Призначення — не вбити, а розвідати. «Якби в кожній роті було по снайперській групі, війна б вже закінчилась» — снайпер-богослов

16 грудня 2022, 07:05
Юрій Чорноморець (Фото:колаж НВ / особистий архів героя, Укрінформ)

Юрій Чорноморець (Фото:колаж НВ / особистий архів героя, Укрінформ)

Юрій Чорноморець до повномасштабної війни працював професором із богослов’я, а після 24 лютого взяв до рук гвинтівку. Він розповів, як для нього поєднуються віра та війна, а також поділився подробицями боїв на Київщині.

Д о початку повномасштабної війни я був професором, доктором філософських наук, працював на кафедрі богослов’я та релігієзнавства Національного педагогічного університету імені Драгоманова. Там уперше в Україні було створено Раду співзахистів докторських дисертацій на звання доктора наук з богослов’я і релігієзнавства — на дві спеціальності разом. Я довгий час був головою цієї ради. До речі, був наймолодшим головою подібної ради в Україні — я думаю, навіть до цього часу є наймолодшим. Ця рада функціонувала з 2011 року — спочатку там було релігієзнавство, а потім 2017 року ми додали ще богослов’я. І якщо до цього це були разові захисти з богослов’я, то тут ми захищали, власне, православних, протестантів, католиків — усіх захищали. Ми займалися розвитком українського канонічного богослов’я як науки, підтримували весь той християнський гуманізм, який властивий київській традиції, на противагу московській. І це була теж культурна війна проти росії.

Відео дня

https://www.youtube.com/watch?v=X2m8hCq9734&ab_channel=%D0%9D%D0%92

Маша Грушева

інтерв'юерка

  • Ви самі до якої церкви ходите?

Тут цікава історія, тому що на сьогодні я безумовно належу до Православної церкви України, оскільки вона є канонічною для України, я є православним. Але довгий час належав до Української православної церкви Московського патріархату і був одним з ідеологів автокефального руху всередині цієї церкви. За часів митрополита Володимира ми багато що змогли зробити. І потім, коли ситуація стала безнадійною, а саме з вересня 2014 року, митрополит Онуфрій прийняв рішення лягти під Москву і виконувати всі її вказівки, чого до цього не було — після цього якось співпрацювати з ними вже не було можливості.

А на Великдень 2015 року я взагалі вирішив піти й був пару років греко-католиком. Та коли я прийшов, поставив умову, щоб не робили із мене Мелетія Смотрицького, бо я у них тимчасово, поки немає канонічної православної церкви. І там, коли було реабілітовано Філарета, Мелетія (1 жовтня 2017 року), до 14 жовтня я вже пішов до Київського патріархату.

Така у мене була історія. А взагалі я дуже толерантно ставлюся [до всіх релігій], у мене найкращі друзі — протестанти, католики, тут немає взагалі жодних проблем, щоби разом розвивати українське богослов’я. Навпаки, для нас було дуже важливо, аби це була екуменічна рада, тому що заступником у мене був п’ятдесятник, вчений секретар — католик, члени ради — православні, греко-католики, протестанти… всі були представлені, ми так само всіх захищали. І ми показали, що в Україні існує ця культура всередині наукової спільноти, що можна робити науку разом без усякого роду конфесійних якихось взаємних побоювань, ми це абсолютно викорінили.

Коли я вів засідання, ніхто не міг сказати, що я веду його як православний або католик. У нас усе це було суто наука, наука і ще раз наука, наука як пріоритет.

  • Чи були у вас здогадки, що почнеться повномасштабна війна, чи готувалися до неї?

