Почав кар'єру з інтерв'ю із власною кішкою. Історія наймолодшого журналіста України, 12-річного Кирила Передрія
Кирило Передрій, 12 років, автор YouTube-каналу Цікаво (Фото:Кирило Передрій via facebook)
Кирило Передрій з Покровська на Донеччині розповідає NV про те, як вирішив стати журналістом, як йому вдається домовитися про інтерв'ю з відомими особистостями, та зізнається, що висвітлювати теми війни — дуже складно емоційно.
Кирило Передрій — наймолодший журналіст України. Живе у місті Покровськ, що на Донеччині. У свої 12 років хлопець записав уже понад 100 інтерв'ю з відомими особистостями, серед яких спортсмени, політики, ведучі та артисти. Одними з останніх його гостей стали мер міста Дніпро Борис Філатов, а також міністр культури України Олександр Ткаченко.
Всі розмови Кирило Передрій викладає на власному YouTube-каналі під назвою Цікаво. А почалося все з фанового інтерв'ю з власною кішкою, яке було домашнім завданням від репетиторки з журналістики.
Репортерка NV Саша Горчинська поспілкувалася з Кирилом Передрієм про його кар'єру, розпитала, з ким він мріє поговорити в майбутньому та як готується до своїх інтерв'ю.
— Коли ви записували інтерв'ю з кішкою, чи думали в той момент, що це стане початком такої кар'єри?
— Інна Якименко, моя викладачка з журналістики підтвердить: я взагалі не думав, що чогось досягну в такому віці. І насправді інтерв'ю з кішкою дало початок. Мені здається, що якби цього інтерв'ю не було, не було б взагалі мого каналу.
Моя викладачка і зараз мені дуже допомагає. Зараз ми займаємося декілька разів на тиждень. Я пишу, коли хочу провести урок, питаю: «Чи можна буде сьогодні?» І ми вирішуємо. Я радий, що я з нею можу порадитися, запитати, вона мені викладала. Я їй дуже вдячний насправді. Ррадий, що натрапив саме на неї.
Мені дуже імпонує, що є креатив в усіх домашніх завданнях, які вона дає. І це справді практика. І зараз, я думаю, багатьом треба зробити це інтерв'ю, якщо вони хочуть стати журналістами.
— Я читала, що у вас може бути по чотири інтерв'ю на день. Коли ви це встигаєте?
— Чотири і більше. Можна встигнути. В мене ж, знаєте, може бути інтерв'ю і ввечері. Колись було о десятій вечора.
— Але ж до них і треба готуватися, потім опрацьовувати матеріал. Це теж час.
— Це після інтерв'ю можна одразу відмонтувати. В мене є контент-план, як, я думаю, у багатьох ютуберів, блогерів, журналістів, які пишуть. Сьогодні я опублікую з тим, завтра з цим, післязавтра з тим інтерв'ю. Все мобільно: я монтую, викладаю, прев’ю роблю. Коли любиш справу, воно легко дається. Але мені буває складно, чесно скажу.
— В чому найбільші складнощі?
— Це перебороти страх перед інтерв'ю. Я вам розкажу таку цікаву історію, це було позавчора. Я о восьмій поїхав з Покровська до міста Дніпро на інтерв'ю з Борисом Філатовим. Я приїхав, в мене було велике хвилювання, ми чекали — дуже рано приїхали, щоб не запізнитися.
Я дуже сильно хвилювався. Зайшов до Бориса Альбертовича в приймальню. Стою, дивлюся, котра година, і тут до мене підходить Борис Альбертович і каже: «Привіт». І я йому тисну руку — я і не зрозумів спочатку, що я йому потиснув руку.
Мені здається, що хвилювання перед інтерв'ю є завжди, в кожної людини. Хвилювання — це для мене найскладніше.
— Хто допомагав знімати це інтерв'ю? Адже на відміну від інших, які записані онлайн, це інтерв'ю було записане в кабінеті пана Філатова.
— Я дуже вдячний, що були люди, я так розумію, з телеканалу Дніпро, які допомогли відзняти інтерв'ю. Вони знімали максимально професійно, було стільки світла, камер, стільки людей. Насправді я дуже вдячний і прес-службі Дніпровської міської ради, і Борису Альбертовичу, і тим операторам, які знімали.
