«Мрії у мене прості». Історія 63-річної Наталії, що поміняла технічний стартап і бізнес на благодійність
НВ разом із фондом Життєлюб і брендом Zhernov Artifactory в межах проєкту Ніколи не пізно публікує історію 63-річної Наталії Леонтьєвої, переселенки з Донецька, яка працює менеджеркою проєктів у благодійній організації Життєлюб.
Це одна з 11 розповідей про людей-життєлюбів старшого віку, які передали в майстерню Сергія Жернова артефакти, з якими пов’язані особливі моменти їхнього життя.
Проєкт дав їм змогу по-новому поглянути на вік: кожна з переданих речей отримала не тільки нове життя, але й абсолютно новий зміст. Фляга стала підвіскою, пробка від керамічного барильця перетворилася на прикрасу, простий китайський браслет із яскравими камінцями став частиною арт-об'єкту, який демонструє народження феї. Кожна з речей зажила своїм новим, другим життям, як і більшість людей, які, виходячи на пенсію, починають шукати нові смисли й нових себе.
Кожна річ говорить нам про те, що в кожній дорослій людині її накопичений життєвий досвід, її історії, пам’ять і знання можуть стати початком абсолютно нового, ще одного життя, коли раптом здається, що найцікавіше вже давно позаду. Це знайшло свій відбиток й у фотопроєкті, знятому фотографом Сергієм Сарахановим.
На Наталії: кулон та сережки, створені Сергієм Жерновим зі старого набору важків. Вони, як і раніше, лежать у своїй коробці, але тепер — це вишукані прикраси.
Наталя розповідає, що хотіла бути вчителькою, але якось відрадили. Тому вступила до політехнічного інституту, і все життя працювала з інформаційними технологіями: «Розробляли програми для шахт. Починала з машин розмірами з кімнату. Писали коди, тоді, правда, такого слова не було. Не кажу, що зараз усе простіше, кажу, що все було по-іншому. Спочатку — в інституті, потім перейшла в комп’ютерну фірму АМІ. Прийшла, коли було 30 чоловік, а пішла, коли було півтори тисячі».
Наталя згадує, як росла разом із фірмою, як вони почали продавати франшизу, як їздили по різних містах і розповідали, як це здорово — мати комп’ютерний магазин. Каже, що одного разу раптом усвідомила, що всіх агітує, усім розповідає, як це здорово й чудово, а сама що? Наталі було 48 років, коли вона пішла з компанії та відкрила свій магазин. Природно, той, за який агітувала, природно, за франшизою.
«Рочок пропрацювала, і зрозуміла, що втомилася від теми, — говорить Наталя, — усвідомила, що завжди мріяла про свою кав’ярню, щоб джаз грав, щоб друзі приходили. І відкрила магазин Восторг, вироби від українських майстрів. Сама придумала назву, сама вибирала кожен предмет. Поруч був концертний зал, приходили дружини музикантів, у нас завжди грав джаз».
Наталія детально розповідає про те, як підбирали товар у магазин. Пояснює, що це не були сувеніри чи вишиванки, вона особисто шукала унікальні вироби ручної роботи: «Магазин був дуже популярний, наші українські вироби везли і в Москву, і в Пітер, — каже Наталія, — Моя найголовніша ідея була — показати, що в нас люди теж уміють створювати унікальні речі».
Згодом магазин став розширюватися, там проходили виставки, він став центром проведення часу музикантів і місцевих інтелектуалів, але почалися військові дії.
Наталія розповідає, що магазин довелося закрити, згадує, як відвезла термінал у банк у Маріуполь, і всі там сильно здивувалися, що хтось із Донецька щось повернув. А потім вона приїхала назад до Донецька, вийшла на автовокзалі, і гостро відчула, як сильно любить це місто. Свій Донецьк. Який він їй затишний, комфортний і рідний.
Так і просиділа там до 2017 року, незважаючи на те, що сім'я була вже в Києві: «На вулицях було дуже багато домашніх тварин. Люди їхали, кидали своїх кішок і собак. Вони бродили по місту, обшарпані й голодні. Як я могла виїхати? Годувала їх, доглядала».
Каже, що 2017 року до міста стали повертатися люди, і тоді Наталя зрозуміла, що може їхати. Про тварин було кому піклуватися. Квартиру продала, переїхала до Києва, а за два тижні їх обікрали. І знову все заново.
Згадує, як на початку військових дій шукала будь-яку інформацію, намагалася краще зрозуміти, що відбувається, це привело її в соцмережі.
Там знайшла сторінку Гаріка Корогодського, сподобалося, як він пише, підписалася. І в один із днів побачила оголошення, що в Життєлюб шукають куратора на Поділ. Відразу написала, відразу покликали, і відразу залишилася з життєлюбством.
«Це була одна з найскладніших точок для годування літніх людей, оскільки на Подолі багато молодих бездомних. Доводилося постійно вирішувати конфлікти, а мені це не вперше, — каже Наталія, — потихеньку почала ще адресною допомогою займатися, допомагати менеджеру з заходів, узяла на себе фінанси».
Каже, що робота дуже насичена, але цікава. І люди чудові.
«Мрії у мене прості, про такі не пишуть в книгах і журналах. Мрію подорожувати. На Північний Льодовитий океан хочу, щоб доторкнутися до айсберга, політати на вертольоті над Курильськими островами. Про Норвегію мрію, про Ісландію. Дуже хочу мати дачу. Про мир мрію. Хочу, щоб агресії менше було, і більше усвідомленості».