Так, звичайно. Не те що здогадки… я працював свого часу в апараті Ради безпеки й оборони України саме з україно-російського питання — захисту прав людини та з питань релігійної сфери. І те, що росіяни готуються до війни, було абсолютно очевидно ще з початку 2000-х років. І це були вже не якісь спонтанні рішення (як перший план нападу на Україну 1994 року), а свідомі їхні плани з нашого розвалу. Це нас надзвичайно турбувало з двох причин. Перша причина та, що під час цієї підготовки та завдяки травмі Чеченської війни російське суспільство дуже деградувало і з кожним роком стало все менше можливостей якось утримати їх від цих безумних кроків. І друге, що нас завжди турбувало — це те, що з кожним роком вони все агресивніше заперечують саме право українців на існування. І я почав бити публічну тривогу, що не випадково відбувається така пропаганда того ж патріарха Кирила, коли 2009 року він почав говорити про «єдину історичну Русь». Вже 2011 року було ясно, що все завершиться тим, що вони почнуть пропагувати якийсь православний фашизм і нападуть на нас. Я говорив усім церквам публічно, що необхідно протидіяти всім цим тенденціям на всіх рівнях і вважав, що такої протидії дуже мало.

poster
Дайджест головних новин
Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV
Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

І зараз, коли вже росіяни готувалися до нападу, я вважав, що цей напад відбудеться і що вони невипадково вибудовують ці всі танки й тому подібне. Перед нападом ми з дружиною мали таку розмову: поїхати на Захід, залишитись у Брюховичах (на той момент ми там були) чи повернутися до Києва та обороняти Київ. Ми потім вирішили, що все-таки повертаємося до Києва. Але коли за місяць до цього були вагання, почнеться війна чи не почнеться, і я хотів купити снайперку і повернутися до своєї професії молодості, то дружина сказала, що якщо ти купиш снайперку, то тоді війна почнеться, я тебе прошу, не купуй… Я зателефонував до знайомого мецената, мільйонера, це дуже хороша людина, запитав — чи дасть він мені в разі нападу росіян снайперську гвинтівку? Він сказав: «Ігор Палич, ти ж знаєш, що на мені є кілька снайперських гвинтівок, ну прийдеш, вибереш, яку ти хочеш».

Коли почалася війна, у дружини сталась істерика, вона в перший день мене не пустила, вставала на коліна і таке інше. Коли вона відпустила, я зателефонував тому меценату і сказав: «Пам'ятаєте, у нас була така розмова?» Він говорить: «Яку ти вибираєш? Я зараз привезу до тебе додому». А я кажу: «Зараз я у вас буду». Вибрали гвинтівку, я пішов до Голосіївської тероборони. Прийшов на ворота, там стоять хлопці з автоматами, такого дуже вигляду, я б сказав, не місцевого, і бачать, що я стою з чохлом. А купу ж народу не пускають, це ясно, бо зброї немає. І вони кажуть: «О, ви зі своїм? А що у вас там?» Я кажу: «Ремінгтон». Вони: «О, прекрасно! Зараз приїдуть айдарівці, ви їм треба». Приїхали айдарівці. З них створили розвідвзвод, це був взвод швидкого реагування. Ми творили всякі справи по виявленню груп — у перші дні дуже нахабно ходили по лісах Голосіївського району групами по шестеро людей їх розвідники — Головне Розвідувальне Управління, чи як воно там називається, Російської Федерації. Прямо в формі, всі кацапською мовою розмовляли, дуже нахабно.

Ми їх трохи попідстрілювали, а потім нас уже кинули на річку Ірпінь, вночі всіх зібрали списками, записали й говорять: «Ну все, перед світанком виїжджаємо туди». Виїхали, приїхали прямо під мінометний обстріл, під обстріл з вертольотів. Ну нічого. Встигли окопатися. Потім почали оборонятися. Просто тактика росіян полягала в тому, аби якісь десанти на нашому боці зробити (ми воювали біля Горенки). А наша тактика була така, що коли вони вже кинуть понтон, переправлять техніку, то 72-га бригада накривала все це артилерією, а ми вже далі добивали їх. Тобто треба було ховатись у другій лінії окопів, не в першій, бо першу лінію утюжили-утюжили-утюжили, потім вибивати. Також там був дуже вдалий пагорбок, який займала Національна гвардія, на березі самого Ірпеня. Там можна було вилазити тихесенько і з того пагорбка стріляти в напрямку Гостомеля.