— Як ви взагалі вибираєте героїв для своїх розмов? Є якийсь принцип?
— Принцип — тільки ті, що мені цікаві. Якщо людина нецікава, і я до неї ставлюся погано, то я не буду брати інтерв'ю.
Мене іноді питають: «Не хочеш в того взяти?» Це не питання, в кого я хочу, це питання, скоріше, хто подобається, з ким було б цікаво. На першому місці саме герой.
— Як багато відмов від потенційних героїв та героїнь?
— 90% — це відмови. Зазвичай я чую їх саме від менеджерів зірок. Не від самої зірки. Я не знаю, чи зірка сама не може відмовити, але всі відповідальність перекладають на менеджерів. Розумієте?
Ось приклад: я був на заході від благодійної організації Клуб Добродіїв. Там був ведучим Анатолій Анатоліч. Раніше я писав його менеджеру щодо інтерв'ю, і він мені відмовив. А коли я особисто звернувся до Анатолія Анатоліча, він мені сказав, що давай, звісно. Тобто зазвичай до зірок навіть не доходить інформація, що Кирило Передрій хоче взяти інтерв'ю. Це доходить максимум до менеджера, менеджер же думає: «Що за паршивий канал, не буду навіть запитувати». І це мене теж ображає, як людину, яка хоче отримати відповідь.
— Я знаю, що ви ставите всім гостям однакове запитання — чому вони погодилися з вами поговорити. Які найцікавіші відповіді на це питання ви отримували?
— Я не пам’ятаю вже від кого, але відповідь була така: «Ви ж попросили». Мені це запам’яталося. Це так просто, це так без пафосу. Це по-людськи. А багато людей, які кажуть, мовляв, бо я не міг відмовити молодому журналісту. Особливо журналісти так кажуть, що вони не можуть відмовити, бо вони розуміють, як це — чути відмови. Мене це дуже чіпляє.
Мене чіпляють відповіді людей. Якщо б мене не чіпляли, я б, мабуть, цим не займався. Мене всі відповіді чіпляють. Геннадій Кірія, в якого я брав інтерв'ю, це автор проєкту Увага: Кірія, розповідав мені в інтерв'ю про Херсон, в якому він був після звільнення і, знаєте, під час цієї розмови в мене були сльози. Він розповідав, як це було, які це черги були в усіх супермаркетах.
— Коли працюєш з такими темами, це нелегко, особливо зараз — всі теми дотичні до війни. Це багато людських таких трагедій, травм різного характеру. Як вам — працювати з таким контекстом?
— Мені боляче, коли я чую історії, справжні історії тих людей, в яких нереальні емоції. Я дуже багато дивлюся інтерв'ю. І я впевнений, що в ті журналісти, які беруть інтерв'ю, вони часто теж плачуть в ефірах.
Боляче від того, як складно нашій країні. Коли мені розповідають про Харків, про всі міста, які зазнали руйнувань, про тих людей, які загинули, про військових — я плачу. Я плачу, коли я монтую, мені дуже боляче. Мені дуже боляче.
Але треба взагалі доносити до людей інформацію. Журналісти — це місточок між людьми. Але я ж себе теж відношу і до глядача.
Свої інтерв'ю я дивлюся тільки коли монтую. Тож потім коли дивлюся їх [після виходу], то дивлюся як перший раз. Відчуваю ті ж емоції.
— Ви сказали, що дивитеся багато інтерв'ю. Який контент найчастіше ви споживаєте? Які улюблені програми маєте?
— Мені цікаві різні теми. До прикладу, в мене в друзях є депутат Микола Княжицький. Він багато розповідає про журналістику, про ЄС, про політику, про культуру, про фільми — наші, українські. Я за ним слідкую, мені дуже подобається те, як він це розповідає. Подобається Віталій Портников, український публіцист, журналіст, також Роман Кравець, політичний оглядач Української Правди. А ще — Дмитро Гордон і його манера спілкування. Мені його досвід цікавий, наскільки він обізнаний в інтерв'ю про свого гостя, він не ставить банальних питань. І цьому я можу в нього повчитися. Раміна Есхакзай, також журналістка, яка веде власний ютуб-проєкт — теж я її дивлюся.
