця війна матиме настільки глобальний вплив на людей скрізь. У таких віддалених куточках світу як Ліберія, про яку більшість українців, мабуть, навіть не чули, те, що відбувається, підняло ціни на паливо, їжу та соціальні послуги. Але при цьому африканські країни мають багаторічний досвід ведення воєн, і тому є багато солідарності по відношенню до України. Люди в нас розуміють: якщо одержимість Росії зростатиме, то хтозна, коли вона вирішить, що настав час реколонізувати Африку.

Це питання, які нас хвилюють, про які ми думаємо, і тому ми всі маємо об'єднати наші голоси, аби російська агресія проти України не мала успіху. Інакше решта світу, а особливо маленькі країни, матимуть проблеми. Мине кілька місяців, і всі можуть забути про Україну, як забули про Сирію, Афганістан чи Бірму. І помістити цю проблему знову у центр світової уваги можуть українські жінки своїми рішучими голосами, оберненими до міжнародної спільноти".

Джоді Вільямс, 71 рік, США, Нобелівська лауреатка 1997 року

В рамках моніторингу використання заборонених протипіхотних мін Джоді Вільямс вже кілька разів відвідувала Україну (Фото: Белла Єлісіченко)
В рамках моніторингу використання заборонених протипіхотних мін Джоді Вільямс вже кілька разів відвідувала Україну / Фото: Белла Єлісіченко

Американка Джоді Вільямс — досвідчена активістка на фронті боротьбі за глобальну безпеку та засновниця Міжнародного руху за заборону протипіхотних мін, який очолила в 1992 році. Завдяки зусиллям американки Руху усього за п’ять років вдалось домогтись підписання Оттавської конвенції - документу, що передбачає заборону виробництва, використання, зберігання і передачі протипіхотних мін, а також їхнє поступове знищення. Ратифікацію Вільямс пролобіювала серед більш як 120 країн світу. За свій антивоєнний вклад у розбудову миру американка неодноразово потрапляла у списки найвпливовіших жінок світу за версіями найавторитетніших видань на кшталт Forbes та отримала 15 почесних ступенів.

«Я не пережила війну в США, бо її у нас ніколи не було, але працюю над військовими проблемами з часів В'єтнамської війни. Коли я протестувала на вулицях, багато хто з сучасних політиків ще не народився. Потім була компанія по забороні протипіхотних мін, в рамках якої я працювала на війнах десятиліттями і бачила жахіття по всьому світі.

Звичайно, зараз я не побувала у зоні активної війни: Львів здається відносно спокійним, хоча я знаю, що сюди най і не часто, але потрапляють ракети. Проте якби я сіла на автобус і поїхала на Схід — розумію, що відчуття були б зовсім інші. В Україні я, до речі, не вперше, була тут кілька років тому у рамках дослідження використання протипіхотних мін.

Я не здивована, що Росія досі їх використовує, бо вона ніколи не підписувала Конвенцію. Втім, як і США з Китаєм. Це жахливо, бо ця зброя вбивала людей десятиліттями та поколіннями. Протипіхотні міни ще називають вічними сторожами, бо вони ніколи не сплять і завжди готові атакувати.

Я хочу ще раз наголосити на необхідності віри в міжнародну систему права. Може здатися, що ми більше її не потребуємо. Але якщо у нас її не буде, то ми ще більш приречені, ніж вже є на даний момент.

Якби Захід зробив щось, коли Путін зруйнував Чечню, якби Захід зробив щось, коли той відірвав частину Грузії, якби Захід зробив щось, коли він почав дестабілізацію 2014-го на сході України, якби світ повстав, коли він вкрав Крим — Путін не відчував би себе таким впевненим.

На жаль, зараз у світі тренд на тиранію лише набирає обертів, а не йде на спад. Коли в суспільствах панує жахливий безлад, тоді люди шукають силу — вони обирають міцну руку, якій належить їх згуртувати. Але це безглуздо, бо такий підхід тільки спонукає інші країни множити цей тренд. Тож я не бачу, щоб Путін збавляв оберти, для цього у нього занадто велике его.

Кінець війни буде залежати від того, чи продовжить світ підтримувати Україну. Головна теза від українців, яких я зустрічала у притулках для біженців: «Будь-ласка, не забудьте нас». Я гадаю, що це обґрунтований страх. Є такий термін compassion fatigue — втома від співчуття. У світі стільки проблем, що якщо ти намагаєшся допомогти з кожною з них — ти неминуче вигораєш. У такому випадку ця війна в Україні може стати лише однією з війн".