Їх було втричі більше ніж нас по живій силі, а може і вшестеро більше. Але, звичайно, жодної майстерності у них не було, це повністю радянська армія. Воювати добре потім уже в Мощуні змогли, у Росгвардії були спеціальні бригади швидкого реагування. Там були снайпери, мінометники, майстри на всі руки. І тоді вони вже зуміли непогано діяти, а всі інші діяли… скажімо, наші хлопці діяли набагато професійніше. Я дивувався нашим військовим, артилеристам, наскільки, маючи менший ресурс, випускаючи меншу кількість снарядів, їх перемелювали, перемелювали, перемелювали… і це в результаті призвело до перелому вже потім, коли вони спочатку прорвалися до Мощуна, від Мощуна відкинулись, це відбулося завдяки тому, що ми краще воювали, а не тому, що у нас була якась перевага чи ще щось.

Юрій Чорноморець
Фото: Юрій Чорноморець
  • А скільки у вас дітей? Ви говорили, що ви їх ще до повномасштабної війни евакуювали — як це сталося?

Дітей у мене трошки є, скільки — не скажу, але так, вони були евакуйовані.

  • А скільки? П’ять?

Багато в нас дітей. Ми постаралися. Деякі діти опинились за кордоном заздалегідь, тому що їм треба було вступати там. А всіх інших ми вивезли до Луцька і вони все дуже нормально перенесли, нічого такого не було. Хоча ми не всіх одразу вивезли. Коли звільнили Іванків, то поліцейські, які сиділи по підвалах, почали розповідати: «От, де ви були 24 числа?». Ми говоримо: «А чого ви не встали з автоматами? Ми воювали з прикордонниками, з поліцейськими з Іванкова в Мощуні, вони знали, що їх же брати по зброї воювали потім разом із нами біля Києва. А ви чому не воювали, що це за претензії до нас ви висловлюєте?». Відповідають: «У мене двоє дітей у підвалі». Кажу: «Ну а в мене четверо дітей зараз у підвалі в Києві». Потім ми вивезли всіх дітей вже.

  • А як богослов’я і релігійна тематика поєднуються зараз із військовою тематикою, в моральному плані? Яке ставлення церква має до життя загалом, до живих створінь, до людей, і як це вкладається у доктрині війни?

Я вважаю, що дуже просто. Я особисто, звичайно, противник всякого роду насилля, тим більше вбивств. Ми захищаємо життя, простір свободи проти сучасного фашизму. І тут дуже проста річ: наше покликання дуже благородне, оскільки снайпер зберігає безліч життів, не дозволяє противнику атакувати й не дозволяє противнику оточити, обійти. У нас снайперські групи, наприклад, дозволили в такі критичні моменти, аби не оточили частину 95-ї бригади. Це буквально було рятування від 400 до 500 наших хлопців просто завдяки діям десяти снайперських гвинтівок. Коли у мене немає здоров’я, то я допомагаю хлопцям, і вони воювали вже не всякими СГД, а дійсно класними гвинтівками і просто притиснули росіян до землі, вони не змогли оточити 95-тку. Це реальне рятування, тим більше зараз — хлопці входили в Лиман, там на залізній башті заліг кулеметник, і АГС була в кацапів — вони скошували просто всіх, хто намагався наступати. У мене є такий снайпер Володя — дуже класний, він ліг і з величезної дистанції просто «зняв» його, потім —помічника кулеметника, що став за кулемет. І хлопці далі просунулися. Там виявився на будинку ще один кулемет прихований, все це замочили. І виходить так, що в башту потрапило 11 снарядів перед цим, кулемет не замовкав. Це треба було якимось розвідникам покласти від 20 до 30 життів, аби цей кулемет замовчав.