Я читаю паблік Наш Київ, багато читаю NV, інші українські ЗМІ. Коли ти на сто видань підписаний, ти дивишся, як кожне з них дає інформацію. По-різному. Я аналізую, яким чином краще давати інформацію мені. Я аналізую різні медіа.
— Не спілкувалися з Дмитром Гордоном?
— Ні. Хотілося б, звісно. Я хочу дуже поспілкуватися також з Олесею Бацман, його дружиною.
— Можливо, є якісь особистості не обов’язково, наприклад, з України, з ким хотілося б поспілкуватися в майбутньому?
— Мрія — поспілкуватися з Володимиром Зеленським, це я кажу в кожному інтерв'ю. Я його запрошую.
Ще декілька людей вам назву, з ким хотілося би поспілкуватися. Наприклад, Олександр Скічко [український комік, ексголова Черкаської облдержадміністрації]. Також Віталій Кім — це, вже напевно, легенда України і української політики. Мені б дуже хотілося почути точку зору Петра Порошенка. Поспілкуватися із міським головою Миколаєва, з прем'єр-міністром Денисом Шмигалем, з Павлом Кириленком — головою Донецької обласної військової адміністрації.
Також мені цікаво було би поговорити зі співачкою Наталією Валевською, з міністром освіти і науки Оксеном Лісовим. З кимось із міських голів, бо міські голови — це дуже цікаві люди. З Олегом Синєгубовим, головою Харківської обласної військової адміністрації.
Ще одна моя мрія — поспілкуватися з Олександром Камишіним, колишнім головою Укрзалізниці, а зараз — міністром промисловості. Я багато їздив до Києва потягом, до Дніпра. Я б з ним поговорив про Укрзалізницю і про його бачення Міністерства, яке він наразі очолив.
— Як ви готуєтеся до інтерв'ю? Як довго у вас займає цей процес?
— Починаю з пошуків у Google: ім'я, прізвище людини. Треба прошерстити десятки матеріалів ЗМІ, десятки сторінок, навіть сотні. Я можу сказати, що підготуватися треба належно. Перед тим, як взяти інтерв'ю, я дивлюся інтерв'ю від інших авторів. Бо це важливо. Тому саме так готуюся.
Коли з зіркою спілкуєшся, іноді складно підготувати питання, які до цього не ставили інші журналісти. Треба відкопати щось цікаве. Потрібно, щоб з тисячі журналістів зірка запам’ятала твоє ім'я і прізвище, тільки твоє з усіх. Це задача, мені здається, кожного журналіста.
— Чи цей канал вже дозволяє заробляти якісь кошти?
— Ні. Мені воно не треба, в мене все є. Я ні копійчини не заробляю і я радий цьому.
— У вашому оточенні є однолітки, які займаються чимось схожим? Чи все ж таки підлітки більше цікавляться соцмережами і блогерством?
— Знаєте, над цим питанням я ніколи не думав. Я аналізую YouTube і Тік-Ток, і в Тік-Тоці дітей дуже багато. Я знаю багато молодих талантів. Коли спілкуюся з підлітками мого віку, з моїми однолітками, про себе думаю: ну який талантище, йому б в ту чи іншу сферу, він би був ідеальним спеціалістом, навіть в свій вік. Я знаю багато таких людей, але вони займаються далеко не тим. Вони мріють стати однією людиною, з однією професією, а в них талант до іншої сфери.
— Хто ваша аудиторія? Чи багато однолітків дивляться ваші програми?
— У мене є аналітика з YouTube, я кожен день її дивлюся. Не так давно в мене ще не було аудиторії віком від 18 до 25 років, а про підлітків я взагалі мовчу. Весь цей час це була аудиторія 25−35 і старше. Та нещодавно я побачив, що там з’явилися люди віком 15−18 років. 10% глядачів — це вік 18−25.
Я радий, що молодь зацікавилася такою сферою. Я їм дуже вдячний. Але підлітків немає. В мене є хист, в мене є бажання дивитися політиків, в мене є бажання брати інтерв'ю в політиків, але молоді, я так розумію, не цікава політика, взагалі не цікава.
