Людина, що змушувала всіх сміятися. Як Роман Зубрицький провів 50 років життя під куполом цирку і продовжує здійснювати свої мрії
НВ разом з Фондом Життєлюб і брендом Zhernov Artifactory в межах проекту Ніколи не пізно публікує історію 77-річного артиста цирку Романа Зубрицького.
Це одна з 11 розповідей про людей-життєлюбів старшого віку, що передали в майстерню Сергія Жернова артефакти, з якими пов’язані особливі моменти їх життя.
Проект дозволив їм по-новому поглянути на вік: кожна з переданих речей отримала не тільки нове життя, а й абсолютно новий зміст. Фляга стала підвіскою, пробка від керамічного барильця перетворилася на прикрасу, простий китайський браслет з яскравими камінцями став частиною арт-об'єкта, який демонструє народження феї. Кожна з речей зажила своїм новим, другим життям, як і більшість людей, які, виходячи на пенсію, починають шукати нові сенси і нових себе.
Кожна річ говорить нам про те, що в кожній дорослій людині є її накопичений життєвий досвід, її історія, пам’ять і знання можуть стати початком абсолютно нового, ще одного життя, коли раптом видається, що найцікавіше вже давно позаду. Це відбилося і в фотопроекті, знятому фотографом Сергієм Сарахановим.
На Романові — браслет з чайника. На місці кріплення ручки тепер хлопчик, що пісяє, і фраза «To pee or not to pee». Сергій Жернов каже, що вигадав цю гру слів, щоб поставити найголовніше питання: «Боятися чи не боятися».
У свої 77 років Роман вперше став на самокат. Це була його найбільша мрія: опанувати новий вид транспорту. До цього — завжди на велосипеді, а тепер — на самокаті. Розповідає, що все не так просто, як здається: потрібно бути уважним, контролювати швидкість, дотримуватися рядності.
Все його життя минуло в цирку, він згадує, як закінчив Московське естрадно-циркове училище, бо в Україні тоді ще не було такого навчального закладу. І відтоді — всі 50 років життя минули під куполом цирку.
Спочатку — гімнаст, а потім — нова професія клоуна килимного. Каже, що був тією самою людиною, яка змушувала усіх сміятися і заповнювала паузи між номерами. Згадує, що діти — найвимогливіші глядачі, бо якщо вдалося розсмішити дитину, вдасться розсмішити і дорослого.
«Я ж із родини потомствених артистів цирку. Мій дід і батько служили в цирку, батько — з п’яти років, — потім робить паузу і додає. — Мій син теж був акробатом, але дістав травму спини з його власної вини. На жаль, його більше немає».
Згадуючи свої кращі моменти з життя, Роман розповідає про те, як працював рятувальником на човнової станції. Про історії, які траплялися там. Каже, що найяскравіші моменти пов’язані з подіями, коли він допомагав людям. А ще згадує циркові гастролі за кордон.