Тому я вважаю, що снайпер — це благородна професія, оскільки вона буквально приводить до зменшення втрат із нашого боку. Коли працює снайпер і ти не можеш підняти голови, то в росіян починається: що ми тут робимо? «Начальство виновато, надо сматываться». І я вважаю, якби у нас у кожній роті було по снайперській групі, то війна б вже закінчилась. Не лише завдяки HIMARS, а завдяки тому, що конкретний піхотинець був би абсолютно деморалізований. Він би, звичайно, тікав.

Крім того, снайпер — дуже благородна і важлива професія, оскільки головне його призначення — це не вбити, головне призначення снайпера — точно розвідати. Він є супер розвідником, який у свою оптику дивиться на поле бою. Наприклад, зараз наші хлопці мали надскладне завдання взяти спочатку три села перед Ямполем. Там дуже складна місцевість, росіяни окопалися, і що — запускати дрони? З дронів ти не побачиш, бо росіяни поховаються, коли дрон летить. І там такі у заповіднику гори невеликі, вони на них зібралися, на ці Білі гори (це на схід від Святогірська). Тихесенько забралися на ці гори, вирізали росіян, які там були, з цієї висоти. Була оптика, на шість кілометрів можна продивитись і побачити все. І вони цією оптикою тихесенько, без жодних дронів все подивилися, доповіли начальству, що кожне з цих сіл можна обійти так, так, так. І ці шестеро хлопців розбилися на три пари, очолили три колони, увійшли в кожне село, і там було троє вбитих, двоє поранених на цих штурмах сіл. А так би це були сотні-сотні загиблих, це ясно, тому що там була така заноза, що ці села було дуже важко взяти.

  • А щодо забезпечення зброєю, гвинтівками? Ви говорите, що самі й допомагаєте, волонтерите. Чому є така необхідність? Не вистачає державного забезпечення чи якоїсь допомоги від міжнародних партнерів? Чому виникла така необхідність допомагати снайперам?

Річ у тім, що ті СГД, які є — по-перше, це великий міф, що вони можуть далеко стріляти, вони взагалі на 800 метрів розраховані, що доволі мало для сучасної війни. У нас між посадками півтора кілометра. І друге, що після 300−400 метрів, оскільки стволи розстріляні, куля летить уже не так, а отак починає летіти, по колу, і куди вона потрапить — одному Богові відомо. СВД уже перетворилася на зброю ближнього бою, яку розумно передавати просто влучним стрільцям. І коли передбачається, що буде ближній бій, щоби вони з СВД били, там сильний патрон. А ми дуже сильно побачили, що таке антиматеріальні гвинтівки, далекобійні снайперські гвинтівки, коли нам видали американську допомогу, два Барретта 50-го калібру. До війни я тільки чув про таке, можна було постріляти. Тим більше до них нам видали патрони з вольфрамовими наконечниками, які пробивають бронетехніку. Навіть звичайний патрон із Барретта посилається з такою силою, що якщо поставити на 300 метрів шість броніків, б'є просто… Людину просто розриває при потраплянні цього патрона, звичайного, а бронебійний — це взагалі.

Це така чудо-зброя, і тут важливо, що американці стараються багато давати таких гвинтівок, інші країни допомагають. Тут проблема в тому, що і в нас були деякі виробництва в Харкові. Ідея полягала в тому, що українському патрону не вистачало енергії, аби викинути гільзу зі ствола. Треба було раз — підчіпляти його кожного разу, а це втрата часу. А це патрон Hornady, у нього найкращий порох, величезна початкова енергія, швидкість кулі, всього, і навіть на 2,5 кілометрах він зберігає цю всю величезну енергію, як впритул вистрелити зі звичайної зброї, так на 2,5 кілометрах вистріл іде з цієї гвинтівки. Дуже легко випльовується гільза, там напівавтомат. І хлопці взяли тоді тисячу патронів (це була акція Народний патрон), зібрали на тисячу патронів для Азова. На той час усі фонди ще боялися допомагати саме зброєю, та ми й не зверталися, цього не було, самі зібрали через фейсбук.