Тавакуль Карман, 43 роки, Ємен, Нобелівська лауреатка 2011 року

Поїздку до України Тавакуль Карман планувала останні десять років (Фото: Белла Єлісіченко)
Поїздку до України Тавакуль Карман планувала останні десять років / Фото: Белла Єлісіченко

Авторитетна єменська правозахисниця, яка за активну участь у революції 2011-го на батьківщині дістала звання Залізної жінки. У 2005−2007 роках вона відчайдушно боролась за свободу слова і незалежність місцевих медіа від влади та пізніше стала політичним опонентом президента Ємену Алі Абдалла Салеха. Карман відома також своєю боротьбою із стереотипним мисленням по відношенню до арабських жінок: однією з перших публічно змінила традиційний чорний нікаб на кольоровий і не покриваючий обличчя хіджаб, виступала проти ранніх шлюбів, лобіювала отримання освіти для жінок та їхню участь у політичному житті країни. Ці зусилля були високо оцінені світовою спільнотою, і у 2011-му Карман стала першою арабською жінкою та другою в історії мусульманкою, яка отримала Нобелівську премію «за ненасильницьку боротьбу за безпеку жінок і за права жінок на повноправну участь у розбудові миру».

«Це моя перша зустріч з Україною, хоча мріяла та планувала її ще десять років тому. Шкода, що тепер доводиться це робити за таких сумних обставин, коли країна перебуває під окупацією та під гнітом російської агресії.

Вирушити сюди було ризикованим рішенням, сипалося багато попереджень від оточуючих із рекомендаціями утриматися від поїздки з міркувань безпеки. Але як нобелівські лауреатки ми вирішили, що приймемо цей ризик і все ж приїдемо, щоб показати українським людям: ми готові розділити ту справу, яку вони роблять. Не лише задля України, а заради людей в ​​усьому світі. Ми дуже засмучені і в той же час дуже злі, тому що кожна країна заслуговує на мир і суверенітет.

Я впевнена, що український народ переможе. Українські люди не припинять захищати свою країну та не припинять сподіватися. Ми з ними, бо з власного досвіду знаємо, що українців турбує лише справедлива мета — як виграти війну, яку Путін та його режим розпочали проти їхнього дому.

Я думаю, що ви платите велику ціну за те, щоб диктатор не залишався безкарним. Я родом із країни, яка постраждала від війни. Ми все ще продовжуємо страждати від Путіна та російського режиму, який вбивав сирійців та відсилав свою армію підтримувати диктатора у Сирії. Якби Путіна тоді змусили зупинити війну в Сирії, він не посмів би вторгнутися в Україну. Тому хоча б зараз міжнародна спільнота має завадити Путіну у досягненні його цілей. Адже якщо він їх досягне, то неодмінно розширить зону вторгнення. А оскільки Путін бачить себе імператором світу — диктатори всієї планети повстануть знову. Тож війна має бути зупинена настільки швидко, наскільки це можливо.

Я завжди вірила у роль жінок у зміні світу та ситуації у своїх країнах. Жінки завжди є на передовій революції, вони — важлива складова перемоги за часів великих конфліктів. Це те, що ми зараз спостерігаємо і в Україні - жінки є у кожній ланці ланцюга, який працює на порятунок країни. Я переконана, що будь-яка битва, в якій не бере участі жінка — приречена на програш.

Також я вірю в людей, які перемагають свої страхи та звільняються від логіки диктаторів. Люди по всьому світу страждають від них, чи то буде Росія, Ємен, Китай або Іран. Але перемогти диктатора можна лише коли народ вирішує розпочати свою боротьбу і стає на шлях виборювання свобод.

Я вірю, що майбутнє буде вільним від диктаторів, бо там більше для них немає місця. Нові покоління не відвертаються від правосуддя, як і від проблем расизму чи військового вторгнення. Вони будуть тими, хто нехай і не в найближчому майбутньому, але зрештою струсить світ. Люди в наших арабських країнах розпочинали великі революції проти диктаторів у 2011-му і ведуть їх до цього дня, не зупиняючи бій за демократію та свободу. Тому ми чекаємо багато від російських людей".

Показати ще новини
Радіо НВ
X