Молодь зараз дивиться тільки ігровий контент, це максимум, що вони можуть дивитися. Я навіть не знаю підлітків, які дивляться інтерв'ю.
— Є така думка, що на сучасні покоління впливає розвиток соцмереж. Такі короткі формати як рілси, сторіс вони формують так зване кліпове мислення. І людям, які до цього звикли, тепер важко сконцентруватися на довгому форматі.
— Дехто навпаки дивиться стрими блогерів по дві години, по три. Я не знаю, навіщо три години приділяти, замість цього можна подивитися якесь інтерв'ю. Я б не дивився, я б сконцентрувався тільки на інтерв'ю.
— Ви вже згадували про зустріч від Клубу Добродіїв. Я знаю, що не так давно вони робили дослідження про виклики, з якими стикаються підлітки в умовах повномасштабної війни в Україні. Що ви можете сказати про життя сучасних підлітків?
— Засновниця Клубу Добродіїв Марія Артеменко під час нашого спільного ефіру на одному з телеканалів сказала таку фразу: «Молодь живе Україною». Це правда.
Яка підтримка потрібна підліткам? Я бачу, що вона потрібна також і з боку батьків. Проте мене дуже зачіпає, що немає підтримки від вчителів. Деякі вчителі взагалі не розуміють ситуації: коли немає світла, коли тривоги. Вони навіть не хочуть зрозуміти учнів. Якщо б була хоч якась підтримка від вчителів, я думаю, підлітки б жили краще. Були б молодіжні ініціативи в школах, молоді було б краще.
— Фактично, під час пандемії коронавірусу школярі були змушені перейти на дистанційне навчання. Багато хто змушений навчатися онлайн і зараз, але вже через війну. Це позбавляє школярів можливості спілкуватись з однолітками, проводити час з друзями, з однокласниками, бачити наживо вчителів. Як це все впливає на ваше покоління?
— Рівень навчання погіршився. Під час уроку офлайн все сприймається по-іншому. Але якщо ти сидиш слухаєш урок, і в тебе, припустимо, повітряна тривога, ти не можеш заспокоїтися, бо зараз, не дай боже прилетить, що нам робити? А як людина може слухати, вибачте, алгебру? Коли в неї повітряна тривога, гудить телефон. В таких умовах якість навчання дуже погіршилася. Але зараз це більш-менш стабілізувалося.
— Повертаючись до теми про підлітків. Зараз чимало дітей, підлітків, які хочуть активно долучатися до перемоги України, допомагають ЗСУ, волонтерять, збирають кошти на донати тощо. Що рухає цими людьми? І чи багато таких серед ваших друзів?
— Я вам скажу відверто, серед мого оточення більше дорослих. І я радий, що так відбулося. Бо, знаєте, кидали мене друзі дуже багато, тому в мене немає друзів. В мене є знайомі. Після того, як я почав займатися журналістикою, вони [мої колишні друзі] сказали: «Твоє це заняття дістало, все, ми з тобою спілкуватися не будемо». Вони мені не подзвонили.
Але так, я бачу дітей-волонтерів, підлітків-волонтерів. І в мене гордість, що підлітки такі. Підлітки живуть Україною, мені це дуже подобається. В мене гордість за сьогоднішню молодь.
— Як однокласники реагують на те, чим ви займаєтеся? Що в школі кажуть?
— Як би це не звучало, їм все одно. Вони сміються над цим заняттям, хоча, я впевнений, вони не розуміють, як це складно. Це по-людськи складно, коли ти монтуєш, робиш інтерв'ю, їздиш, а потім отримуєш насмішки.
Є і молодь, яка мене підтримує. Я радий, що такі є. Є і мої однокласники, які мене підтримують.
— Я чула, що у вас є плани після закінчення школи вступити в університет на журналістику. Розкажіть про це.
— Я дуже сподіваюся, що після перемоги мені вдасться вступити у відновлений Маріупольський державний університет. Відновлений вже в українському Маріуполі. В мене було інтерв'ю з ректором цього університету, і він подарував мерч цього університету — світшот з логотипом. Цей університет мені дуже сподобався. Як я бачу, він дуже прогресивний. І я сподіваюся, що я буду після перемоги в ньому вчитися.