Зараз бувають такі всілякі ситуації, що армійська логістика вже недопрацьовує і буває, не вистачає десь 338-х патронів, ще чогось. Але в цілому забезпечення вже набагато краще, ніж у перші місяці. Та знову-таки, дивлячись де. Барретти стараються давати все-таки спецпідрозділам, а у нас деякі професіонали, дуже кріпкі професіонали, потрапили до бригад ТРО. Вони створюють там снайперську групу, телефонують: «Юрий Павлович, это же неприлично этим стрелять». Ну давайте щось придумаємо. І ти шукаєш, іноді знаходиш на руках 50-ки, це найбільші. Потім я знайшов унікальні на руках, наприклад, Барретт-416 (гвинтівка для вбивства президентів) — на 2,5 кілометрах вона точно потрапляє в людську фігуру. Це особливий патрон, я так думаю, його не син Ронні Барретта розробив, а його розробили в NASA.

Ми дуже тішимося, що ця зброя не стоїть десь у магазинах, не стоїть в сейфах, а хлопці не змушені скидати останні гроші, зарплату, аби з цієї зарплати купувати снайперам це все. Вони і так скидаються — то треба шини поміняти на машині, то заправити її, бо десь вони опинилися… Ви знаєте, що солярка військова така, що якщо будеш її постійно у свою машину заливати, потім ця машина тупо стоятиме і навіть іноді відремонтувати неможливо. Тому їх, здавалось би, великої зарплати насправді нехай вистачає на купу потреб, які є весь час, кожен день, на щоденні потреби. А вже такі якісь чималі покупки ми забезпечуємо, передаємо.

І знову-таки, аби не було такого, що ми даємо зброю професіоналу, який «бере» на 500 метрів і потрапляє у 25 копійок будь-якою зброєю… що ми йому даємо, а потім приїде якийсь товариш майор і скаже: «О, это мне надо». Той майор ще невідомо, потрапляє чи не потрапляє, чи його родич, кум, брат і все інше. Ми під Бахмутом бачили, як купа таких людей, дуже гордих, виходили на бойові позиції, а потім назад їх привозили з величезними дірками від російських снайперів, або Градами їх накривало, тому що росіяни не шкодують випустити два пакети Градів по одному снайперу. Це просто для них рівноцінний обмін. Тому ми тільки особисто, це його особиста зброя, він особисто з нею воює і його військова частина тільки допомагає йому. Це дуже класно, тому що ця система себе виправдала. Ми знаємо, що і машини забирають, і, буває, зброю забирають, ми все це відтяли на корню. Таким чином подолали військову бюрократію і всі ці вади. Ми даємо зброю тільки професіоналам, це повинен поручитися професіонал і ми самі повинні побачити, як людина стріляє. І ми дуже задоволені, тому що потім є результат, командування частин телефонує, дає подяки і все інше.

  • Ходить така теза, що зараз відбувається більше війна артилерії, ніж живої сили. Наскільки це відповідає дійсності, як вважаєте?

Річ у тім, дивімося правді в очі, що це війна артилерії та війна спецназу. Практично вся українська армія так чи інакше повинна перетворитися на спецназ. А хто складова частина спецназу, така невід'ємна? Снайперська група. Ну добре, ти артилерією все розгромиш, склади й таке інше, а хто зайде, хто штурмане? Дуже просте питання — ті, хто штурмують, що їм потрібно? Їм потрібні основні снайпери, які супер профі, і їм потрібні снайпери, які з легшими, але далекобійними гвинтівками (308, 338 калібрів) підуть разом із піхотою. І ми подивимося на дуже просту річ — американська армія: там за статутом висувається частина, у них прикриття таке, що нам і не снилося. З дронів, з апачі, з танків, із усього. Висувається частина, де є піхота, за піхотою йдуть снайпери, які займають позиції. Один продовжує спостерігати, інший далі за піхотою пішов, зайняв позицію, перейшли, контроль снайпера постійний, він постійно контролює поле бою і вчасно знімає того, хто десь там щось там з’явилося, ніхто не встиг відреагувати. Він уже побачив, він уже відреагував, цю небезпеку ліквідував.

