Родина засновників UFW. Володимир Нечипорук поділився історією кохання із Іриною Данилевською, що триває вже 37 років

До Дня Святого Валентина HB Life запропонував українським зірковим парам згадати історію свого знайоства, зізнатися, чи було це кохання із першого погляду і поділитися рецептом міцного шлюбу.

Всього ми зібрали 10 відвертих і зворушливих історій, які можна почитати за посиланням Love Story. Українські зіркові пари розповіли НВ, з чого починалися їх історії кохання, але кожна ця пара унікальна і їхня історія варта окремої уваги.

Розповідає Володимир Нечипорук

Ми познайомилися у вересні 1981 року, бо разом вчилися на першому курсі факультету журналістики Київського державного університету.

Я б не сказав, що це було кохання з першого погляду. Я не знаю, як Іра мене сприймала, але для мене це була «дєвочка с писклявым таким голоском» і дуже тонко вищипаними бровами, які щось мені не дуже подобались, м’яко кажучи. До того ж ми вчилися в різних групах, і тільки десь під кінець другого курсу почали один на одного звертати увагу. На третьому вже ходили на здибанки.

Мене в ній вразило те, що зараз заведено називати емпатією. Тоді ж для мене це була якась соціальна активність, яка у нас на все життя і збереглася з Ірою. Вона ніколи не була байдужою до всього довкола неї. Там, де можна було промовчати чи пройти повз, вона все одно включалась: взятися за якісь громадські роботи, допомогти людині в магазині чи на вулиці, підказати дорогу тощо. І це не вдаване. У неї такий діагноз душі, і це, мабуть, найбільше приваблювало.

А ще Ірине волосся. Воно і досі мене приваблює. Коли вже з віком Іра почала вкорочувати волосся, я, сміючись, сказав, що закохався у дівчину, в якої коса була до копчика, а тепер що? Але розумію, чим дорослішою пані стає, тим коротшим в неї волосся має бути.

Ірина Данилевська та Володимир Нечипорук із донькою Даною / Фото: @пресслужба UFW

А зараз це її небайдужість і вміння зарядити на черговий проект, як на перший і водночас останній, бо на мене особисто, інколи нападає втома, і думаєш, як же цього разу почати з нуля чи почати підготовку до чергового тижня моди. У нас же не циклічне виробництво і кожного разу проект відбувається, а потім починається знову підготовка, і, як правило, вона з нуля. З новими ідеями, форматами… Тому інколи досить важко зібратися на черговий «подвиг», але Ірі це вдається, вона цим заряджає всіх, і мене в першу чергу, і команду, і ми вчергове робимо щось неможливе.

Спершу, звісно, варто мені добряче попрацювати, аби звернути Ірину увагу на себе. «Полювання» розпочалося із банального — на заняттях з плавання виліз на 5-метрову вишку. Бачив, як наш учитель фізкультури Петро Слабодян, сьогодні вже покійний, звідти стрибнув, і, думаю, я теж зможу. Якраз дівчатка там плавали внизу в басейні, зокрема й Іра, ось коли піднявся, ноги ледь відірвалися, ну, звісно, коли «солдатиком» то не комільфо, треба було ж красиво — «рибкою», але страшно було неабияк.

Другий важливий етап «полювання» був гастрономічний, бо шлях до серця і не тільки чоловіка, йде через їжу. Я працював на третьому курсі, якраз коли був найактивніший період залицяння, «нічним директором», а саме сторожем-вишибалою у ресторані Вітряк.

Дайджест головних новин

Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV

Підпишись

Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Отже, вранці я приходив у гуртожиток, а в день — на пари з тим, що мені кухня віддавала. Як у фільмі Вокзал для двох: «Це не об'їдки, а залишки, різницю я вам вже пояснював». Тому у не найситніші студентські роки мої канапки і делікатеси були зацінені не тільки товаришами в гуртожитку, а й Іриною та її подружками. Вона ходила в компанії дівчаток, а я ж не міг тільки одну канапку принести, ну ось і годував їх усіх.

Руку і серце я запропонував по частинах. Спочатку серце, а з рукою — трохи пізніше. Серце було запропоновано у перший момент істинного спалаху почуттів. Я чекав на Іру з екскурсії в парадному з квітами, її довго не було, я просидів там години півтори. Нарешті дочекався. Вона сказала, що таку картинку давно собі малювала, що її буде хтось чекати біля дверей. І після цього, можна сказати, ми почали зустрічатися.

Отже, серце вже було віддане, а з рукою було все складніше, бо планували «про руку» після закінчення університету. Іра — киянка, я — «панаєхали» з Воркути. Хотів спочатку отримати роботу і розподіл до Києва, а потім вже одружуватись, щоб ніхто мені не міг дорікнути, що я одружився через те, щоб отримати київську прописку. Але тут приїхала Ірина тітка, яка жила і працювала на той час у Парижі, і сказала, що її не дуже цікавлять наші «розклади», у неї скоро буде відпустка, тому «давайте раз все одно все йде до одруження, то прискоримо цей процес». Слово тітки, яку Іра дуже любила і поважала, та її допомога, були важливими аргументами. І у вересні 1985 року, якраз на п’ятому курсі, ми одружились.

У 1985 році ми одружилися, зустрічатись почали у 1983 році, а тому можна рахувати будь-який стаж. Більше ніж половину свого життя ми провели разом. Наші проекти — то таке, надлаштування, а основні базиси — це дочка. Я завжди любив казати, що це моя найбільша творча удача. І троє онуків, яких нам дочка подарувала. Це базис. А проекти, вони якось так склалися, легко, їх багато…

Ірина Данилевська та Володимир Нечипорук із донькою Даною та онуками / Фото: @пресслужба UFW

Треба розуміти, що шлюб і взагалі людські стосунки, кохання, дружба чи стосунки в колективі — це постійний живий організм, який змінюється, який не можна один раз законсервувати, скажімо, стоячи на шлюбному рушнику, і ти думаєш, що ти в цьому захоплено-піднесеному стані проживеш все життя. Будеш тільки метеликів в животі мати, і ніжку підіймати, і чмокі-чмокі, і шоколадно-шампанський період, чи як там він називається. Ні, подружнє життя — це і сварки, в яких не можна переходити межі, це і вміння пробачати, і розуміти, що головне, що неголовне, і однакові цінності, і повага…