Тому роздуми про те, потрібні чи не потрібні снайпери — це доволі дивно, це все одно, що сказати: ну давайте воювати одними ракетами, як колись Хрущов сказав, а вся інша армія не потрібна. Це абсолютно безграмотне висловлювання. Достатньо поїхати до будь-якої бойової бригади та запитати, чи потрібні снайпери. Всі скажуть: «Боже, це наше спасіння!». Конкретно в величезній кількості випадків, особливо якщо снайпери інтегровані з розвідниками, з диверсійними групами, ходять в тилу ворога, підривають техніку в тилу ворога, знімають охорону залізничних мостів, підривають мости… Про це теж ніхто не думає, сидять: «Ой, цей залізничний міст, напевно, HIMARS підірвав». Ні, це пішли два хлопці з Барреттами, хлопці з гранатометами, хлопці з величезною кількістю пластиду; пішли, відстріляли купу цього народу разом із розвідниками, заклали, підірвали цей міст… А у нас розповідають: «у нас війна артилерії», спробуй ще тією артилерією в той міст потрапити, аби він зруйнувався.

Я вважаю, що тут узагалі немає про що говорити. Бувають такі випадки, що дійсно, наприклад, погода паршива, от як було зараз, наступ на Херсонщині, і сотня наших хлопців зайшла в тил ворога, потрапила в доволі вузьке місце. У них немає ні стінгера, ніфіга немає, над ними К52 зависає. Снайперська гвинтівка 50-го калібра — і ти його принаймні відганяєш або збиваєш. А в тебе нічого немає, у тебе палички виручалочки немає — тебе тупо розстрілюють на землі. Я вважаю так, що навпаки, необхідно, щоби наші хлопці були насичені гвинтівками. Якби у нас були такі антиматеріальні гвинтівки масово, то ми б не допустили просто висадки росіян у Гостомелі. Бо ми б просто розсадили людей у зоні видимості по будинках, і масовий залп — у них були б масові втрати. А так вони висадилися, ми їх до вечора виковирювали, чому? Бо це спецназ.

У чому тут ідея? Ідея в тому, що навіть проти їх російського спецназу, проти цієї російської десантури ти послав свій спецназ — вони зроблять купу пострілів із одного боку, з іншого тощо. Сяде снайпер — один постріл — один знятий росіянин, один постріл — один знятий росіянин. І все, пішло-поїхало.

Воно високоефективно, тому що якщо подивитися, скільки це збережених життів, території, скільки це максимальної шкоди противнику, хаосу в його рядах… Бо снайпер вносить хаос в управління військами. Це не такі великі інвестиції. Крім того, ми не можемо купити HIMARS, ну не можемо. Я чув, що є такі бригади, які змогли купити легкоброньовану техніку на Заході, але, звичайно, є якісь межі, що ми можемо купити. І якщо постає питання, яку зброю купувати саме приватним порядком, як суспільству допомагати армії, то найбільший ефект — це саме снайперська зброя. По втратах як їх, так і наших — якщо дивитися конкретно статистику медиків, то перше — це артилерія в усіх її видах, а друге — це снайперський вогонь. І вже дуже-дуже далеко, на третьому місці — втрати від звичайної стрілецької зброї. Тобто вкладатись у снайпінг — це надзвичайно ефективно.

  • А яка приблизна вартість однієї такої снайперської гвинтівки?

Звичайна снайперська гвинтівка сьогодні обходиться приблизно у п’ять тисяч доларів. Якщо високопрофесійний класний приціл на неї, то це теж п’ять тисяч доларів. Якщо це менш високопрофесійний приціл, наприклад, такий необхідний для того, аби просто підтримувати розвідників чи штурмові групи, що штурмують позиції — така підтримка, коли снайпер з усіма рухається — там достатньо прицілу за дві тисячі доларів. Це такі основні, там ще щось іде на глушник, щось на патрони, це вже просто ми навіть не рахуємо, це просто фантастичні витрати в цілому. А якщо це супер гвинтівка, яка дійсно має фантастичні результати, яка діставатиме противника в 2,5 кілометрах, то вона коштує до 27 тисяч доларів разом із прицілом. Десь 20 тисяч доларів. Знову-таки, є такі дуже класні гвинтівки, які нам по знайомству по шість-сім-вісім тисяч доларів дають. Просто мені телефонують: «Алло, я від мільйонера одного з Одеси. Юрію Павловичу, ми хочемо для Збройних Сил України пожертвувати 50-й калібр, у нас стоїть воно без діла, можете приїхати?». І ми їдемо до Одеси, беремо, людина віддала. Коли вона купувала, то заплатила більше, це ясно. А зараз людина так допомагає армії, передає, а ми поїхали потім, знайшли, хто може стріляти з цієї гвинтівки. Бо кожна гвинтівка має свій характер, свою специфіку. Навіть той же 50-й калібр дуже різний, люди повинні мати досвід.

І так ти знаходиш ці гвинтівки, буває по шість, по вісім тисяч доларів продають. Але буває таке, що справді треба заплатити 20 тисяч доларів за гвинтівку і ще сім тисяч за приціл.

Та що добре в нас? Що сьогодні народ зібрався, пожертвував, ти купив, телефонуєш, що приїжджайте, хлопці виїжджають і завтра воно вже їде туди, вже воно працює. У нас усе нон-стоп, це теж важливо, бо іноді вкладуть гроші, а там воно через півтора місяця приїде, повоює. У нас таке, що зараз є, скільки люди можуть пожертвувати, у нас є куди це вкласти, тож завтра купили, завтра відправили. Це теж важливий момент нашої діяльності.

  • На вашу думку, що потрібно робити Україні для перемоги?

Забезпечити щільний снайперський вогонь для повної деморалізації противника. Річ у тім, що навіть їх так звана регулярна армія вже була доволі деморалізована і тікала скрізь, де є наші снайпери. Можу сказати, що єдиний момент, де вони не тікали під нашим снайперським вогнем — це там, де воювала ПВК Вагнера. Їх хоч мочиш, хоч не мочиш, вони все-таки не тікають поки що. І вся інша армія, безумовно, забезпечити щільний снайперський вогонь, вони втечуть до Петербурга та Москви й зроблять там революцію. Не треба шукати «хороших русских», перевиховувати пропагандою, вкладати в це шалені гроші, все це особливо зайве.

Попросіть на Заході HIMARSи і все, що завгодно, і як ви можете, вкладіться у снайперські гвинтівки. Це призведе до швидких змін у Росії, на самому фронті спочатку, а потім вони розвалять саму Росію. Я вважаю, це дуже важлива річ, тому що це дуже гуманний шлях. Якщо вони не розуміють без зброї всього цього, то паніка від снайперського вогню їх усього навчить, всієї мудрості, яка тільки була у людства за тисячоліття. Вони пройдуть дуже швидкий клас ліквідації безграмотності, що треба або здаватися нам, або капітулювати, або їхати додому і робити революцію.

Ми чуємо по їх перемовинах цю зміну настроїв. Ми робимо снайперські групи по шестеро людей і там, де снайперська група виїжджає, тут же починаються в перемовинах розмови: «Что мы тут делаем? Надо сматываться, вообще куда нас начальство заперло?» Ще вчора в них було все клас, море по коліно, а як з’явилася снайперська група — так одразу «что мы тут делаем и куда бежать?». І це дуже важливо, я вважаю, треба їх дотиснути. Зараз становище таке, що ці мобіки їм не допоможуть, треба переломити цю спину верблюда, ще трошки накинувши на неї. І це буде велике падіння росії, я думаю, що вона і розвалиться, і вже ніколи світові не буде загрожувати як якась геополітична сила.

Редактор: Кіра Гіржева
Показати ще новини
Радіо NV
X